Сьогодні в "Житті по-справжньому": історія Чорних вершників, страшних чудовиськ, катів роду людського, непереможних і жорстоких, які ловлять людей, щоб мучити і не можуть бути вбиті! Чорні вершники! Ті, хто попав до їх лап заздрять живим! Чорні вершники! Ще ніколи життя не закінчувалося так страшно! Також в програмі Жорж Бураченко розповість про страшну банду Цахаєва, яка вбила більше двох десятків людей! Зухвалі напади, перестрілки і смерть при спробі втекти! Ярослав Нескінчений розкаже про те, що кохання може об'єднати людей не тільки на словах але й на тілі. Сенсаційна історія про коханих, які зрослися у єдиний організм. Нарешті, Владюша Бар-Кончалаба розповість про криваву війну між сонцеїдами і землейобами, яка триває вже декілька століть! Все це у черговому випуску "Життя по-справжньому!", програми, якої захоплюється вся країна! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя!
Реклама
Доброго дня! Ви дивитеся авторську програму Пантагрюеля Ивченко "Життя по-справжньому!". Таке, чого ви ще не бачили, те, що ніколи не показували по телебаченню! Справжнє життя без будь-яких обмежень! Криваві вбивства, жахливі чудовиська, страхітливі потвори! Кров, сперма, сльози і донька їх – слинка! Дивіться і насолоджуйтеся! Прохання прибрати від телеекранів дітей, людей зі слабкою психікою та хворою уявою! "Життя по-справжньому!" – справжній шок! "Життя по-справжньому!" – про це буду говорити вся країна! "Життя по-справжньому!" – Ивченко знайде для вас що завгодно! Дивіться найсенсаційнішу програму року "Життя по-справжньому!". Такого життя ви ще не бачили!
Студія. Кругла, висвітлена прожекторами. У світло прожекторів вибігає Пантагрюель Ивченко. Глядачі в студії починають божеволіти у криках та оплесках, але хлопцю вистачає підняти свою руку, що усе вмить вщухло.
- Доброго дня! І дуже недоброго вечора! Я – Пантагрюель Ивченко, ви дивитесь супер-пуперпрограмму "Життя по-справжньому!", програму як перегорнула уявлення про можливості телебачення. Ми перші, ми найкращі, а наші глядачі отримують найбільше! Іноді від нас хочеться блювати! Іноді – полізти в зашморг! Іноді – вбити нас! Іноді – скоріше забути те, що ви побачили! Але дивитися нас хочеться завжди! Найрейтінговіша програма України "Життя по-справжньому!". Ми вам дамо життя!
Скажені оплески, крики. Дається крупний план Пантагрюеля який дивиться серйозно, навіть, трохи стривожено.
- Сьогодні ми розкажемо вам про Чорних вершників, страшних чудовиськ, що займаються страшним бізнесом у Лебединському району. Розкопати цю історію було неймовірно важко, бо ці Чорні вершники можуть вбивати думкою. Але "Життя по-справжньому!" не вміє відступати і сьогодні ми розповімо про Чорних вершників, чудовиськ яким потрібен людській біль, жах і відчай! Які чавлять людей, наче яблука, та здобувають усе, що їм потрібно!
Зал вщухає, наляканий серйозним виглядом Пантагрюеля та його словами.
Далі на екрані з'являється Владюша (Жучило) Бар-Кончалаба у камуфляжі і з гвинтівкою за плечима.
- Я дізнався про Чорних вершників випадково. Просто якось аналізував статистичні данні по населенню і побачив, що в Лебединському і кількох сусідніх районах Сумської області відсоток зниклих без вісті людей у три-чотири рази перевищує середній показник по країні. Це було дивно, дуже дивно і я почав дізнаватися про причини цього явища. Офіційні органи відповідали мені, що більшість зниклих – грибники, які уходять в ліс і там пропадають, бо ж ліси навколо Лебедину дикі та великі. Так то воно так, але згідно статистиці зникнення людей відбувалися рівномірно на протязі всього року. Які гриби могли бути у січні чи березні? І тоді я вирішив сам поїхати в Лебедин.
Показують кадри, як Владюша ходить вулицями невеличкого містечка і щось запитує у людей, але всі кивають головами та плечима, показують, що нічого не знають.
- Я намагався дізнатися бодай щось про тих, хто загинув. Спілкувався з їх родичами, знайомими, але всі робили вигляд, що нічого не знають. Робили дуже старанно і через це, я розумів, що вони брешуть. Я розбираюся, коли люди брешуть і тут я бачив, що вони брешуть з великого страху. А там, де є великий страх, там є і що про нього розповісти. В мене був план, як розв'язати язики місцевим, але зненацька я був заарештований.
Камера показує, як на Владюшу, який іде вулицею, кидається декілька хлопців у цивільному, валять на асфальт, одягають наручники, потім помічають камеру, біжать, намагаються забрати. Це вже показується у дуже поганій якості. Тут показують Пантагрюеля.
- Вибачаємося за якість зображення, ця зйомка була зроблена на мобільний телефон одним з місцевих жителів, якій і сповістив нас про арешт зйомочної групи.
- Сповістив дуже завчасно бо нас збиралися вбити! Так, саме так! Нас повезли в ліс. Я не маю жодних сумнівів, щоб нас там замочили, схвали і все. Але їм зателефонували. З міськвідділу, куди звернулися з адміністрації "Життя по-справжньому" щодо зникнення знімальної групи. І вони злякалися, бо ж зрозуміли, що це буде за скандал, якщо ми зникнемо.
- Ми б прислали туди всі наші знімальні групи, ми б сиділи там скільки треба, але ми б знайшли! Бо "Життя по-справжньому!" не кидає своїх журналістів і не розчаровує своїх глядачів! – вмикається Пантагрюель.
- Отже нас повезли не в ліс, а за місто, де висадили на дорозі і наказали більше ніколи не повертатися. Вони не розуміли, що кореспондентам "Життя по-справжньому" не можливо наказувати, що робити. Я повернувся туди через два дні. Таємно, з приклеєною бородою. Зняв квартиру, влаштувався на роботу. Тихенько обживався у місті, придивлявся до життя. Познайомився з однією дівчиною. Почали зустрічатися. Дізнався, що у неї брат зник. Якось запитав, де це він зник. Вона щось набрехала, що пішов в ліс і там заблукав. Не повірив. Підпоїв трохи, вона розридалася і розповіла про чорних вершників. Які час від часу наскакують на місто і хапають усіх, кого можуть. Потім відвозять їх у барліг. Десь серед лісів є скеля, на якій збудована чорна фортеця, яка і є барліг чорних вершників. А самі вони не люди, бо вміють чаклувати і безсмертні. Все це виглядало підозріло. Чорні вершники, безсмертні, чаклуни, ніхто не знав навіщо їм люди. Я не вірив, думав що це все якісь вигадки, але одного разу вони з'явилися.
