Вона сиділа на узбіччі дороги. Це була траса «Зоряне-Дощ». Автомобілі їхали з села Зоряне в місто під назвою Дощ. Вони виринали з якогось іншого простору з ввімкненими фарами і пробитим переднім правим колесом, проносилися повз неї і, гасячи світло фар, зникали в кінцевій точці її відрізку – в точці, яка називається Пустота. Водії автомобілів не бачили її, вони летіли в своєму напрямку, вважаючи, що незабаром приїдуть на місце призначення. Але вона знала більше, вона бачила проколи на колесах, адже сама розсипала цвяхи на дорозі, вона знала: жоден з них не приїде в місто під назвою Дощ…лише тому, що їй так хочеться.
Якщо довго дивитися в одну точку на асфальті, можна побачити, що знаходиться під ним. Коли розриваєш лялечку гусені, можеш стати метеликом. Коли сидиш на трасі «Зоряне-Дощ» останні триста років, починаєш мріяти про те, щоб втратити цнотливість.
- Ça va? – хтось порушив тишу.
Це була примара. Вона приходила до неї інколи, намагаючись зав’язати розмову.
- …
- May I ask you a question?
- …
- Bist du glücklich?
- Пішла ти!
- А все-таки?
Вона закрила очі, намагаючись уявити, що примара зникла, і замість неї сидить величезний ньюфаундленд. Відкрила очі – поруч сиділа такса; остання важко дихала, висунувши язика до землі. Такса розкрила рота і сказала:
- Ще сімсот років. Залишилося не так багато чекати.
- Слухай, примаро, хоч би раз перетворилася на хлопця! Невже так важко?
- У тебе є весільна сукня?
- У мене є дірка між ногами.
- Це було недоречно.
- Та мені все-рівно! Зникни, я благаю, я он з тобою два автомобілі пропустила.
- Як скажеш.
Примара розчинилася в повітрі, як дим. Навколо знову стало самотньо і порожньо.
Вона сидить на узбіччі дороги, повз неї проїжджають поодинокі автомобілі з проколотими колесами. Вони їдуть із Зоряного в Дощ. Але кінцевої зупинки не досягне ніхто.
Там пішов дощ і розмив вулиці міста і обличчя людей.
«Bist du glücklich at night?»
