В студії Пантагрюель Ивченко. Кричить в мікрофон:
- Нехай розлучить їх тільки смерть, казали раніше. Тепер навіть смерть не розлучить! Чергову сенсацію в проекті "Катастрофи людського тіла" роздобув Ярослав Нескінчений!
Оплески.
- А ось Владюшу Бар-Кончалабу ми залишили в барлогу Чорних вершників. Повертаємося до хлопців, які вийшли на бій з силами невідомого зла!
Двір фортеці Чорних вершників. Команда Владюші і полонений.
- Розповідай про Чорних вершників! Хто вони? – кричить Владюша.
- Вони найвищі істоти. Неперевершені і непереможні, - відповідає полонений.
- Ну це ми ще подивимося, - бубонять тигролови.
Зі своїми гвинтівками вони дивляться навколо, готові відкрити стрілянину будь-якої миті.
- Чи правда, що вони можуть вбивати подумки?
- Ні, вони можуть вбивати тільки словом.
- Як? – питають і Владюша и тигролови, навіть оператори дивуються.
- Словом.
- Яким словом?
- Своїм. Вони можуть читати думки. Ось наприклад, вони прочитали ваші думки, що ви хочете вбити їх. То Чорні вершники скажуть: "Умріть!" і ви впадете на землю вже мертвими.
- Лайно! Що ти брешеш! – гніваються тигролови, не схильні до всякої метафізики, як ось вбивство словом. Вони вірять тільки у кулі та гранати.
А ось Владюша знає силу слова.
- Просто скажуть і все?
- Скажуть і подумають.
- А чи можна сховатися від їх слів?
- Ніде не сховаєшся. Будь-де вразять.
- А якщо не дати їм сказати слово?
- Владюша, що ти його розпитуєш? У нас срібні розривні кулі! Чорним вершникам капець!
- Їх не беруть кулі.
- Бу-га-га! – регочуть тигролови. – Срібні пулі беруть навіть вовкулаків!
- Але Чорні вершники безсмертні! – кричить полонений.
- Ти брешеш, - спокійно відповідають тигролови.
Зненацька полонений робиться блідим, як смерть.
- Що таке? Що таке? – кричить Владюша.
- Вони їдуть сюди, вони вб'ють мене і вас, - шепоче вмить знесилений полонений.
- Ми так не здамося, - бубонять тигролови, готуючи гвинтівки.
Зображення починає дріботіти, це тремтять руки переляканих операторів. Владюша схиляється до полоненого. Шепоче:
- Вони дійсно читають думки?
- Так. – полонений майже плаче, він вже неживий.
- І вбивають словом?
- Так.
Владюша кидає полоненого.
- Всі на міст!
- Що?
Владюша біжить на міст. За ним поважно йдуть і тигролови.
- Швидше! Треба прибрати трупи ведмедів!
- Навіщо?
- Швидше!
Разом кидають тіла ведмедів у провалля.
- Диви! – показує один з операторів на чорну хмару, що наближається до фортеці.
- Це Чорні вершники, - хором говорять тигролови і беруться за гвинтівки.
- Вибухівку під міст! – кричить Владюша.
- Що?
- Давай!
Тигролови пів-секунди дивляться на Владюшу, а потім кидаються виконувати. Невеличкі але потужні бомби встановлені посередині моста.
- Тікаймо!
Хлопці забігають у фортецю і падають.
- Думати про футбол! Україна виграла чемпіонат світу! Насправді виграла! Чотири-три у німців! Ві а зе чемпіонз! Бачте це, бачте!
Хлопці лежать і думають про ось таку фантастику. Залишені камери знімають, як ось з'явилися Чорні вершники, вони тягнуть за собою чергових жертв, вискакують на міст. Чутно як б'ють копита коней об дошки моста. Владюша махає рукою. І майже миттєво два вибухи. Міст ламається на дві частини і всі, хто на ньому, падають в провалля. Кілька секунд криків і тиша. Хлопці лежать.
- Беріть камери! – кричить Владюша.
Оператори біжать за знаряддям, Владюша кидається до полоненого.
- Як можна спуститися у провалля?
- Є ліфт.
- Веди до нього!
- Владюше, вони ж мертві, навіщо нам туди лізти? – питають тигролови.