Відео не дуже доброї якості. Вулиця міста по якій біжать в страшній паніці люди. Кричать, штовхають один одного, збивають з ніг і біжать. Спочатку не зрозуміло, кого вони так злякалися, але потім видно кількох вершників на чорних конях, вбраних у все чорне. Вони мчать по вулиці, у чорних шоломах, що закривають їх обличчя, у довгих чорних накидках, коли наздоганяють людину, то хапають і кидають поперек сідла. Люди практично не чинять опору, обм’якають, тільки вершники хапають їх. Назбиравши три-чотири жертви вершники повертаються і звантажують полонених у віз з залізними ґратами. Ось віз їде, за ним вершники, вулиця залишається порожньою. Через кілька хвилин з'являються люди. Одні допомагають пораненим під час втечі, інші волають по зниклим родичам. Ще кілька хвилин і життя повертається у звичайне річище. Наче нічого і не було.
Крупний план Владюші Бар-Кончалаби.
- Я дванадцять років пропрацював з чудовиськами, то бачив багато чого. І скажу, що Чорні вершники вразили мене. від віяло жахом та смертю. І їх діях була незворотність. Наче ніхто і ні що не змогло зупинити їх. Стало зрозуміло, чому про них ніхто не хотів розповідати. Чорні вершники були настільки жахливі, що люди не могли їх витримати і забували при першій ліпшій нагоді, не бажали повертатися до них навіть подумки.
Крупний план Пантагрюеля Ивченко.
- Коли я побачив запис, зроблений Владюшею, то наказав займатися цією справою. Ми повинні були розкопати таємницю цих чудовиськ, повинні були розповісти про них нашим глядачам! Бо "Життя по-справжньому!" - це справжні таємниці, справжнє життя, справжній жах. "Життя по-справжньому!" – Справжніше не буває! Після реклами дивіться про те, як Владюша Бар-Кончалаба розгадав таємницю Чорних вершників!
Реклама
Владюша Бар-Кончалаба стоїть в полі. Позаду за ним чорна хмара лісу.
- Позаду мене той самий ліс, в якому знаходиться барліг Чорних вершників. Цей ліс – він незвичайний. Це скоріше не ліс, а мури. Ось подивіться самі!
Владюша іде до лісу, ось вже він біля перших дерев і тут видно, що ті дерева стоять дуже щільно, майже впритул. Максимум що може зробити Владюша, це просунути руку в цю шпарину і то недалеко.
- Ви бачите, це мур, справжнісінький мур, який не здолати. Я обійшов весь ліс, але не знайшов жодної стежинки, яка б вела в середину. Мур, безперервний і нездоланий мур. Але я знайшов місце, у якому до самого муру підходили кінські сліди. Ось дивіться! Владюша вказує рукою, видно вибиту копитами доріжку, яка зненацька обривається муром з стовбурів та гілок.
- Ось бачите, Чорні вершники виїжджають звідси. Це безперечно. Вони вислизають з-за лісового мура і мчать у набіги, щоб схопити нових жертв!
Владюша каже на камеру, він у захоплені і не помічає, як мур позаду починає рухатися. Починає блимати надпис "Наживо".
- Владюша! – кричить оператор.
Бар-Кончалаба не бачить, як з-за мура виходить ведмідь. Виходить на двох лапах, одягнений у червоний мундир з золотими ґудзиками. В одній з лап ведмідь тримає сокиру. Іншою лапою б'є Владюшу. Той котиться по землі, наче м'ячик, ведмідь кидає сокиру і хапає Владюшу. Кидає собі на плече і йде до лісового мура. На камеру не звертає уваги, то вона працює, хоч оператор вже втік. Ведмідь тримає Владюшу, лапою дістає з кишені рації, тисне на кнопку. Чутно шум, потім ведмідь каже "Гр-р-р-р-р. Спіймав одного. Несу на базу".
Він ось-ось зникне за муром та зненацька лунає постріл. Ведмідь здригається і починає завалюватися на бік. Владюша сплигує з нього. В руках у Владюшу пістолет, з дула якого йде дим. Владюша важко дихає. Сідає біля ведмедя і починає брудно лаятися. Десь через хвилину оператор повертається і дає крупний план. Розгублений Владюша, що тримається за скривавлений бік. Мертвий ведмідь, з вуха якого тече струмок крові.
- Владюша, це охуїти! Владюша!
Бар-Кончалаба дивиться кудись в пустелю. Потім підводиться.
- Машину сюди! Машину! Треба забрати тушу!
Ось Владюша вже у студії. Його розпитує Пантагрюель.
- Ти дуже злякався?
- Так. В мене був шок. Больовий і від страху. В мене було зламано три ребра. Довелося накласти гіпс. Але ми змогли хоч щось дізнатися про Чорних вершників.
- Не так вже й багато, - каже Пантагрюель.
Показують тушу ведмедя на якомусь столі. Поруч кілька людей. Камера показу. Крупний план одного. Семен Крутько-Сомов, дизайнер одягу:
- Можу сказати, що мундир пошитий з дорого сукна німецького виробництва. Хоча не вказано, де саме виготовлені мундири, але зроблені дуже якісно. Звісно, крій досить архаїчний, схожі ви користувалися у мундирах першої половини минулого сторіччя. Але ще раз повторюю, що пошито усе надзвичайно якісно. І матеріал добрий. Думаю, що мундири робили справжні професіонали. Що там казати, коли ґудзики з чистого золота!
Крупний план другої людини. Дмитро Растворцев-Караулов, зоолог:
- На вигляд цей звір – звичайний бурий ведмідь. Але вивчення будови цієї істоти дає нам спробу казати, що це окремий, досі невідомий науці вид ведмедя. Ми назвали його ведмідь мундирний. Відмінностей декілька. По-перше, будова горлянки, скоріше за все, дозволяє йому розмовляти, що підтверджує відеозапис. Звісно, говорити так само вільно, як і людина, ведмідь не може, але як для тварини, це велике досягнення. По-друге, будова задніх лап і тулуба дозволяє ведмедю досить активно користуватися прямоходінням. По-третє, будова і розмір мозку свідчать про те, що цей вид ведмедів має деякий розум. Звісно, його не можна порівняти з людським, але все ж. Більш докладно про цих тварин ми зможемо розповісти після розтину і подальших досліджень.
Крупний план третього експерта. Олег Де Мьян, спеціаліст з холодної зброї:
- Сокира, що була у ведмедя, схожа на ті, якими користувалися давньогерманські племена у другому столітті до нашої ери. Щоб вправно користуватися такої сокирою потрібна дуже велика фізична сила. Зважаючи, що нею був озброєний ведмідь, то думаю, що це була справжня машина вбивства. Сталь, з якої зроблена сокира, дужа якісна і вироблена зовсім не давно. Для рукояті сокири використана бейсбольна битка. Таке ось поєднання старовинних форм і сучасних матеріалів.
У студії Пантагрюель та Владюша.
- Звідки ти взяв пістолет? Здавалося, що тобі вже хана!
- Ну, я ж кримінальний кореспондент. Я завжди зі зброєю.
- А як ти здогадався вистрілити у вухо?
- Я непогано вчився у школі. Запам'ятав епізод з "Дубровського", коли той вбив ведмедя, коли вистрелив йому з пістолета у вухо. Я зробив так само.
- Ти герой, справжній кореспондент "Життя по-справжньому!"! Ми перервемося на рекламу, після якої ви дізнається про те, що було далі, а ще багато чого цікавого! "Життя по-справжньому!" – живи на повну! "Життя по-справжньому!" – отримай усе тут і зараз!
