Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2691
Творів: 51273
Рецензій: 95879

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 7420, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.226.72.194')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Авторська проза

ZOO-3

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 04-12-2007
22 ЧЕРВНЯ 1983 , 10:55. Зіта й Гіта.

Ми з Сашком швиденько поверталися до “Крижинки”повз сіру, чудернацької форми будівлю спортивної сауни, яка викликала в пам’яті російське слово «приделы». Хоча було незрозуміло, чи можна його було вживати не до храму, а до лазні. "Баню" ось до лазні вживати було не можна.

Ми збігали сходами до того місця, де ми розсталися з графом Нобіле і його лайкою. І знову згадали про нього. Мабуть його привид щоночі за звичкою розбивав свого червоного намета на льодині “Крижинки” й терпляче чекав на прибуття рятівного криголама “Красін”. Чи літака Амудсена, якого в одноіменному з червоним наметом фільмі грав Шон Коннері.

Фільмів про Джейса Бонда нам тоді ще не показували. КДБ ще не вибачив Джеймсові жартів над собою і заборонив прокат агента 007 у вітчизняних кінотеатрах. Наша з Сашком пошукова експедиція шукала не графа й не Бонда, а Шайбу. Але знайшла біля входу лише згадуваних Зіту й Гіту.

Серед виду гомо сапієнс бувають екземпляри жіночої статі, прізвища яких треба вживати лише в парі, як подвійні. Наприклад Любченко-Розгон, Бас-Кононенко або Смаль-Стоцька. Поодинці цих подружок ніколи й ніхто не бачив. Вони  сидять за одною партою. Вони разом хихотять про щось на перервах. Вони вдвох відвідують кафе “Буратино” на вулиці Червоноармійській після занять і однаково замовляють по заварному тістечкові по 20 копійок й по філіжанці кави по 40 копійок . Вони разом приходять на усі шкільні дискотеки. Дуетом підспівують Пуппо та Челентано. Вони на пару насміхаються з хлопців і синхронно закохуються в молоденького учителя англійської в шостому класі.

Саме собою, упадати за такими дівчатами можна лише теж вдвох. Бо вони розлучаються лише на час сну, тому що живуть все ж таки в різних будинках. І проводжати їх додому (о нарешті!) – в різні сторони. Втім, ледь прийшовши додому, вони вже хапаються за слухавку і дзвонять одна одній, щоб побалакати про те, про що не встигли наговоритися в школі, в кафе, на дискотеці, на пляжі в Гідропарку, на Хрещатику й на Андрієвському узвозі. Посекундної тарифікації за телефон в ті щасливі часи не було. Базікай – не хочу.  Зараз же в мене очі на лоба лізуть від одних телефонних рахунків, бо виявилося, що я щасливий батько однієї з таких дівчаток.

Дівчата живуть, як близнюки, хоча зовнішня схожість тут ні при чому. Скоріше навпаки. “Близнючки” швидше доповнюють й підкреслюють одна одну. Якщо одна страшенно розумна й зарозуміла відмінниця, то інша – не дуже старанна, але дуже компанійська трієчниця. Якщо одна - блондинка, то інша – брюнетка. Якщо в одної сьогодні довге й пряме волосся, то в іншої – коротке й кучеряве. Завтра може бути й навпаки. Якщо одна каже “так”, інша відразу скаже “ні”. Одна скаже “гудбай”, інша - “хелоу”, а сер (еге, а сером він таки став значно пізніше) Пол Маккартні скаже “ай донт ноу”. Якщо одна сьогодні добра, інша може бути зла. Якщо одна набрала кіло зайвої ваги, інша на це кіло схудла. І так далі, і так далі.

- Ну нарешті, - сказала мені Зіта. З нашого випускного вечора, що повільно перейшов у ранок, минуло лише двоє діб.
Нам урочисто вручили атестати, напоїли шампанським у рідній школі а потім загнали на пароплав і катали всю ніч Дніпром в напрямку Канева зустрічати схід сонця, як конкістадорів в очікуванні санрайзу. Сонце зійшло своєчасно. І коли вранці ми вже зійшли з того катера на Поштовій площі (на якій не було ще жодного Макдональдса, сама старовинна поштова станція, яка, крім нас, бачила колись, як кудись поспішають й вимагають від станційного наглядача коней і Бальзак, і Пушкін),  отож коли ми висадилися біля тої станції, і прощалися навіки одне з одним, сталася бійка між двома хокеїстами, що, мабуть, не встигли набитися досхочу за десять років у класі та майданчику. Чистісінька тобі НХЛ.