- Вони безсмертні! Невже ви цього не зрозуміли! – кричить Владюша.
Скоро вже поспішають за полоненим. Той веде вузьким коридором з багатьма дверима з-за яких чутно крики і стогони.
- Що там? – питають тигролови.
- Потім! Потім! - поспішає Владюша.
Ось зупиняються. Перед полоненим зненацька розчиняється кам'яна стіна.
- Ось ліфт.
Всі заходять. Двері зачиняються, ліфт починає падати в ньому темно. Тигролови притискають полоненого.
- Тільки спробуй щось викинути. Пристрелимо.
Вони пристрелять. Секунди біжать повільно. Ліфт летить і летить, аж поки не зупиняється. Відкриваються двері. У ніс б'є гострий сморід.
- Блять, що це таке? – не стримуються тигролови.
- Швидше, швидше! – кричить Владюша.
Він біжить кудись у мряці, яка тут стоїть. Видно на більше як на кілька метрів. Біжить вперед, туди, де чутно стогони вмираючих коней. Бігти важко, бо рів усипаний кістками, людськими кістками. Це суперкадри, але Владюша не кричить "Знімайте!", а кричить "Швидше!". То вони біжать за ним, як і тигролови.
- Ось вони! – кричить Владюша.
Дійсно, лежать Чорні вершники, їх коні і жертви.
- Знімайте сорочки! – кричить Владюша.
- Навіщо? – дивуються тигролови.
- Зав'яжіть їм роти!
- Вони мертві.
- Робіть, що я кажу! – кричить Владюша, зриває з себе сорочку і починає затикати рота найближчому з вершників.
- Кидайте камери і робить те саме! – кричить владюша операторам.
Ті кидають камери то далі нічого не видно. Чутно якесь сопіння.
- Все, зав’язали.
- Всім? – питає Владюша.
- Всім.
- Ну, тоді можна відпочити.
Оператори беруться за камери, знімають Владюшу, тигроловів і шістьох Чорних вершників, які лежать з зав’язані ротами. Ці вершники страшні і зовсім не схожі на людей. З-під чорних плащів видно зеленувату шкіру, як у ящірки, обличчя їх довгі, витягнуті, ротів чомусь два, а око одне і сидить там, де у людей ніс. Жах.
- А вони ж живі!, - дивують тигролови.
- Вони безсмертні, - каже полонений.
Всі про нього забули, то з подивом дивляться.
- Ти не втік? – питає Владюша.
- Навіщо? Ми приречені, - зітхає полонений.
- Ні. Ми зав'язали їм роти!
- І що? Через хвилину чи через десять хвилин, вони зможуть прожувати ваш одяг і сказати вбивчі слова. Це не порятунок, це маленька відстрочка.
- Та що за дурня! – дратуються тигролови. І стріляють у вершників з гвинтівок.
- Диви! – вони підходять і бачать, що срібні кулі пройшли вершників, наче не помітивши їх.
- Що це таке?
- Кажу ж, вони безсмертні.
Владюша дивиться, як усі шість вершників починають жувати кляпи у своїх ротах. Вони прогризуть їх і зможуть вбити словом! Жах.
- Не гризти! Не гризти! – тигролови б'ють вершників по головах прикладами гвинтівок, але вершники ані на мить не зупиняють рух щелеп.
Владюша повертається до полоненого.
- Що робити?
- Чекати на смерть.
- Як нам врятуватися!
- Ніяк. Чорні вершники непереможні.
- Хто вони?
- Надістоти.
- І немає жодного методу, щоб вбити їх?
- Вони безсмертні.
- А якось затулити їм пельку? Може зашити? Чи вбити їм в рот осинового кілка?
- Не допоможе.
Владюша смачно лається. Сідає на гору людських кісток.
- От, блять. Як же вмирати не хочеться!
Тигролови дивляться на нього. Оператори наводять камери.
- Владюше, невже кінець?
- Мабуть, так.
Владюша з ненавистю дивиться на вершників, які вперто жують кляпи.
- Є один метод, - озивається полонений.
- Що? Який? Кажи! – кричить до нього Владюша. – Кажи! Кажи!
- Говорять, що чорних вершників можна перемкнути.
- Себто?
- Позбавити їх слова вбивчості.
- Чого ж ти раніше мовчав!