Реклама
Студія, Пантагрюель.
- Поки вчені досліджують вбитого ведмедя, що служив Чорним вершникам, а Владюша Бар-Кончалаба готує експедицію у їх барліг, Жорж Бураченко у рамках проекту "Жорстока країна" розповість про криваві справи банди Цахаєва, яка кілька років тримала всю країну у жаху! Тільки в "Житті по-справжньому!" – найкривавіша банда України!
Йдуть фотографії трупів. Біля десятка. Потім крупний план Жоржа.
- Добрий день, з вами Жорж Бураченко в проекті "Жорстока країна" у передачі "Життя по-справжньому!". Ми не вішаємо локшину на вуха, ми відкопуємо мерців та знаходимо скелети у шафі! Сьогодні я розповім вам про банду Цахаєва, яка наприкінці минулого століття наводила страх на кілько північно-східних областей країни. Отже, у "Життю по-справжньому!" банда, яку усі звали "Скажені пси".
Сидить товстий дядя, підписаний як Микола Підлубний, заступник прокурора Сумської області. Він виставив на позір свої здоровезні кулаки і крутить гарбузоподібною головою:
- Це була страшна банда. Організована, жорстока, рішуча. Кожну свою операцію вони заздалегідь планували, розробляли детальний план, як будуть підходити до об'єкту, що робити, як відходити, де переховуватися. Ніякої самодіяльності, тільки жорстока дисципліна. Ми дуже довго полювали на них.
Жорж стоїть на дорозі, навколо ліс. Вказує на дерево, що росте на узбіччі. Кора дерева помітно пошкоджена, хоча й вже заростає.
- Перше своє вбивство банда скоїла саме тут. – Жорж починає йти уздовж дороги. – Було заплановано пограбувати обмінний пункт на кордоні. Для цього був потрібен транспорт. Бандити вирішили угнати таксі. В Сумах зупинили автівку і попросили відвезти до кордону. Водій, колишній робітник служби охорони, лише другий місяць, як вийшов на пенсію, погодився. Ось тут бандити приставили до таксиста пістолет і наказали вийти з машини. Але він купив машину в кредит і не міг просто так її віддати. Почав чинити опір, бандити вистрелили в нього, машина злетіла з дороги і врізалася в дерево. Бандити добили водія, але транспорт був непридатний до пересування. План почав руйнуватися. Але на щастя бандитів, коло них зупинилася вантажівка, що перевозила ліс. Її водій хотів допомогти жертвам аварії, але його було вбито. Банда сіла в вантажівку і поїхала на ній до обмінного пункту. Але там було забагато людей – хтось з робітників пункту святкував день народження. Бандити були вимушені повертатися. Але на зворотному шляху їх спробував зупинити наряд ДАІ.
Розповідає старший сержант ДАІ Семен Чепура:
- Лісовози ніколи до кордону не їздили, а тут бачимо, що їде звідти. Я вийшов зупинити, щоб перевірити документи. А мої товариши, Іван Мальцев і Петро Коліушко, залишилися в машини, вони заповнювали протоколи. Я махнув, щоб зупинялися, лісовоз почав гальмувати, а потім, зненацька, додав газу. І поїхав прямо на нашу машину. Я встиг відстрибнути, а хлопці ні.
Жорж стоїть на роздоріжжі. Вказує рукою на невеличкий пам'ятник.
- Трагедія трапилася тут. На цьому місці загинули два співробітники ДАІ, які знаходилися в машині, розтрощеній лісовозом. Банда Цахаєва не зупинялася перед вбивством. На лісовозі вони проїхали ще декілька десятків кілометрів, а потім покинули його, захопивши машину громадянина Росії, який їхав до матері у Черкаську область. Росіянина вбили, а на його машині дісталися до Сум, де залягли на дно.
Розповідає Микола Підлубний:
- На ноги були підняті всі правоохоронні підрозділи області. Ще б пак, п'ять трупів, з них двоє співробітників міліції! Але незрозуміло, заради чого це робилося. Ми ж не знали про плани бандитів щодо обмінного пункту. То виглядало так, що вони чомусь їхали до кордону, а потім тікали звідти. Була, навіть, версія, що невідомі злочинці узяли партію наркотичних засобів, що була переміщена через кордон. Шукали їх, перевіряли картотеки, трусили кримінальні елементи, але жодної інформації.
Жорж Бураченко стоїть біля будівлі, за його спиною табличка, що це школа №10.
- У той час, коли тисячі правоохоронців збивалися з ніг, в школі №10 проходила традиційна, лютнева зустріч випускників. На неї не прийшов Альберт Цахаев, колишній учень Б-класу, капітан шкільної футбольної команди, яка перемогла на міських змаганнях, до речі, перший і останній раз в історії школи. Перемогла не завдяки яскравій грі у нападі, чи надійній обороні.
Розповідає Віталій Колтаков, колишній капітан футбольної команди школи №24:
- Ми грали краще, ми б їх зробили тільки так. Але перед грою підійшов їх капітан і сказав, що зламає ноги кожному, хто заб'є їм гол. І хлопці злякалися. Він відомий був, керував малолітками на Дзержинці, працював на рекетирів з Центрального ринку. Ну, все таке. Я сам бачив, як він ледь не вбив студента. Збив на асфальт і почав топтати. Він був зовсім беспредельщік. З ним ніхто не хотів зв'язуватися, то хлопці і злили гру. У десятої ж школи була ніяка оборона, але наші виходили один на один з їх воротарем і лупили бозна куди, тільки не в ворота. А коли той Альберт забігав у наша штрафну, то захисники тікали від нього подалі. Він зробив хет-трік. Він тоді у кожному матчі робив хет-трікі. Одного разу, навіть, сім м'ячів забив. Вони тоді вигравали у всіх в суху і стали чемпіонами міста. Якби по правді, вони б і в першу десятку не потрапили б, той же Цахаєв, він і обвести нікого не міг.
Розповідає Олександра Федорівна Степаненко, вчителька української мови та літератури:
- Альберт був дуже талановитий організатор. Вмів впливати на людей, підкорював своїй волі і вів до цілі. Пам'ятаю, як ми вийшли прибирати територію. Нам дістався досить велика територія, не менше, як на півдня роботи. Але Альберт привів хлопців з інших класів і ми впоралися за півтори години. Так, казали, що він досягає свого бійками, але я жодного разу не бачила, щоб він з кимось бився. Його просто поважали, прислухалися до його слів. Коли був розграбований лінгафонний кабінет, то Альберт наказав усе повернути. І ще до вечора ящик з усіма тими навушниками і мікрофонами стояв біля вчительської. Він був талановитий керівник, жалкую, що пішов у кримінал, він міг би досягти успіху і без нього.
- А що за випадок з побиттям вчителя фізкультури?
