Панна Л. була звичайнісіньким привидом. Вона здавна жила в моїй коморі серед старого ганчір'я і тарганів. Ввечері вона почувалася якнайкраще і виходила блукати на сходах. У сукні з вельоном, пожовклій під впливом часу, в дешевих прикрасах. Родимка на лівій щоці. Просто красуня, щоправда, ніс трохи завеликий, та це ж аніяк не вада. Походжає навколо, шурхотить спідницями.
Спочатку її лякалися: кицька, листоноша і гості, що ненадовго у нас затримувалися, тремтіли від панічного жаху. Мама її не бачила, а от батько взагалі не користувався її симпатією. Вірніше, вона виявляла йому свою відверту зневагу, навіть відразу. Стикаючись із ним впритул, зміряла його вбивчим поглядом і злісно щось буркотіла. Одно разу перекинула на нього чайник з окропом, наче зовсім випадково. Напевно, думала, що він поцупив її улюблене віяло і тепер старанно відбріхується. Панну Л. нудило від чоловіків, які плели нісенітниці - на цьому ґрунті ми знаходили спільну мову. Вона так само полюбляла “Шлях Карліто” і щоразу настирливо зазирала на екран мені через плече. Можливо, сподівалася побачити своє віяло у танцівниці Гейл.
В ночі місяця уповні панна Л. ставала навдивовижу прудкою. Вальсувала вниз-угору сходами, балансувала на бильцях крісел, задмухувала свічки. Стукотіла підборами, ризикуючи зіпсувати вимріяні мною перські килими і справжню китайську порцеляну. Вихор не вщухав, уявні горнятка тріскали, трощилися тарілочки, молочник і цукерниця, а панна Л. перевертала все догори дном. Вочевидь, шукала своє віяло... Сонна кицька дивилася на неї крізь шпарини очей і звикала до переполоху.
За збитки я погрожувала замкнути її до скрині, і минулого літа панна Л. подалася хтозна-куди. Але перед тим я віддала їй своє віяло з індичого пір'я. І, здається, вона нарешті заспокоїлась.