- Я не певен, чи це правда.
- Яка нам тепер різниця! Або пан або пропав! Кажи, що треба зробити!
Полонений ніяковіє.
- Кажи, кажи!
- Ну, я не знаю...
- Кажи, швидше! В нас немає часу! Кажи!
- Їх треба виїбти.
Німа пауза. Всі дивляться на полоненого.
- Кого? – питає ошелешений Владюша.
- Чорних вершників, - відповідає зчервонілий полонений. І тут же падає від кулаків тигроловів.
- Ти що, охуїв? – ревуть брати у єднанні шляхетного гніву.
Полонений плазує землею. У тигроловів важкі кулаки. Владюша присідає до нього.
- Повтори ще раз.
- Вони знову будуть бити.
- Повтори.
- Чорних вершників треба виїбти.
- І тоді вони не зможуть вбити словом?
- Тоді вони стануть слабкими і нешкідливими. Так кажуть, але точно я не знаю.
- Владюша, він збочинець! Що ти з ним балакаєш? – говорять тигролови і дивляться на вершників, які жують та жують кляпи.
- Зараз перевіримо.
Владюша хапає полоненого і ставить на ноги.
- Тепер виїде одного з них.
- Що?
- Виїби одного з вершників! – у голосі Владюші метал. Тигролови починають, реготати.
- Ну Владюша, ну хитрун!
- Я не можу, - сумно каже полонений.
- І чому? – єхидно питає Владюша.
- Бо нічим. Ось. – полонений знімає штани і показує те, що зветься причинним місцем. Але в цьому випадку, там ані яких причин. Там нічого немає. Ані члена, як у чоловіка, ані піхов, як у жінки. Просто шкіра. Рівна шкіра.
Всі дивляться на це диво.
- Що це ще таке? – питає Владюша.
- Вони стерли мій член, - похнюпившись доповідає полонений.
- Як стерли? – хором питають тигролови.
- Щоб я не закохався. Серед жертв трапляються дівчата, часом гарненькі. З членом я міг закохатися і наробити дурниць. А без члену я до них байдужий.
- Йоб його мати! – кричить Владюша. Тупає ногами. Потім дивиться на тигроловів. Важко дивиться.
- Це треба зробити.
- Що?
- Інакше ми загинемо.
- Що зробити?
- Виїбати вершників.
- Що? Владюше! – тигролови наставляють гвинтівки на Владюшу.
- Не жартуй так!
- Я не жартую. Або ми їх, або вони нас уб'ють. – каже серйозний Владюша.
- Слухай, ми мисливці за чудовиськами. Нам краще загинути, аніж ізганьбитися. – твердо кажуть тигролови. Владюша дивиться на них і розуміє, що не в силах їх переконати. Повертається до операторів.
- Ну тоді це наша справа. Як раз по два вершника на брата. Чи ви теж вибираєте смерть?
Тиша.
- А що робити, - зітхають оператори. Вони вибирають життя.
- Тільки не вимикайте камери. Віддайте їх тигроловом.
- Владюше, невже ти збираєшся це знімати! Це ж ганьба!
- Це "Життя по-справжньому!". Ми показуємо, як воно є. Ми повинні бути чесними перед своїми глядачами. Знімайте!
Камери фіксують, як Владюша і оператори підходять до Чорних вершників.
- Блять, як огидно! – каже один оператор.
- Як підори! – дратується інший.
- В нас немає вибору. І один раз не підорас. – заспокоює Владюша.
- Але їх же по два. – рахує оператор.
- Вони два за раз. – знаходиться Владюша. – Давайте швидше, поки вони не прожували кляпи.
- В мене не стоїть.
- В мене теж.
- Згадуйте жінок. Якщо хочете до них повернутися, то згадуйте і працюйте! – кричить Владюша.
Вони кладуть Чорних вершників на живіт, стягують з них штани.
- Йо, так в них сраки немає!
Кожен перевіряє свого вершника. Сраки дійсно немає. Дивляться на полоненого.
- Ну, звісно, що немає! Вони ж не люди! – кричить полонений.
- Тоді куди їх?
- В голову, в голову!
- Як в голову?
- Ну рот же зайнятий, то у вухо!
- У вухо?
- Це якесь збочення, - сумнівається один з операторів.