- Так, було. Вчитель зробив Альберту зауваження, той, здається, курив на футбольному полі. Альберт послав вчителя подалі. Той вигнав його з уроку, сказав щось образливе. Альберт, він же горець, не стриманий, кинувся на нього, він же був борець, до того ж частенько бився на вулицях. Але вчитель був колишній боксер, то звалив його одним ударом. І в той же вечір вчителя було жорстоко побито. Невідомі напали на нього з кийками та молотками і ледь не забили до смерті. Зламали обидві руки, проламали голову. Він лежав у лікарнях майже рік і вже не зміг повернутися у професію. Казали, що це Альберт попрохав помститися за себе рекетирів з базару. Міліція проводила розслідування, але винуватих у побитті так і не знайшла.
Жорж Бураченко стоїть біля великого будинку з білої цегли.
- Тим часом Сумщину потрясло чергове криваве вбивство. Події відбувалися ось тут, в будинку заможного роменського підприємця, який як раз продав свій ресторан у центрі міста. Бандити сподівалися захопити ці гроші, то ти приїхали сюди. Вже вночі вбили сокирами двох собак, що охороняли подвір'я і пройшли в будинок, виламавши двері у кухню. Господар будинку, почувши шум, спустився з другого поверху. Бандити збили його з ніг і зажадали грошей.
Розповідає Микола Черній, роменський підприємець:
- Але ж в мене не було грошей. Я ж не дурень, щоб у мене гроші лежали. Я їх вклав у нову справу, я будував готель за містом. Вони давай ножем мені погрожувати, а тут Олена.
Жорж всередині будинку. велика кухня, поєднана зі столовою.
- Жінка підприємці, запідозрила щось неладне і сама пішла до кухні, озброєна мисливським ножем. Побачивши грабіжників, жінка вдарила одного з них у живіт. Почала звати на допомогу. Бандити не чекали такого, кинулися на неї, а підприємцю вдалося підвестися і дістати зі столу сокирку для рубки м’яса. Тою сокирою підприємець наніс кілька ударів по нападникам.
Розповідає Микола Черній, роменський підприємець:
- Один з-них упав, а тут постріл. Куля летіла в мене, але якимось дивом потрапила у сокиру. Ось, бачите.
Він показує сокиру, звичайну сокиру для рубки м'яса з червоною пластмасовою рукояттю. На лезі видно слід від кулі.
- Сокиру вибило у мене з рук, я побіг до дверей. Вибіг на двір і почав кричати, щоб викликали міліцію. Я біг уздовж паркану, в мене тоді був високий цегельний паркан, то я не міг перелізти. Біг і кричав. Вискочив мій сусід. Він був лісник, то мав рушницю. Кричав, що якщо хтось з бандитів вилізе, він їх покладе. Я почув, як запрацював двигун машини. У мене тоді був мікроавтобус "Додж", я купив його в Києві. То вони сіли в "Додж", вивалили ворота гаражу і уїхали. Сусід зробив кілька пострілів, розбив заднє скло і все.
Коли приїхала міліція, то на кухні було знайдено тіло мертвої жінки підприємця та багато крові.
Розповідає Микола Підлубний:
- Ми знали, що в банді двоє поранених, то узяли під контроль усі лікарні. Чекали, що хтось з бандитів з'явиться. Але вони знову залягли на дно. Ми, навіть, не змогли знайти викрадену машину. Вже потім виявилося, що під Сумами у банди була справжня штаб-квартира, де вони могли ховатися у безпеці. Підприємець Черній не зміг нам їх описати, бо нападники були в масках і майже не розмовляли між собою.
Розповідає Олександр Крапівін, людина, яку Альберт Цахаєв побив особисто:
- Він був звір, справжній звір. Якось перестрів мене біля гуртожитку і сказав, щоб я більше не ходив до Ніни. Це була дівчина з першого курсу, з якою я зустрічався. Я сказав, що ходив і буду ходити. Тоді він збив мене з ніг, у нього на кулаку був кастет, збив і почав плигати на мені. Він би вбив мене, якби не патруль міліції. Тоді біля гуртожитку відбулося кілька зґвалтувань і патрулі почали вести посилене чергування. Але той Цахаєв, я тоді ще й не знав, як його прізвище, втік від міліції. А я місяць пролежав у лікарні, в мене було зламано шість ребер, а ще травма легенів. І ось бачите, шрам. Це від кастету.
Крапівін показує шрам на щелепі.
- То мені пощастило, що він мене не вбив. Справжній же звір.
Жорж стоїть біля великого ангару.
- Наступний свій злочин банда Цахаєва скоїла тут, на складі, який тоді належав приватній фірмі "Ірена". Бандити з'явилися вночі, озброєні і зухвалі.
Розповідає Володимир Чорний, приватний підприємець, який на той час орендував склад.
- Було десь друга ночі. Я дивився телевізор. Пішов відкривати. Я чекав одну знайому, то, навіть, не спитав, хто там. Пам'ятаю, як відкривав двері, а потім темрява. Прийшов до тями, коли лежав під стінкою. Почув їх голоси і завмер. Не знаю, як це я догадався удавати з себе мертвого. Інстинкт чи що. Я лежав і майже не дихав. Чув, як вони лаються, вони шукали гроші. Ми тоді торгували автомобільними запчастинами. Але ж гроші здавали до банку. Вони пошукали ще, потім забрали менше тисячі, що залишилися в касі, ще моє шкіряне пальто, пакунок з шампанським і їжею, який я купив, навіть телевізор забрали. Коли уходили, один з бандитів, мабуть, головний, наказав перевірити мене. Інший бандит пнув мене ногою і сказав, що я мертвий. Я і був майже мертвий. Мене, як заціпило з страху. Пролежав ще півгодини, тільки тоді зміг підвестися. Хотів викликати міліцію, але бандити вирвали дріт з телефону. Мобіли тоді в мене не було. То я забився в куток і сидів до ранку. Я боявся виходити на вулицю, в мене був шок.
Розповідає Микола Підлубний:
- Під час нападу бандити вбили сторожа, який охороняв увесь майданчик колишнього АТП. Але підприємець, який орендував склад, дивом залишився живий. Лікарі потім казали, що від такого удару молотком мав гарантовано загинути. Але під час замаху бандит чиркнув молотком об стелю, що послабило удар. А потім підприємець здогадався удавати з себе мерця, завдяки чому і врятувався. Ще він чув розмови бандитів, які вважали його трупом. Розповів нам, що одного з нападників називали Алі. Ми почали вивчати архіви і виявилося, що ще у дитячій кімнаті міліції був такий собі Альберт Цахаєв, якого прозивали Алі, на честь Мохамеда Алі, відомого американського боксера. Почали шукати Цахаєва, його батько розповів, що син вже давно повернувся до рідного Дагестану. І тут, майже випадково, один з співробітників міліції, який вчився у паралельному з Цахаєвим класі, розповів, що нещодавно бачив його в Сумах. Ми встановили спостереження за будинком Цахаєва-батька.
Жорж Бураченко стоїть біля невеличкого приватного будинку. вказує рукою, на майже присипану яму.
