Богдан Жолдак. «ГАЛЬМАНАХ». – К.: Факт, 2007. – 248 с.
Пам’ятаєте бородатого анекдота совєтських часів ? Оголошення в селі: «Лекция «О любви». Демонстрируются слайды». Набивається повний клуб. Лектор в чорній трійці починає: «Итак, существуют четыре вида любви. Первый – между мужчиной и женщиной (в залі пожвавлення). Второй – между двумя мужчинами (свист і улюлюкання). Третий – между двумя женщинами (аплодисменти, вигуки «Слайди давай !). Но наша сегодняшняя лекция посвящена четвертому виду любви. Любви к партии ! Василий, слайды, пожалуйста !...»
Богдан Жолдак, звісно, не Васілій, але слайди дає. Переважно про кохання першого штибу. Кумедне і трагічне, добровільне і примусове, випадкове і довгоочікуване... Словом, розмаїте. Окремі оповідки нагадують розгорнуті анекдоти, інші – маленькі трагедії, ще інші – залишають простір для роздумів та здогадок. Кожен може віднайти собі слайд до смаку. Але є й універсальні хіти. Так, гадаю, мало кого залишить байдужим оповідання «Ду ю спік». Напружений сюжет та несподівана розв’язка спроможні розсмішити і каменюку.
Попри коротку форму, всі персонажі живі і опуклі. Того й гляди – зараз вистромляться з тексту на світ Божий, як дядько зі стіни на обкладинці (між іншим, авторське фото. Ще одна грань багатовимірного таланту Жолдака). Для створення такого стереоефекту застосовано старі добрі засоби, головним з яких є мова – як самого персонажу, так і наратора. Тут і суржик, і сленг, жаргон і літературна мова, і навіть італійські фонеми («Чому не поцдам»). Крім того, маса дрібних побутових деталей, душевних порухів та прихованих бажань героїв, що стають видимими для читача, створюють неповторний ефект документальності, картинки «вирваної із життя», навіть якщо сюжет мініатюри виходить за межі буденності.
Але помилкою було б сприймати ці мініатюри одновимірно – лише як розважальне чтиво. Звісно, це вже залежить від читача – зуміти розгледіти під личиною ґеґу і стьобу нотки співчуття та розуміння поступків «пересічної людини», змушеної вічно протистояти могутньому основному інстинкту, який так часто бере своє...
Завершується книга твором дещо більшого за звиклий формату: повістю. Транс-історичною за визначенням автора та пригодницько-містичною, як на мене. Читати цікаво, але опісля на язиці залишається якийсь присмак штучності чи то театральності твору. Чого не скажеш про більшість інших оповідань, пронизаних психологізмом та сповнених життям.
Ви спитаєтесь: а що ж там з іншими видами «любві». Є, є й інші. На щастя, обійшлося без другого з третім. Зате четвертий ! Як на мене, найсмачнішою родзинкою з цього кексу на ім’я «Гальманах» є «Ґудзик в нікуди». Разом з головним героєм пірнаємо у дещо призабутий, але від того не менш моторошний світ совдепівського маразму, де «сміх і гріх» злилися в екстазі, як Брєжнєв з Хонекером у знаменитому поцілунку. Тут основний акт залишається за кадром, зате прелюдія змушує реготати чи не за кожним абзацом.
Хоча, можливо, у мене звихнене почуття гумору, а у Вас сміх викличуть зовсім інші оповідання. Або ці ж твори викличуть зовсім не сміх. Не виключено. Але...
Хто читав Жолдака раніше – не буде розчарований. Хто не читав – мусить терміново ліквідувати білу пляму у своєму уявленні про сучасну українську літературу.
P.S. Загадкою для рецензента залишились дві перші сторінки збірки. Шість стовпців різнокаліберних слів під вивіскою «Додаткові назви». Не інакше, як зашифроване послання автора до шанувальників: спробуйте-но побавитись...
