Воно витає десь в мозку, побіля очей. Так легко-легесенько. Звідти проростають засніжені гілки – поздовжні тістечка з двох шарів: знизу гіркий шоколад, на ньому – збиті вершки. Здіймаються вгору, струшують додолу невагомі крижинки, які опускаються тобі на щоку і обпікають вологим цілунком. Це я тобі сипаю сріблясті доторки, це мої очі ти бачиш вгорі, це моїми квітами пахне з-під свіжого снігу. А гілля все простягає до нас свої незграбні долоньки: чорне і біле легенько витає побіля очей. Стовбури все більшають, ширшають і підігріваються. Ще мить, ще раз відкриваються очі й опиняються на світлій спекотній татарській вуличці. Ми там ще не були, але вже пам`ятаємо, як будемо там. Бо це легко. Світло і тепло, жовті стіни. В кадрі знов опиняється засніжене гілля, але одразу ж розтає під тиском сонця. Одразу ж проростає …
е ні, зеленого там нема. Жовте, і золоте. Під ногами похрустує пухнастий чистий пісок-сніг, сніг-пісок, а все там, побіля моїх очей твої очі, і легко, і світло і сніжинки дрібні вплітаються в горіхові кучері. Хоч вдягай мене, хоч заводь під дахи, а вони відтепер будуть жити там, будуть блищати там, будуть ще дрібніше заплутувати пружні кучері. Але ні, сріблясті крапельки вже в тебе на губах, ти не дав їм жодного шансу. Забирай мене всю й нікому не показуй, нікому не віддавай. Будеш цілувати моє волосся і вчитися заплітати в тоненькі косички. А потім розплітати.
А я буду, я є сніг білий-білесенький. Я хочу, я буду, я лежу під сонцем золотим. Я є у всіх місцях одночасно: зазираю в очі пасажирам осьо-того літака, махаю їм своєю сніжною лапатою рукою, бажаю щасливої дороги та скорого повернення. Кривава горобина – це я, пашію червоно під білими кучугурами. Це я звиваюся під ногами стежкою вузесенькою, злітаю догори диханням людським, опускаюсь додолу світлом далеких зірок, тишею опівнічною скрадаюся попід хитким парканом.
Втечемо з тобою однієї темряви від примар, від усього, що за очима, усього, що глибоко в мозку, туди, де легко і смугасті гілки проростають біло у вІкна. Тріщать шибки, тоненька цівочка вирізає величезні ламані сніжинки на склі, вони проникають всередину, здіймають гармидер, диски і книги, і друковані стоси, - все торкають холодом, світлим і обпікаючим.
Ми будемо ходити по світлій закарпатській вуличці, і тепло твоєї долоні співзвучне буде променю гострому в мене на брові. І на вокзалах, і в зірочці, і в кованих парках, на лисих горах буде ця вулиця і ці гостро-гарячі шабельки.