- Ось бачите це. Тут була похована остання жертва банди Цахаєва. Сумський підприємець Іванущенко, який погодився купити у бандитів шкіряне пальто, що вони викрали зі складу. Іванущенко і бандити зустрілися в цьому будинку, в якому було влаштоване наркоманське кубло. Бандити просили за пальто двісті доларів, Іванущенко давав вдвічі менше. А ще натякнув, що запросто може закласти банду міліції. Цахаєв не любив, коли його шантажували, то ударив Іванущенко ножем. Потім передав зброю іншим і кожний з членів банди вдарив бідолашного підприємця. Його тіло винесли на двір, за сараєм викопали яму, ось цю саму, біля якої я стою, кинули туди тіло. Коли закопували, то Іванущенко був ще живий, щось хрипів, стогнав. Тоді Цахаєв наказав танцювати гірський військовий танок. Прямо на ще живому Іванушенко. Коли той перестав стогнати, його остаточно засипали землею і пішли ділити гроші, які забрали у підприємця. Майже шістсот доларів, це був найбільший вилов банди за весь час її існування. Але бандити не встигли протринькати гроші.
Розповідає Микола Підлубний:
- Ми змогли довідатися, де вони ховаються. На місце прибула група захвату. Коли бійці спецназу увірвалися в будинок, Цахаєв спробував перерізати собі вени склом з розбитої банки консервованих огірків. Під охороною його доправили в лікарню. Потім був суд, який приговорив Цахаєва до довічного ув'язнення.
Жорж Бураченко стоїть в середині якоїсь колонії. Навколо паркани з колючим дротом, вишки, охоронці.
- Але закінчилася історія банди Цахаєва не в суді, а ось тут, в Луганській колоній особливого режиму, де Цахаєв мав сидіти до смерті. Восени 2007 року він з двома зеками, теж довічниками, зробив спробу втечі.
Розповідає Іван Перебий ніс, начальник Луганської колонії:
- З волі родичами Цахаєва була передана банка з оселедцями фабричного виготовлення. Але в банці було кілька лез пилок по металу. З їх допомогою Цахаєв зміг перепилити ґрати і попасти до вентиляційної труби. По ній Цахаєв і його товариші хотіли дістатися адмінбудівлі, а вже звідти втекти. Але вентиляційні труби були старі і обвалися під вагою тіл втікачів прямо у кімнаті відпочинку охорони. Зеки змогли поранити двох охоронців, забарикадувалися у кімнаті, Цахаєв вимагав літак і гроші. Через дві години почався штурм, під час якого Цахаєва було вбито.
Фотографії з місця подій. Мертвий Цахаєв. Калюжка крови біля його кучерявої голови. В руці зажатий саморобний ніж.
Жорж Бураченко крокує по двору колонії. Ось так закінчилося життя Альберта Цахаєва, кривавого бандита, який ставив людське життя ані в копійку. Він і своє цінував не більше, то вибрав смерть замість довічного ув'язнення. Це був проект "Жорстока країна" у найпопулярнішій програмі України "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – не бійтеся, це все правда! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – справжнє, як перша справжня річ у світі!
Реклама
У студії Пантагрюель Ивченко. Глядачі дарять йому оплески.
- Після чергової кривавої історії Жорж Бураченко повертаємося до Чорних вершників, втаємничених чудовиськ, що викрадали людей і кількох південних районах Сумської області, регіону, напрочуд багатого чудовиськами! Отже, Владюша Бар-Кончалаба зібрався відбути у похід до барлогу Чорних вершників, щоб на місці розібратися з їх таємницею.
Владюша у камуфляжі, з ним брати-тигролови з гвинтівками. Показують і двох операторів. Усі серйозні, зібрані.
- Ми вирушаємо. Не знаю, що нас чекає попереду, але таємниця чорних вершників варта того, щоб розповісти про неї нашим глядачам.
Всі кивають головами.
- З Богом!
Хлопці сідають у машину, чорний позашляховик без жодних позначень і їдуть.
Далі сидять у копні з сіном. Жорж тихо каже у мікрофон.
- Наш план такий – дочекатися коли Чорні вершники вийдуть на полювання. І тоді вдертися у їх кубло. Ми замало знаємо про них, щоб просто напасти. Здається, вони більш небезпечні, аніж при думаємо.
Якась п'яна дівчина плаче на камеру.
- Вони можуть вбивати на відстані! Розумієш?
- Як це?, - питає Владюша. Він сидить поруч і підливає дівчині коньяк.
- Не знаю, але вміють. Олег хотів вбити їх. Сховався з гвинтівкою у засідці. Чекав їх тиждень.
- Олег, це твій хлопець, який хотів помститися Чорним вершникам за свою сестру. Так?, - уточнює Владюша не так для себе, як для глядачів.
- Так, так, я є тобі розповідала!
- І що з ним трапилося?
- Він помер. Коли Чорні вершники виїхали зі свого лісу, виїхало прямо на нього, він помер, замість того, щоб стріляти по ним.
- Як помер?
- Миттєво. Вони вбили його. Хоч лікарі потім казали, що в нього був інсульт, але який інсульт, коли він був спортсмен, коли йому було тридцять і він жодного разу не жалівся на проблеми зі здоров'ям! Вони вбили його!
- Як вони могли вбити його?
- На відстані! Вони можуть вбивати подумки! Можуть!
Камера показує Владюшу у сіні.
- Я зміг розв’язати язика цій дівці тільки завдяки тому, що напоїв. І я повірив її словам про здатність Чорних вершників вбивати подумки. То ось ми сховали зброю і відволікаємося від поганих думок про Чорних вершників. Дивимося футбол!
Владюша вказує на невеличкий телевізор, що працює без звука. Трансляція футбольного матчу.
- Сподіваюся, що Чорні вершники не стануть підозрювати думки про гру №1. Ми не думаємо про вершників, думаємо тільки про гру! Камери спостерігають за виходом, але ми – ні.
Хлопці дивляться футбол. Здається, чемпіонат Італії, чорно-біла форма "Ювентуса". Вмикаються камери. Видно, як лісовий мур розсувається, з-за нього виїздять шість чорних вершників. Наганяють коней і мчать по дорозі в бік Лебедина. Їх проводжають двоє ведмедів у формі. Махають вершникам своїми лапами, наче бажають щасливої дороги. Один з вершників дивиться на копу сіна, в якій ховаються хлопці. Але вони так затято дивляться футбол, стиснули кулаки, коли Трезеге виходить сам на сам. Чорні вершники зникають в далині. Хлопці все ще дивлять футбол. Потім Владюша вимикає телевізор.
- Ну все, пішли. У нас є десь дві-три години. Стільки триває середній набіг вершників. До роботи!
План давно розроблений, то всі знають, що робити. Владюша вирушає до лісового муру, за ним іде один оператор. Інший знімає здалеку, тигролови готовлять снайперські гвинтівки. Владюша підходить до муру з гілок і стовбурів.
- Гей, відчиняй!
Гепає кулаком по деревині.
- Давай, давай, швидше!
Тиша. Але Владюша наполегливий. Гепає знову, кричить, щоб відчиняли.
- А ти хто? Гр-р-р-р.
І без того рикання зрозуміла, що питає не людина, а звір. Ведмідь.
- Я Владюша Бар-Кончалаба я прийшов до ваших господарів.
- До кого?
- До Чорних вершників, дурню! Ти що там зовсім зачучверився? А ну відчиняй!
- Думай, що кажеш!