- А я вже сподівалася, що все обійдеться, - тільки й сказала тоді класна керівниця хокеїстів. Жінка вона була сувора, принципова й могла вишукувати усю хокейну команду одним “кахи-кахи”. Але мабуть зарано повірила в те, що все вже нарешті скінчилось, і розслабилася.
– А я вже сподівалася, що більш ніколи не побачу твою мармизу, - тільки й сказала зараз Зіта.

Це в нас було замість “привіт, любий”. Десять років, десять років і ще рік до того - ще у дитячому садочку, Зіта не могла намилуватися саме на ту мою мармизу. Я мабуть чимось дошкулив їй ще в дитсадку, бо першого Першого вересня в своєму житті вона повернулася додому зі школи вся в сльозах і ревіла: “Мамо, не хочу більше до школи, там знову Санченко”.

Вчителі, мабуть, відразу помітили наші щирі почуття, бо років з п’ять нас наполегливо саджали за однією партою. З цієї запартової спільноти ми з нею вийшли добре підготованими до боротьби за гендерну рівність. Кожен – за свою. Мені так і кортить з помсти зробити зараз із Зіти феміністку в своєму романі, але я пригадую безнадійний погляд телеведучого Миколи Вересня, що “дискутує” про фемінізм з Нілою Зборовською і не може вставити жодного слова, і я облишаю свою думку. Хоча б у своєму власному романі я маю ті слова вставляти, коли мені заманеться.

- А хто це в нас такий великий? - засюсюкала натомість Сашкові Гіта. Вона завжди любила дітей. Між тим як Зіта в подальшому навіть власного сина називала відсторонено “хлопчик”.

Сашко при цих Гітиних словах непомітно став навшпиньки, щоб бути ще вищим.
- Це я, Сашко, - не розгубився мій супутник, й чемно подав Гіті руку.
- Брат з Берліна приїхав, жувачок привіз, - пояснив я.
- Пригощайтесь, дівчата, - вже ліз Сашко до свого рюкзачка по жувачки, невдоволено зиркнувши на мене.

Жартів та кпинів він не розумів. Жувачки були трьох видів – пеппермінт, фруітс та дональд. Останні – особливо цінні, бо містили вкладиші з коміксами про Дональда МакДака з діснеєвьких мультиків, яких нам теж тоді ще не показували, саме “Ну, постривай!”. Сашко ретельно зважив важливість щойно здибаних аборигенів і відклав коштовні дональди назад у рюкзачок. Ніщо не вказувало на те, що в дівчат можна було виміняти на жувачку хоча б одненького олив’яного солдатика.

- Скажи ж ти, з Берліна, - продовжувала невдячна Зіта, розгортаючи жуйку. – А я думала, що хлопчик з села, - вона не могла не натякнути на чупринівську вимову мого протеже.  Вона дійсно мабуть дуже раділа, побачивши мене в перший же день дорослого життя, і не пропускала нагоди познущатися.

- Дякую, Сашко, - несподівано прийшла мені на виручку Гіта.
- Ти дійсно не розумієш російської? Як цікаво! Ну то я буду твоїм перекладачем!

Гіта відносилась до мене більш поблажливо, бо ходила до іншого дитсадка, до того ж  десять років списувала у мене математику. Крім того, я був досить височеньким парубком, і мені без проблем продавали угорське сухе вино “Токай” в гастрономі на Червоноармійській. Тому Гіта воліла зі мною товаришувати. Особливо, коли настав час писати любовні послання до хлопців з паралельного класу, і потрібен був відповідальний та небалакучий листоноша.

Останнім часом Гіта упадала за одним хокеїстом на призвісько Хобот. Оскільки здихатися Зіти Хобот той не мав жодної можливості, йому довелося залучити до своїх залицянь вірного товариша по ключках та ковзанах. Скінчилося все тим, що товариш,  ключка та ковзани із Зітою одружилися, а Хобот з Гітою – якраз ні. Через це близнючки посварилися й взагалі перестали спілкуватися. Але це мою “Еріку” знову занесло в спогади про майбутнє. Зараз вони ще тріщали галками й заходилися навчати Сашка російської мови. Сашко старанно перевіряв отримані відомості за двотомовим словником і робив якісь важливі нотатки в блокнотику, який теж знайшовся в його рюкзачкові.  

- Шайбу не бачили? – спитав я в дівчат.
- Не бачили.
- Бачили, - одночасно відповіли дівчата.
- На хокей хочете? Ігор нас проведе, - запропонувала Гіта.
- Зараз порадимося, - сказав я. Але порадитися нам з Сашком не дали.
- Ну то ви йдете чи ні? -  вже гукав до нас з дверей “Крижинки” Хобот. Він вискочив з роздягальні вже в повному хокейному спорядженні, лише без ключки.
- Швидше, вже починається.