- Ну, хлопці, це кращі, аніж в сраку. Давайте.
Знімають з Чорних вершників капелюхи, бачать жовтуваті голови дивної форми. Вуха на місці.
- По-швидкому! – командує Владюша.
Він і операторі порають першу трійку, потім другу. Тигролови все це знімають. Трохи невміло, але вже як є. Першим закінчує один з операторів.
- Слухайте, а серветки немає?
- Для чого тобі серветка?
- Ну, член витерти, хтозна куди я його сував.
- На ось бинт, - каже один з тигроловів. Їм трохи соромно. Вони ж бо звикли робити все самі, а тут за їх порятунок хлопцям довелося попотіти.
Підходять Владюша, потім іще один оператор. Мовчать, запалюють цигарки. Оператори то не палять, але зараз жадібно смокчуть тютюновий дим.
- Ото буде дурня, якщо це не допоможе! – нарешті зривається один з операторів. Він каже те, про що усі думають. Дивляться на вершників.
- Слухайте, а вони ж перестали жувати! – кричить Владюша.
Всі придивляються. І дійсно, Чорні вершники не жують. Вони якось застигли, як кисіль у холодильнику. Владюша підходить до одного з чудовиськ. Штовхає його. І чорний вершник зненацька осипається порохнею. Тобто ось він є, а ось – немає, тільки купка якогось мотлоху.
- Їбанутися! – каже Владюша. Тигролови підбігають до інших Чорних вершників, б'ють їх прикладами своїх гвинтівок і чудовиська розпадаються, наче зроблені з пилу.
- Вони мертві! – кричить Владюша!
- Мертві! – кричать усі.
- Ми перемогли!
- Перемогли!
Хлопці скачуть і плигають, верещать так, як тільки можуть верещати люди, що врятувалися від вірної смерті.
- Тихо! – кричать тигролови.
Вони першими почули гиркання десь нагорі. І вони ж першими починають тікати. Штовхають операторів і владюшу.
- Швидше!
Ніхто нічого не розуміє, свято перемоги вмить змінюється панікою, хлопці біжать, все ще у мряці, плигають через навали людських кісток, коли земля починає тремтіти, наче за ними крокує якісь велетень. Тигролови клацають гвинтівками, ладні померти у бою. Але раптом настає тиша. Секунда, десять, хвилина.
- Що це було?
- Бозна.
- Велетень? Остання зброя Чорних вершників?
- Не знаю. Пішли.
Хлопці повертаються.
- Дивися! Бачать тушу ведмедя. Потім ще і ще. Цих туш не було!
- Що це? – питає Владюша. Тигролови сновигають плечима.
- Мабуть, вони відчули, що Чорні вершники, їх господарі, померли, то вирішили померти і самі. Як справжні самураї. – останнє слово тигролови кажуть разом. По їх серйозним обличчям Владюша розуміє, що вони дуже поважають самураїв.
- Дивись!
Тигролови вказують на один з ведмежих трупів. Під ним видно полоненого, того хлопця, який допоміг їм перемогти Чорних вершників. Бідолашний не встиг втекти, від так радів перемозі над своїми жорстокими господарями. На його обличчі, що ледь видно з-під ведмедя, так і залишилася посмішка.
- Це ж треба! Він же був за крок від волі! – смутиться Владюша.
- Треба його поховати по-людські. Він допоміг нам. – кажуть тигролови.
Тіло загиблого дістають. Воно розтрощене від ваги ведмежої туші. Знімають з ведмедя мундир і кладуть тіло туди. Тигролови несуть загиблого з максимальною шаною. Підходять до ліфта, довго дивляться на кнопки. Вони з невідомими позначеннями.
- Тисни на саму замацану, - радять тигролови. Владюша Тисне і ліфт починає повзти догори. Виходять там де треба. Йдуть по коридору з дверми, чують крики і стогони.
- Мабуть, треба звільнити полонених. – каже Владюша.
- Треба, так треба, - відповідають тигролови. Виносять труп у двір, потім повертаються і починають пострілами вибивати замки дверей.