- Слухай, я не бачу, хто ти є, але по голосу розумію, що якійсь дебіл. Може ти щур?
- Не можна називати ведмедів щурами!
- О, так ти точно щур! Ну я вас виведу!
- Гр-р-р-р-р!
Ведмідь рикає від люті, мур розкривається, до Владюші кидається здоровезна хижа тварина, ладна розірвати його на місці. Та він тільки посміхається. Зненацька падає на землю. Два постріли і ведмідь падає. Ричить, але слабко, у тому ричанні більше відчаю і болю, аніж люті. Владюша підводиться, ставить ногу на тушу ведмедя. Позує оператору.
- Перший є!
- Гр-р-р-р-р-р-р!
Це біжить на Владюшу другий ведмідь. Його теж зупиняють постріли. Владюша знову позує.
- Другий є! А тепер вперед!
Камера показує крупний план вбитих ведмедів. Кремезних, одягнених у червоні мундири з золотими ґудзиками.
- Треба прибрати тіла!
Підбігають тигролови, їм допомагає Владюша і ще один оператор. Та навіть разом ледь тягнуть вбитих ведмедів з дороги. Спочатку першого, потім другого. Кидають їх у кущі, коли чують, як запрацювала рація.
- Перший, перший, що там в тебе?
Хлопці дивляться один на одного. Владюша лізе в кишеню до вбитого ведмедя, дістає звідти рацію. Тисне на кнопку відповіді.
- Це перший. Гр-р-р-р-р-р! Все нормально. Гр-р-р-р-р-р. Узяли полонених, скоро будемо. Гр-р-р-р-р-р.
Він ричить дуже схоже на ведмедів.
- Добре. - відповідають Владюші. Він переможно всміхається.
- Це говорила людина, а не ведмідь! Вперед!
Йдуть далі вузенької доріжкою у лісі. Пісок, та коріння дерев, вибите копитами коней. Жорж звертається до тигроловів.
- Якими кулями ви стріляли?
Брати відповідають по слову кожний.
- Бронебійними. Розривними. Вони пробивають навіть медвежі черепи.
- Круто. А що ви думаєте про Чорних вершників?
- Це важка здобич.
- Важка?
- Від них віє смертю. Це той випадок, коли до останнього моменту невідомо – ти полюєш, чи на тебе.
- Але ви згодилися піти зі мною.
- Ми тигролови. Ми шукаємо пригоди.
Вони посміхаються, дужі та впевнені. Владюша каже на камеру.
- Це "Життя по-справжньому", ми розповідаємо вам про Чорних вершників, страшних чудовиськ, що викрадають людей невідомо для чого, але скоро ми про це дізнаємося.
- Владюшо, барліг!
Всі зупиняються. Бачать, з-за дерев видніється фортеця. Чорний замок, який виглядає так страшно, що не всі замовкають.
- Охуїти! – першим можливість говорити через кілька хвилин повертається до Владюші. – Він виглядає, як сама смерть! Нічого більш жахливішого я ще не бачив! Вперед! Давай, давай!
Владюша підганяє переляканих операторів, тигролови йдуть самі, вже не усміхнені, а серйозні. Даються кадри фортеці. Чорної, гострокутної, яка коброю нависає над тобою, у будь-який час може нанести смертельний удар.
- Знімайте, знімайте її! Такого ви ще не бачили!
Хлопці ідуть по стежини серед лісу, чорна фортеця наближається, аж ось вона поруч. Стежина виходить до провалля, за яким фортеця. Треба йти по стежині, де ліворуч – провалля, а праворуч лісовий мур.
- Дивіться, дна не видно!, - Владюша показує у провалля. Дна дійсно не видно, бо там туман, якісь випаровування.
Тигролови беруть Владюшу за плечі. Мовчки показують вперед. Там місток через провалля. На місту сидять кілька ведмедів. Здається, у щось грають. Тигролови показують усім, щоб мовчали. Ціляться з гвинтівок. Владюша показує, що треба знімати. Камери наближують звірів. Ведмеді, дійсно, грають. У шахи. Потім постріли. Кров бризкає на шахову дошку. Туші валяться на міст. Хлопці біжать до них. Чутно, як хтось питає в рацію: - Що там таке? Що там таке?
- Все нормально! Гр-р-р-р-р-р, - відповідає Владюша. Але тут один з ведмедів, який виявляється живим, б'є його лапаю.
- Йоб твою мати!, - кричить Владюша.
- Тривога, гр-р-р-р..., - скиглять звір.
Тигролови стріляють разом і ведмідь вмирає. І тут починають зачинятися ворота у фортецю. Хлопці біжать до них, але не встигають. Владюша гилить кулаком по дереву, оббитому залізом.
- Чорт, як же так!
- Відійди, швидше! Ховайтеся за ведмедями!
Тигролови щось кладуть під ворота, біжать по містку, падають за тушами ведмедів, де вже сховалися інші. Вибух. Летять шматки деревини та заліза, кілька потрапляє у трупи ведмедів. Коли дим розсіюється, видно, що у ворота дебела дірка, в яку легко може пролізти людина.
- Пішли. Ми перші.
Тигролови відстороняють Владюшу, біжать до дірки, лізуть в неї. Скоро вже усі у дворі фортеці. Оглядаються. Аж тут на них кидаються ведмеді. Кілька десятків ведмедів у червоних мундирах, ведмедів, озброєних сокирами. Тигролови стріляють, коли закінчуються набої, то кидають під ноги звірам кілька шумових гранат. Ті вибухають неймовірно гучно і так лякають, ведмедів, що залишилися в живих, що ті втікають. Камери фіксують, як темнішають мундири на ведмежих сраках.
- Ведмежа хвороба! – коментує на камеру Владюша і тут починається стрілянина. Безлад, оператори кинули камери, вони знімають бруківку, чутно постріли, потім чийсь крик.
- Він поранений! Здавайся, стерво!
Це кричать тигролови.
- Знімайте, знімайте!, - це кричить Владюша.
Він сам хапає камеру і починає знімати.
- Сховайся, сховайся!
Нарешті усі ховаються у закутку. Звідти вже один оператор знімає двір та вбитих ведмедів, а інший Владюшу та тигроловів.
- Наверху хтось є. Він поранений, але в нього автомат. Треба спіймати його. Швидке спіймати.
Тигролови говорять почергово. Беруться за гвинтівки. Тільки виходять із кутка, як постріли.
- Він тримає нас на мушці. Він буде тримати нас тут, поки не приїдуть вершники, - кажуть тигролови.
- Але ж вони вб'ють нас, - продовжує Владюша.
- То краще загинути в бою. Прикрий нас.
Тигролови дають Владюші два пістолета.
- Стріляй з них по верхнім вікнам. Давай.
Владюша бере пістолети, виходить і починає гилити вгору. Тигролови з гвинтівками вибігають і біжать через двір, спритно стрибають через трупи ведмедів. Ворог з гори робить кілька пострілів, але лякається куль Владюші. Тільки коли в пістолетах закінчують набої і Владюша ховається, ворог з гори починаю поливати двір автоматними чергами. Але запізно. Тигролови вже всередині. Тиша, потім кілька пострілів. У одне з вікон вивалюється труп ведмедя. Знову тиша, знову постріли.
