Згори завжди цікавіше спостерігати за живими й рухливими істотами, тим більше, коли над тобою — нікого!
Ось вони метушаться у плоскій скляній посудині, намагаються виплюснути за її межі, вдарити хвостом суперника і... можливо, знайти собі місце для спокою. Їх навіть не розрізниш ні за кольором, ні за величиною. Та й описати важко: нічого особливого. Скільки їх? Кільканадцять, але від інтенсивного руху здається — сотні із дві.
Від їхнього безладу перемішуються кольори: зелений, бузковий і жовтий.
Риби? Жабки? Тритони? Ідеї? Зародки мрій? Ініціали думок? Тільки шаленіє зворохоблена вода. Краще заплющити очі. Краще піти. Краще...
Ось підсвіченою Місяцем стежкою прямує високий худорлявий брюнет. Зовсім не ідеал, — навіть не красень з кіно. Нічим непримітний, — без найменших претензій на симпатію... Дивно, як може він йти, не торкаючись ногами дорожніх плит... Босими ногами, жилавими і трохи припилюженими. З-під його капелюха видно акуратну борідку, лінію усмішки навколо вуст і спокійні обриси носа.
Як Ти можеш так безгучно усміхатись? А ступати повітрям? І взагалі, — Ти ще живий?
Задощило. Невгамовні істоти перестали метушитись. Виявились серед них і червонясті. (А може, вони вміють міняти колір, коли не гарцюють!?)
У них яйцеголові тулуби і вправні хвости. І ще — у них немає очей, ротів і зябер.
Тебе обминає зграя сповільнених вовків. Попереду них пливе їхній ватажок на міні-сцені. Сидить він за старим роялем, а замість лап грає людськими (чоловічими) пальцями. У нього навіть непогано виходить... а ті всі підлеглі-сіроманці наганяють слідом, заслоняючи Тебе, ще живого.
Ти виходиш з-за живої заслони, високо над собою здіймаєш праву руку і подаєш нею якийсь знак. Але я його не розумію.
Живі істоти скупчуються, дрібно тремтять — наче не з холоду, а ніби з чогось невирішеного. Їм давно вже стало тісно в цьому мікрорезервуарі... Вони видаються безпорадними, як діти. Стає зовсім тихо. Гамується пильність.
Ти зупиняєш долонею Місяць. Сідаєш на долівку і витягаєш із внутрішньої кишені пальта неонових пташок — маленьких таких... може, горобців. Потім знімаєш капелюха, і вони сідають на широкі криси, щоб клювати з нього зерно. Місяць задихається собою.
Живих істот стає все менше. Вони, мабуть, вловили здатність вивітрюватись. Але повітря чисте, без істотних домішок. (Його навіть можна їсти, як зефір).
Ти вимикаєш Неоновий Місяць, мов єдину лампу в гримерці. Залишаються ледь означені контури, ледь окреслений силует — тільки для того, щоб визначити Тебе у віртуальному просторі.
З-поміж них залишились червонобокі... м’язисті, агресивні. Вони нагромадились у кутку посудини, і тільки поодинокі мігрували від однієї сім’ї до другої, наче імпульси.
Ось Ти стоїш за крок переді мною, — тепер видно, який Ти високий і... худорлявий. Не можу розгледіти Твоїх очей. Вуста вже не усміхаються — зникла лінія навколо губ, а борідка стала незворушною. Можу тільки відчувати Твої очі з-під чорного крислатого капелюха і вимовити боюся, — бодай слово... (А раптом від нього знов увімкнеться Неоновий Місяць).
Вони пожирають одне одного! Тобто вбирають шкіру слабшого — натягують поверх своєї і від того стають більшими, вгодованішими. А від слабших лишаються тільки повітряні бульбашки... Тобто — нічого. Зовсім нічого.
Ти чіпаєш мені на шию маленьку хустинку... якусь теплу й тонку... таку, що її можна легко перетягнути через шлюбний перстень...
Залишається п’ять найсильніших істот. Саме тих, які нездатні здерти згрубілу шкіру зі свого побратима... Що буде далі?
Я здираю зі себе цей шалик і плавно випускаю із рук на долівку. А Ти... раптом усміхаєшся і підносиш з долівки нарцис... Б’єш мене квіткою по носі... а потім падаєш і... так, обличчям на долівку. Твій капелюх відкочується у бік Неонового Місяця.
Що з вами буде, безпорадні?
Схиляюсь і перевертаю Тебе на спину, щоби притулитися вухом до грудей, наслухати там серце, відчути тепло одягу... (Не хочу вірити, що Ти — зимний).
Ледь-ледь прослуховується серце. Сорочка тепла і пахне травами...
Істоти викручуються у неймовірному ритмі. Тепер їм не хочеться пожирати одне одного. Знову — незрозумілий безлад і невловимий темп.
... але моє серце б’ється гучніше. Враз потемніло в очах. Втрачаю координацію почуттів — перед очима перебігають вчорашні емоції, події, речі, слова, залишки телефонних розмов, багато приємних чужих облич...
Вони знову вгамовуються, стають сумирними (прирученими). У них з’являються великі чорні очі. Отже, тепер істоти подивляться на світ власними очима!?
Тепер я лежу обличчям до Місяця, а Ти слухаєш, чи є у мене серце. Сили розм’якли в мені, наче хліб у вині. Чи є в тім чиясь вина — не видно ні неба, ні дна. Я теж пахну травами. Дивись на мене очима нелукавими. Цікаво: ми вмерли чи ще живі й тільки задрімали!?
Вони побачили навколо себе воду й плоске дно. Збагнули своє місце і... знову заметушилися. Їх не стримати ні думкою, ні словом, ні страхом смерти...
Кладеш мені на груди цей нарцис і дмухаєш на нього... А коли нарциз стає хустинкою, — чіпаєш на шию — йдеш.
Цей момент повинен був настати... прийти, прилетіти, прилинути, прибитись човником до піщаного берега.
Ні, не йдеш. Це було б недоречно — отак піти... Повертаєш зграю вовків. У їхніх широких пащеках — такі ж нарцизи і атракції.
В істот з’являються широкі безбарвні роти... Або ж просто — отвори для того, щоб вижити...
Кладеш мене на рояль і, розштовхуючи його, пускаєш під укіс. Як добре, що я цього не розумію...
Роти заокруглюються і розлітаються у переможній посмішці.
На рахунок раз-два-три рояль повинен вискочити над прірву і полетіти вниз... але він злітає вгору. Я міцно тримаюсь за кришку і лечу разом з ним, ... а за роялем спокійно-преспокійно сидиш собі Ти, щось награєш: веселий такий (лінія навколо губ) і... в капелюсі...
Істоти випивають воду під собою і... задихаються. У них знову зникають роти й очі, а хвости стають тоншими.
Кришка рояля тріскає навпіл — (невже я така важка!?). Ти пірнаєш у висохлу посудину межи ті істоти... Стаєш із чорного червоним і трішки шерехатим. Ловити Тебе чи забути — ось в чім питання! Ловити, щоб скоріше забути — ось в чім відповідь!
Вони розбігаються, мов ошпарені. Такими я їх навіть не бачила. І не запам’ятаю ніколи. Істоти з надмірного страху стають метеликами — хто б міг подумати, що таке станеться!? Від несподіванки забуваю їх ловити. І не треба.
Твій чорний капелюх падає мені просто на голову... Тепер я — це Ти (із акуратною борідкою та лінією усмішки навколо губ), а Ти — моя вчорашня вигадка. Якщо хочеш, залишайся таким ще кілька тижнів. Поки знову не зійде Неоновий Місяць над усіма нами.