У першій же кімнаті, скоріше камері, бо ж без вікон, знаходять жінку і з відрізаною рукою і посивілим волоссям. На обличчі у жінки сидить велика чорна жаба, яка обхопила її голову своїми лапами. З огидою тигролови відривають жабу і топчуть її. Розв'язують жінку, щось питають, але вона починає кричати і вириватися. У інших камерах те саме. Божевільні люди, які можуть тільки впадати в істерику і кудись бігти. Скоро вже фортеця Чорних вершників наповнюється звільненими, у яких сині від жаб обличчя і жодних ознак розуму. Команда Владюші у розпачі дивиться на все це, оператори не знають, що знімати у цьому безладі.
Студія і Пантагрюель. Камера дає його крупний план. Видно, що він у шоці від побаченого.
- Ну що тут казати, це "Життя по-справжньому!". Не перемикайте.
Реклама.
Знову студія і Пантагрюель.
- Ну ось і я і ви трохи прийшли до тями після того, що побачили. Я знав, що Владюша екстримал, та щоб настільки! Це ж була справжня гра зі смертю! Ми залишили хлопців у фортеці, повній божевільних жертв Чорних вершників. Але серед Владюша знайшов одного, який був при здоровому розумі. І він в нашій студії розкаже навіщо Чорним вершникам були жертві і що вони з ними робили. Це через кілька хвилин, а поки сюжет від Владюші в рамках проект "Сто чудовиськ України". Сюжет був знятий, ще до походу на Чорних вершників, то тоді Владюша ще не був героєм. Отже міг дозволити собі гумор. Дивіться.
Владюша в камуфляжі стоїть у якомусь лісі.
- Добрий день, з вами проект "Сто чудовиськ України" у програмі "Життя по-справжньому!", найпопулярнішій програмі східної Європи. "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили. "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми знаходимо! Справжнє життя тільки в "Житті по-справжньому!". А тепер зі мною. Приготуйтеся, далі буде багато крові!
Владюша біжить в кущі, оператор за ним, виповзають на невеликий пагорб. Внизу поле, на якому дві купки людей. Оператор наводить камеру на них. Одні у золотому вбранні, інші в чорному. У одних на прапорі сонце, у інших земля. Люди в обох купках озброєні, кричать один одному образи.
- Йобані землероби!
- Збоченні сонцесмокти!
- Ганьба земельним!
- Щоб ви здохли, сонячні.
Лійка продовжується кілька хвилин, а потім дві купи біжать назустріч і починають битися. Оператор знімає крупно і видно, що це не кіно, не казка. Люди рублять один одного, летять відтяті голови та руки, падають трупи, багато крові. Бійка продовжуються кілька хвилин, а потім ті, що в золотому, починають тікати. Люди в чорному переслідують їх, вбивають усіх, хто не встиг втекти. Добігають до невеличкою фортеці в якій ховаються "золоті". З фортеці у "чорних" летить хмара стріл. То "чорні" відступають. Знову лайки, потім "чорні" відступають, забираючи зброї і свої трупи.
Владюша стоїть на галявині.
- Те, що ви бачили, цю криваву, жорстоку, несамовиту бійку, це щорічна битва двох місцевих племен. Ті, що в золотому, то сонцеїди, дивні істоти, що харчуються лише сонячним світлом. Ось дивіться, у нас є кадри, як вони це роблять.
Сонячний день. На пагорбу стоїть багато людей, чоловіків, жінок, дітей. Усі голі, усі розставили руки і стоять лицем до сонця. Стоять без жодного руху. Тільки ледь поводять губами, щоб співати "Слава Сонцю, слава Сонцю, слава Сонцю".
- Окрім сонячного світла, - продовжує Владюша, - ці істоти більше анічого не їдять. Принаймні, кажуть, що нічого не їдять. Так, ходять чутки, що вони займаються канібалізмом, але цього ніхто не перевіряв. Отже сонцеїди. Їх бог – Сонце, якого вони вважають батьком життя. Сонцеїди поважають день і ненавидять ніч, бо вважають, що на ніч вони стають сиротами. Їм важко без сонця. Ось битву, яку ви бачили, сонцеїди програли, бо вже тиждень було хмарно. Сонцеїди не змогли набратися достатньо енергії і програли своїм споконвічним ворогам, тим що були одягнені у чорне. Їх звуть землейобами. Вони здобувають собі споживок по-іншому. У нас теж є кадри.