- Владюша, ми його взяли, виходь!
Владюша з операторами біжить через двір, потім сходами. Там зустрічається з тигроловами, які тримають якого хлопця. Той поранений, тремтить і благає не вбивати його.
- На вулицю, тут погане світло, - командує Владюша.
Хлопця виводять, ставлять, оператори вибирають ракурси.
- Поїхали?, - питає Владюша.
- Поїхали. – відповідають оператори.
- Хто ти такий?, - починає допит полоненого Владюша.
- Я жертва, жертва..., - починає хлопець.
- Краще запитай в нього про Чорних вершників. Вони скоро повернуться, - перебивають полоненого тигролови.
Владюша киває головою.
- Так. Хто такі Чорні вершники?
Полонений починає тремтіти і закриває очі.
Вмикається київська студія, в якій Пантагрюель.
- Про те, хто такі Чорні вершники і чим закінчилася експедиція Владюші Бар-Кончалаби, ви дізнаєтесь після реклами. Не перемикайте! "Життя по-справжньому" – кращого ви не знайдете!
Реклама
Студія, Пантагрюель, оплески.
- Отже, ми залишили Владюшу Бар-Кончалабу і його браву команду у барлозі Чорних вершників. Поки хлопці готуються до зустрічі з цими надзвичайними чудовиськами, Ярослав Нескінчений розповість вам про Сергія та Марину, єдиних в світі людей, що зрослися тілами! Дивіться чергову сенсацію в проекті Ярослава Нескінченого "Катастрофи людського тіла". Це програма "Життя по-справжньому!". Такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми знаходимо!
Ярослав Нескінчений стоїть перед камерою.
- Доброго дня. Мене звуть Ярослав Нескінчений, у програмі "Життя по-справжньому!" проект "Катастрофи людського тіла". Сьогодні я розповім вам про справжню медичну сенсації. Я міг би багато чого говорити, але дивіться самі!
Камера показує двох голих людей. Спочатку здається, що просто дівчина сидить на колінах у хлопця. Вони анітрохи не соромляться, посміхаються у камеру. Але коли вона починає заходити збоку, то стає видно, що хлопець та дівчина якимось чином поєднані між собою. Ось її бік і його бік, далі повинні бути її спина і його живіт, але далі шкіра. Так, наче хлопець і дівчина зрослися у єдиний організм.
Камера знову дивиться на Ярослава. Він посміхається.
- Ну, ви самі все бачили. Вони зрослися! Дві людини зрослися в одну! Нічого собі! Оце так фокус! Але жодного обману. Диво – так, мабуть це було диво, яке почалося восени 2002 року у потязі Шостка-Суми.
Хлопець і дівчина, одягнені і нероз'єднані, сидять у фотелі. Напроти них Ярослав.
- То був дизель. Ну, як електричка, тільки наша дільниця дороги не обладнана електрикою, то тут ходив дизель. Я їхав з Шостки, - розповідає хлопець.
- А я підсіла у Бурині, - додає дівчина. – Місць було мало, чим сідати з якимось циганами чи бабками-торбешницями, то я краще сіла біля хлопцю інтелігентного вигляду. Думала, що студента.
- Я дійсно був студент. А Марина мені дуже сподобалася. Заговорив з нею, а потім ми вийшли в тамбур покурити.
- Потяг затримувався, попереду ремонтували шлях, то стояли вже другу годину у чистому полі. Наш вагон був останній, то в тамбурі пусто, сюди ніхто не виходив. Ми розмовляли, а потім почали цілуватися.
- Це було кохання з першого погляду. Як блискавка, я дивився на неї, а потім вже цілував.
- І ми начали займатися сексом.
- Прямо в тамбурі? – уточнює Ярослав.
- Так, в тамбурі. Все було так добре, поки не прийшов той ідіот.
- Нажаль, сержант лінійного відділу міліції Василь Халва відмовився з нами спілкуватися, - посміхається в камеру Ярослав. – То ми ніколи не дізнаємося, навіщо йому схотілося налякати парочку, що займалася коханням. Сержант тихенько увійшов у тамбур і зненацька свиснув над вухом парочки.
- Розумієте, тут такі почуття, кохання, оргазм вже поруч. А тут як свисне!
- Я ледь не знепритомніла з переляку!
Розповідає Володимир Ткаченко, лікар бригади швидкої допомоги з Білопілля.
- Нам зателефонували зі станції, сказали, що надзвичайний випадок. Там бували випадки. Вагони старі. Одного разу пасажир провалився, бо підлога іржава. Добре що руками схопився, отак і тягся до наступної станції. Був випадок, коли полиця товстуна одного не витримала. Ще там різне. Але щоб зімкнуло, такого не було. Я собак частенько бачив, чув, що у людей це зрідка можливо, але щоб наочно побачити! Ось, дивіться, що я тоді зняв.
Фотографії. Перелякані Сергій і Марина зі спущеними штанями, їх виносять з вагону, кладуть на ноші, несуть до машини швидкої.
- Їм треба було ванну з теплого молока, дати заспокійливого, щоб у дівчини розслабилася матка і хлопець зміг вийняти член. Але у нас же грошей ледь на бензин вистачало! Яке там молоко, чи заспокійливі! Я їм глюкози вколов, більше то нічого не біло. Нагріли електрочайниками води, налили таз, посадили їх, щоб відмокали. Але нічого не допомогло. Вони не могли роз'єднатися.
Знову кімната, в якій Ярослав і парочка.
- Що ви тоді відчували?
- Спочатку жах. Потім сором.
- А потім відчай.
- Розумієте, ми сиділи в тому Білопіллі, на нас з усього міста збігалися подивитися, фотографували, а ми нічого не могли зробити.
- Тобто, ти не міг вийняти члена з її піхв?
- Не міг. Він засів там намертво. Я нервую, вона нервую, усі з нас регочуть, це було щось жахливе.
- Як у дурному сні. Мені хотілося вмерти чи прокинутися.
Розповідає Едуард Коломницький, завідуючий відділення травматології обласної лікарні:
- Я думаю, що проблема в тому, що ми приступили до лікування запізно. Аж на четвертий день. Розумієте, в цьому немає нашої провини. Машину за парочкою ми послали як тільки нам подзвонили з Білопілля. Але машина потрапила в аварію ще тут, у Сумах. Друга машина зламалася по дорозі. А більше транспорту у нас не було. У білопільських колег теж. Отже доправити парочку сюди ми змогли з запізненням.
- І що ви побачили?
- Спочатку нічого суттєвого. В моїй практиці було кілька подібних випадків, змикання матки. Спеціальні процедури у фізкабінеті, заспокійливе і через дві години люди розходилися з незабутніми враженнями. Але ж травму треба лікувати зразу, а не задавнювати її. Ось і тут звичайні методи не спрацювали. Член хлопця не виймався з піхов дівчини. Я послав їх на рентген і той показав зовсім дивне.
На екрані якісь знімки.
- Ось бачите. Зі знімків видно, що член хлопця пустив ростки всередині дівчини.
- Ростки? Як саджанець?