Я подивився на годинника. До Шайбиного потяга на Херсон залишалося 8 годин 30 хвилин. Треба лише глянути й бігти далі, якщо Шайби всередині нема. Сашко може зачекати тут. Потім подивився на Сашка. Малий просто закляк від захоплення, роздивляючись Хоботів шолом з написом “Йофа” та великі жовті хокейні рукавиці-краги. Вираз обличчя у Сашка був, як на першому фото з опудалом пелікана. Що не кажіть, а живий хокеїст у повному спорядженні й обладунках куди цікавіший навіть за страуса Ему.

Гіта, не вагаючись, схопила Сашка за руку й потягла у двері. Мені залишалося лише бігти слідом.

22 ЧЕРВНЯ 1983 , 10:40. “Крижинка”, інтер’єр.

Я трохи забарився і мені таки напіддало дверима-вертушкою, що відділяли ковзанку від роздягальні. Червоного намета графа Нобіле на кризі не було. Натомість там розминалися обидві команди, накручуючи круги по своїх половинах поля. Нечислені глядачі і серед них дівчата з Сашком вже розсілися на місцях для публіки. Крига скавчала під ковзанами, йшло відлуння від багатьох ударів шайб об борти й стукоту ключок об лід. Зіта перемигувалася з своїм обранцем, який через це двічі не влучив по шайбі.  

Гіта пояснювала Сашкові правила гри в хокей, добираючи українських слів старанно, як спортивний журналіст в прямому ефірі. Біля борту стояв дивно знайомий з телевізора мужчина у знаменитому замшевому піджачку – головний тренер “Сокола” Богданов, якого колись терміново виписали з наскрізь хокейного міста Воскресенська очолити український хокей. Юніорство скінчилося, в хлопців сьогодні, мабуть, були оглядини на предмет гри в основному складі.  

Коли тренер Богданов лише переїхав до Києва, перший рік його дивувало, чому на всіх вечорницях його наполегливо пригощають салом. Певний час він відмовлявся, потім став пробувати, потім – нахвалювати, потім навчився сам вибирати сало на базарі. А потім виявилося, що єдина річ, яку він щоразу везе з Києва до Фінляндії, куди він перебрався тренувати заморську команду, - декілька бутильків сала. Як тільки запаси сала скінчаються, Богданов усе кидає і знову летить до Києва в “шоппінг тур” на Бесарабський ринок.

Колись, у вісімдесятому, здається, році, матч “Сокола” проти незмінного чемпіона СРСР усіх часів і народів – московського ЦСКА – прийшовся на день народження тренера. Спортивний клуб армії був серйозною командою, хлопців до якої відбирали з усього Союзу, в  тому числі і з “Сокола”, використовуючи чергові призови до лав армії. Але “Сокіл” вирішив зробити подарунок своєму тренерові і в той день розкатав москалів, як цуциків. Головний армійський тренер Тихонов не міг цьому повірити, йому ніхто таких подарунків до дня народження, мабуть, не робив. Він став наполягати, щоб усіх гравців “Сокола” відразу після матчу перевірили на допінг.
- Нічого, крім сала, - констатувала медицина, і Тихонов забрався в свою Москву, облизня впіймавши.

Я й досі пишаюся тим, що був на тому матчі, і так горлав “Бабашов-Бабашов!”, що наступного дня зовсім не міг розмовляти, ще більше ніж тим, що в третьому класі плавав одночасно з самим Олегом Блохіним в басейні “Динамо”.

Але Шайби серед глядачів сьогоднішнього матчу не було. Більш того, серед глядачів цього матчу була людина, з якою я навіть поглядом зустрітися боявся. Треба було чимдуж бігти далі.

- Біжи, кролику, біжи, - подумав я назвою Апдайкового роману. В мене з американської літератури була п’ятірка в атестаті. Та хто на це зважатиме, поки існують на світі хокеїсти?

- Мені на Босячку треба, - пояснив я Гіті, наміряючись забрати від неї Сашка. Братик мій насупився. Гіта тільки що пояснила йому, що таке гра в меншості. Оштрафовані на дві хвилини хокеїсти мали відбувати покарання саме біля нас.

- То біжи, - дозволила Гіта. – Забереш малого через годину.
Сашко закивав, швидко-швидко погоджуючись. Зараз він і коштовного  дональда, не задумуючись, віддав би Гіті.
- Ну добре. Одна нога тут – інша там, - пообіцяв я.
- Як це? – здивувася Сашко, але вже не поліз до рюкзачка за словником.
- Так кажуть, коли збираються дуже швидко збігати кудись, - продовжила пояснювати Гіта. Напрактикувавшись на Сашкові, Гіта таки справді стала в подальшому перекладачем в “Інтуристі”.

Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Читаю далі

© М.Гоголь, 04-12-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1338360309601 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …