Роздобудько І. Ґудзик. — Харків: Фоліо, 2007. — 222 с. — (Колібрі)
— Цей янгол тебе обожнює, цей — захистить,
цей — убереже, а цей трохи сердиться…
Ірен Роздобудько, «Ґудзик»
Давно не відчував такої глибокої враженості від су-часної популярної української літератури (якщо можна назвати популярною літературою видання накладом … примірників), як після прочитання роману Ірен Роздобу-дько «Ґудзик». І ця враженість була породжена одразу ба-гатьма факторами: сюжетом, психологією, філософією, стилем, зрештою, тим, що почав читати пізно і не помітив, як за вікном зажеврів сіризною і озвався невидимими і від того ще більш багаточисельними та символічними пташ-ками світанок.
Про що роман? «Про любов, вірність, зраду», — під-казує нам анотація до нього. Так, але це лише слова, які не передають того фонтану зчеплень і вибухів, які ними по-роджуються. Жодне з цих понять не діє у романі окремо, вони взаємозалежні та неподільні, утворюють одне боже-вільне єдинство, яке руйнівною ходою проходиться жит-тями кількох людей. Підзаголовок роману сповіщає: «психологічна драма», і він себе повністю виправдовує. Драма розігрується на тлі юнацького випадкового захоп-лення першого учасника роману Дениса старшою і див-ною жінкою, яке майже миттєво переростає в безтямну любов, позбавитись від якої не допомагає ані довгостро-кова служба в Афгані, ані робота, ані інші жінки, ані час. Саме ця безсилість часу кидає героя у постійний відчай, незрозумілі сподівання та на дно склянок та кухлів у всіх придатних для того закладах міста. А коли, нарешті, його мрія побачити свою «любов» несподівано здійснилася, як це часто буває, він опинився у повній розгубленості.
Подальший розвиток подій трохи віддає награністю, але тут, як ніколи, вона доречна. Безладні мрії таки при-водять Дениса в будинок своєї обраниці, але таким шля-хом, на який він менш за все сподівався. І цей шлях вияв-ляється найболючішим. Фантасмагоричні переплетення мрій та реальності в голові Дениса ладні звести його з ро-зуму. Але натомість позбавляють глузду його молоду дружину, яка виявляється… донькою Що ж, на цьому зу-пинюсь, тому що переказувати роман далі видається мені знущанням над читачем, оскільки набагато краще про це написано в самої Ірен Роздобудько.
Любов, вірність, зрада перехрещуються в одній часо-вій точці багатовекторного простору і стають рівновартіс-ними в кожній дії в першу чергу Дениса. І на фоні класич-ного «сумуємо, коли втрачаємо», з’являється ще одне фо-рмулювання: «остання втрата убиває попередню». Став-лячи себе на місце Дениса, ми розуміємо, що кінець рома-ну — це не кінець його історії. Адже так страшно почути «я тебе не кохаю», і так приємно знати, що кохають саме тебе. Але коли приходить впевненість щодо останнього, часто звідкись з’являється зверхність, внутрішній спокій, навіть байдужість. Та людина просто звикає до кохання! Вона не бачить його цінностей, не прагне побачити.
Але ж ти ладен зробити будь-що, коли втрачаєш це джерело тихої, мирної, ідеальної любові. І навіть не тому що хочеш повернути оте відчуття спокою, а тому що вмить усвідомлюєш, що любиш тільки його, це небурхли-ве, але завжди повноводне джерельце. Любов породжує любов. Але звичка огортає очі коконом туману, який не дозоляє це вчасно відчути.
Навчитися бачити крізь цей туман і покликаний «Ґу-дзик». І ця малоадекватна назва лише підкреслює дріб’язковість початку великих трагедій нашого життя. Саме тому Ірен Роздобудько закликає не полишати дріб-ниці поза увагою. Відчувати їх і… радіти їм. Шкода, що для розуміння цієї істини доводиться ламати долі. Але краще це робити на папері, ніж у житті.
Весь роман пронизаний ідеєю інакшості головних ге-роїв. Але, що цікаво, читаючи про чиюсь інакшість, розу-мієш, що її можна приписати і собі, та, зрештою, кожній людині. І раптом приходить відчуття, що все, так вдало описане авторкою, — не просто вигадка, що це може ста-тися і з тобою. Не в такій формі, звісно, але з тобою! Тож вчимося щодня перевіряти, чи міцно пришиті всі наші ґу-дзики, один з яких завжди нас обожнює, другий — захи-щає, третій — оберігає, а ще один трохи сердиться.