Люди в чорному стоять на колінах і щось шепочуть. Потім чоловіки починають рити в землі ямку, а жінки роблять із землі фалоси. І ті і інші починають займатися сексом з землею. Кінчають, потім задоволено підводять і повні сил йдуть додому.
- Землейоби, як і годиться з їх назви, їбуть землю. Вони менше залежні від погоди, але дуже страдають взимку, коли земля вкривається снігом. Зиму землейоби звуть "білим часом", нагадаю, що у землейобів чорний колір означає гарне, а білий – зло. Гірше білого для землейобів тільки золотий, бо це колір їх ворогів – сонцеїдів, з якими вони ведуть жорстоку війну вже багато років.
Розповідає доктор біологічних наук Микола Москаленко:
- Насправді, обидва племені, вибачте за ненаукову назву, дуже схожі один з одним. Бо ж вони однаково прямо споживають енергію сонця. Тобто більшість тварин і людина споживають сонячну енергію опосередковано, через рослини та інших тварин. А ось і сонцеїди і землефіли, вони вбирають сонячну енергію безпосереднє. При чому сонцеїди збирають енергію з сонячних променів, а ось землефіли збирають сонячну енергію, накопичену землею.
- То їх не можна назвати людьми?
- Ні, по усім головним показникам, вони – люди. оце тільки відрізняється засіб годування. Але, це можна вважати не біологічною, а культурною відмінністю. В біології можна казати о відокремленні одного виду від іншого тоді, коли особні одного виду не можуть давати плодючого потомства. Так ось і сонцеїди і землефіли легко дають плодюче потомство з людьми. В обидві громади існує великий приток людей, причому не тільки і не стільки з України, як з країн Європи, де і сонцеїди і землефіли вважаються альтернативним шляхом розвитку людства, яке віддало перевагу техніці перед природою.
- Але чому обидві громади так затято ворогують? Не вистачає сонячної енергії?
- Та ні, вистачає. Просто вони вважають один одного збоченцями і єретиками. Для землефілів збирання сонцеїдами сонячних променів видається чимось гіршим, ніж для нашого суспільства є, наприклад, педофілія. Навпаки, сонцеїдами звичаї землефілів, що займаються сексом з землею, здаються чимось огидним і жахливим. Це етично-естетичне непорозуміння і приводить до того, що громади знаходяться у стані війни. Однак, зважаючи на високу народжуваність і великий приток неофітів з-за меж громад, можна впевнено казати, що війни, не дивлячись на всю їх кривавість, не становлять загрозу для існування ані сонцеїдів, ані землефілів.
Знову ідуть кадри битви двох ворожих племен. Кров, крики, стогони, сокири, мечі і списи, що пнуть і розривають людські тіла.
Владюша стоїть на пагорбі, під яким була битва.
- Дивлячись на ці кадри, здається, що все це відбувається десь в середньовіччі, а може ще й раніше, у часи Великого переселення народів. Але, насправді, все відбувається зараз і не де-небудь, а в Краснопільскому районі Сумської області України, у трикутники між селами Бариловка, Осоївка та Залізняк. З вами був Владюша Бар-Кончалаба, автор бестселеру "Сто чудовиськ України" та однойменного проекту в рамках програми "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя!
Реклама.
Студія в Києві. Пантагрюель скаче по залу, який шаленіє от передчуттів.
- А зараз в нашій студії великий і неповторний Владюша Бар-Кончалаба!
У залі оргазм від захвату, оплески, крики, з'являється Владюша. Він трохи накульгує, то наслідки удару пораненого ведмедя.
- Добрий день. Я прийшов не сам, а з гостем! Багаторічним полоненим Чорних вершників! Знайомтеся! Семен Омельченко!
За Владюшою в студію заходить дебелий хлопець, зросту десь 193см., а ваги десь більше ста кілограмів. Він у клітчатих штанях і сорочці з блакитними квітами. Трохи ніяковіє.
- Сідайте, хлопці! – вказує Пантагрюель. – Владюша, ти просто король! Щоб виїбати тих зелених потвор, це яку ж треба мати силу волі та потенцію! І це на межі смерті! А ще й наказав все це знімати!
- Ну, знаєш, як казала моя бабця, вмирати - збирайся, а хліб – сій. Як би там не було, а ми повинні знімати, щоб там не було.
- Бо це "Життя по-справжньому!" – кричить Пантагрюель.
- Бо це "Життя по-справжньому!" – підтверджує Владюша!
Студія скаженіє від захвату. Оплески, оплески, оплески. Зал так розійшовся, що Пантагрюелю доводиться його вгамовувати.
- Тихіше, тихіше! Отже, Владюша, розкажи про нашого гостя.
- Коли ми відкрили камери у фортеці Чорних вершників, то виявилося, що усі жертви були божевільні. Скалічені і божевільні. Вони не могли нічого розповісти, просто бігали і кричали, подекуди плигали у провалля і таке інше. І ось в одній з останніх камер ми знайшли Славка. Якій міг говорити, був зовсім не божевільний. Він то все і розповів про Чорних вершників.
- Отже, слово Славку! Як ти опинився у фортеці Чорних вершників?
- Випадково. Я їхав до однієї дівчини в Охтирку. Знаєте, які там дівчини? Мед! Я їхав автобусом, думав про зустріч з моїм персиком, коли, зненацька, автобус зупинився. Усі почали вибігати і бігти світ за очі. Я нічого не розумів, теж побіг, почув, що позаду, наче, хтось скаче на коні. Подивився назад і побачив чорних вершників. Я ніколи не чув про них, просто якісь вершники, усі в чорному, вони хапали людей і в'язали з них низки полонених, знаєте, як в селах в'яжуть цибулю, ось так! Я читав про татарські напади, але ж то була історія. Подумав, що мені мариться, впав на землю, щоб перечекати. Та вже за кілька хвилин мене було підхоплено і причеплено до низки. Десятка три полонених. Усі плакали, стогнали, жалілися на долю. Наче їх приговорили до страти. Я не розумів звідки той відчай. А потім нас погнали кудись. Чорні вершники скакали навколо нас, а ми були вимушені бігти, щоб встигати за їх швидкими конями. Якщо хтось падав і не міг підвестися, то його вбивали. Вбивали не шаблями чи списами, у чорних вершників взагалі не було зброї! Вбивали словом. Казали "здохни!" і людина вмирала. Мотузка сама розв'язувалася і людина залишалася, а інші намагалися бігти і не падати.
- Жах. І скільки ви бігли?
- Не знаю. Мені здалося, що дуже довго. Я ледь тримався на ногах, коли ми, нарешті, дісталися до фортеці Чорних вершників. Там нас розвели по камерам.
- Ти не намагався втекти?
- Ні. Бо вони вбивали словом. А ще були дивовижно сильні. Хапали і піднімали мене, як ту пушину. Вкинули до камери, темної і маленької. Я тремтів від утоми і не розумів, що буде далі. Мені здавалося, що я збожеволів. Самі подумайте: двадцять перше століття на дворі, а тут Чорні вершники, вбивство словом, фортеця, як з мультфільмів. А потім прийшли вершники. Припнули мене до стіни, посадили на обличчя жабу.
- Жабу?
- Так, велику, чорну жабу. Вона обхопила губами моє обличчя, а лапами узялася за голову.
- Жах!
- Так, дуже неприємно. Потім почали різати палець.
- Твій палець?
- Так, мізинець. Ось, бачите, його немає. – хлопець показує свою праву руку. Мізинця дійсно немає.
- Навіщо вони це робили?
- Щоб мені було боляче. І страшно. Щоб мене охопив відчай.
- Вони хотіли тебе зламати?
- Воно хотіли мене подоїти.
- Що ти маєш на увазі?
- Ну, як доять корів. Тільки з мене їм було потрібне не молоко, а мій біль, мій жах, мій відчай.
- Навіщо?
- Вони харчувалися цим. Чорні вершники, страшні істоти, які харчувалися людськими почуттями.
- Почуттями? Хіба це можливо? – сумнівається Пантагрюель.
- Цілком. Почуття – це енергія. Справжні почуття.
- То вони використовували людей, як корів?
- Так. Видоювали і приводили інших.
- Як це видоювали?
- Люди ж не залізні. Щоб отримати справжні, сильні біль, відчай, жах, їх доводилося катувати. Різати по-живому, мучити. У такому режимі людина не могла витримати довго. Чоловіки не більше двох тижнів, жінки – до місяця. А потім їх, вже не людей, а якісь залишки, віддавали на годівлю ведмедям. Чого вони були такі вгодовані? Бо їли людятинку.
- Тобто, Чорні вершники катували полонених і з того жили?
- Так. Жаби збирали почуття з облич жертв, виробляли спеціальне молочко, яке Чорні вершники пили. Тим і жили.
- Але як ти зміг вижити?
- Завдяки тому, що артист.
- Артист?
- Так, артист. Не той, що у театрі Щепкіна, а справжній, життєвий артист. Коли Чорні вершники прийшли знову мене різати, я запропонував їм не чіпати мене. пообіцяв, що буду виробляти їм потрібні почуття, але без калічення моїх членів.
- І вони погодилися?
- Спочатку не дуже. Але я переконав їх спробувати. Їм же було вигідно отримати таку ось довгограючу корівку. Погодилися. Одягли мені на обличчя жабу, а різати не стали. І я почав виробляти потрібні почуття.
- Як це?
- Та просто. Ось, наприклад, жах. Я уявляю, що йду по темному підвалу, в якому мене переслідує потворний хижак. Ось його тінь з-закутка, ось він схопив мене, ось жере своїми слизькими іклами, це вже і біль і відчай. Потрібно тільки уявити по-справжньому, щоб відчути і жах і біль!
- Тобто ти симулював все це?
- Симулював – не правильне слово. Скоріше, переживав. Я дійсно був у щелепах чудовиська. Черстві люди не можуть цього уявити, а справжній актор може. Або ось, бачити, як твою дівчину збиває машина. На твоїх очах! Удар, її легке тіло жовтим листям опадає на асфальт, ти біжиш до неї, кричиш, ти ще сподіваєшся. Потім підхоплюєш її, шепочеш до неї, цілуєш у лоб і розумієш, що вона, вона!, твоя кохана, твоя радість і надія, що вона мертва! Що вона холодній на твої руках, уходить, а ти нічого не можеш зробити! І ти кричиш, ти виєш від люті, від безвиході, від відчаю! Ти краєшся серцем, хочеш вмерти, лишень бо не розлучатися з нею!
- Це ти таке теж думав?
- Я все думав. Людина до всього звикає. Якщо багато разів думати про те, як твою кохану збиває машина, то ти звикаєш до цього і в тобі вже немає ані жаху, ані болю, ані відчаю. Треба вигадувати щось нове, бо якби я халтурив, то Чорні вершники почали б різати мене на шматки.
- І ти вигадував?
- Так. Я хоронив власних дітей і батьків, мені в горло заливали рідке залізо, садовили на кіл, катували, жерли. Чого я тільки не навигадував.
- І Чорні вершники були задоволені?
- Так. Думаю, що я видавав їм продукт найвищої якості. Кращій за ті, що продукували люди, яких насправді катували.
- Чому ти так думаєш?
- Тому що я артист – я відкрита рана, я можу так катувати себе, як ніхто. А ті люди, спочатку вони ще може щось и відчували, але швидко ламалися і ховалися у фортеці божевілля.
- Скільки ти прожив у фортеці?
- Майже три роки.
- Нічого собі! І весь цей час вигадував?
- Так, мені не залишалося іншого. Але Владюша з хлопцями прийшли вчасно.
- Ти заморився?
- Я виснажився. В мене почало боліти серце. Розумієш, справжній артист удає по-справжньому. Тобто, коли я уявляю біль, то мені болить дійсно, по-справжньому болить! І три роки я переживав пекельні муки. Серце – не залізне. Лікарі, які подивилися мене, кажуть, що в мене серце сімдесятирічного діда. Це ще непогано, бо за три роки я пережив стільки, скільки більшість людей не переживе і за все життя.
- А що далі?
- Далі, я видаю книжку, в якій опишу свої муки у фортеці Чорних вершників. Вона буди зватися "Листи з пекла". Бо це було справжнє пекло.
- Отже, про справжнє пекло нас розповідав справжній артист у програмі "Життя по-справжньому!".
- З вами був Владюша Бар-Кончалаба!
- Та Пантагрюель Ивченко! "Життя по-справжньому!" До зустрічі через тиждень! Чекайте нас і ми не розчаруємо! "Життя по-справжньому!" – усе по-справжньому! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили!