- Так, як саджанець! Більше того! Організм дівчини, замість того, щоб відторгнути чужу матерію, радо прийняв їх! Це було щось неможливе! Ми возили їх на рентген кілька разів, потім був зібраний консиліум з найкращих спеціалістів області! Усі констатували, що ми маємо досі невідомий науці факт об'єднання організмів.
Ярослав питає у парочки:
- А що ви тоді відчували?
- Втому.
- Втому і байдужість.
- Спочатку я чекав, що ось-ось все закінчиться. Ось-ось і нас роз'єднають.
- Я мріяла прийти додому, впасти на ліжко і заснути. Сама.
- Розумієте, ми ж бо вимушені були жити разом. Тобто їсти разом, спати разом, разом ходити в туалет. Окрім чисто технічних незручностей, був ще один психологічний тягар. Ми ж бо завжди були разом.
- А людині хоч іноді треба побути наодинці. Ми ж були разом і разом. Дійшло до того, що ми ненавиділи один одного.
- Так. Навіть кілька разів чубилися.
- І як це у вас виходило?
- Та просто. Я дер її за волосся.
- А я била його потилицею по обличчі.
- Від кохання до ненависті один крок?
- Менше. Набагато менше.
- А ту ще прийшли лікарі і сказали, що нам потрібна операція. Щоб роз'єднати нас, потрібна операція. Але робити її вони не будуть, бо науці невідомо як робити такі операції, а ризикувати життям двох людей вони не хочуть.
- Тобто, вони пропонували нам залишити все як є. Ми почали їх лаяти і вимагати операції. Мені страшно було і подумати, що все так і залишиться.
- Я навіть схопила одного з лікарів, вдарила його, кричала, що вони мають зробити ту операцію! Там замість цього, нам вкололи заспокійливе.
Розповідає професор Олександр Хорунжий, керівник наукової групи з досліду Сергія і Марини:
- Це був важкий час. Вони вимагали операції, звинувачували нас в тому, що ми не хочемо робити операцію, бо проводимо на них досліди. Так, дійсно, ми досліджували їх, але операції не робили, бо на той момент їх організми вже досить сильно зрослися. Ростки були пущені не тільки членом, відбувалося зростання частин її сідниць з його лобком. Процес зростання йшов дуже швидко. Ніхто не міг спрогнозувати наслідки операції. Тобто, ми знали напевне, що у випадку операції хлопець залишиться без свого статевого органа, а дівчина назавжди залишиться безплідною. Але це було ще далеко не все, наслідки могли бути ще гіршими. А ми ж лікарі, ми давали клятву Гіппократа. Яка зобов'язує нас діяти не так, як вимагають хворі, а так, як краще для їх здоров'я. В цьому випадку, можливо не приємним, але відповідальним вибором було залишити все як є.
- Але ви ж були зацікавлені і в дослідженнях.
- Так, я цього і не приховує. Але усі наукові аспекти були винесені за дужки. Спочатку ми вирішили, як буде краще нашим хворим, чи я б сказав, пацієнтам, а потім все інше.
Ярослав і парочка.
- Як ви сприйняли звістку, що залишитеся разом?
- Важко. Якби не заспокійливі, ми б, мені так здається, вбили б одне одного.
- Так. Відчай і лють, жахливі часи. Мені все снилося, що я прокидаюся і посміхаюся, бо сама, за спиною в мене нікого немає.
- Мене снилося щось подібне. Як я бігаю з друзями у футбол, або пірнаю з трампліну.
- А потім ми прокидалися і бачили, що все залишилося, як було.
- Так, це був жах.
- І як ви змогли вирішити цю проблему?
- Там нам же нічого не залишалося.
- Так, ми були як два зеки у камері для довічно ув'язнених. Хочеш чи не хочеш, але треба налагоджувати якісь взаємини.
- Ми почали розмовляти. Знайомити себе один з одним.
- Виявилося, що ми досить приємні люди. ненависті не залишилося.
- Так, ми змогли налагодити дружні і рівні стосунки.
- Я думаю, що таких стосунків немає ні у кого.
- Звісно, що немає. Звичайні люди можуть послати один одного і розбігтися. Ми ж не може витісняти проблеми, ми повинні їх вирішувати тут і зараз. Ця відповідальність тяжіє над нами і примушує бути дорослими.
- Ви кохаєте один одного?
- Думаю, так.
- Так, але в сенсі відмінному від звичайного.
- Тобто?
- Тобто, це інше кохання. Інший щабель кохання.
- Так, це кохання яке фундується не на сексі, бо ж ми не можемо їм займатися, не на пристрасті, а спокійних почуттях взаємоповаги.
- Так, кажуть що у миті оргазму люди переживають відчуття єдності з партнером, втраченої єдності. Так ось, у нас є така єдність.
- Ми – єдині. Ми – одне.
Ярослав питає у професора Олександра Хорунжого.
- Наскільки вони єдині зараз?
- Дуже єдині. Після зростання її спини і передньої частини його тулуба, відбулося об'єднання їх травних систем.
- Як це?
- Зараз їжа поступаю до їх організму через два роти, але перетравлюється у єдиному шлунку і виводиться через єдиний анальний отвір, який раніше належав Сергію. Марин отвір заріс. Також ми спостерігаємо поступове об'єднання кровоносних систем. Вже майже завершилося об’їдання опорно-рухового апарату. Їх ноги зрослися, об'єднуються кістки стегон.
- А що до свідомості?
- Ні, до сьогодні це дві різні свідомості. Поки вони не об'єднуються, хоча не можна виключати, що це відбудеться.
- Тобто, через деякий період часу Сергій та Марина можуть стать якоюсь іншою істотою, якимось Сермарином?
- Так, можливо. Саме тому Європейський Союз виділив грант на докладне дослідження цього феномену, який має надвелику цінність для науки. Були пропозиції вивезти наших пацієнтів до Європи, але Верховна Рада прийняла спеціальний закон "Про національне надбання України", яким заборонила вивіз з території країни об'єктів, що визнані національним надбанням. У статі третій цього закону вказано, що Сергій та Марія є національним надбанням.
Ярослав балакає з жінкою. Вона титрована, як Зоряна Овруцька, викладач філософії Києво-Могилянської академії.
- Зоряна, ти захистила на темі Сергія та Марину докторську дисертацію. То розкажи, хто вони? Люди, одна людина чи щось інше?
- Важко сказати. Але я вважаю, що вони вже не люди і не одна людина, вони окремий вид істот, які я у своїй роботі запропонувала називати андрогінами.
- Це щось на кшталт унісексу?
- Ні. У Платона була ідея, що чоловіки та жінки – то половини колись роз’єднаних довершених істот. Щось окремо вони недовершені. Християнство розвило цю думку в тому, що людина – пошкоджена по своїй природі. Інвалід з народження. Щоб вилікуватися, треба було вірити в бога. Та ось на прикладі Сергія та Марини ми бачимо інший шлях. Не знаю, чи можна назвати його шляхом спасіння, але безперечно, це інший шлях.
- То вони разом якась нова істота?
- Так. І цілком можливо, що не просто збій, чи не зрозумілий випадок, а новий крок у еволюції.
- Еволюції?
- Будь-який спеціаліст з вищою нервової діяльності скаже вам, що за принцип роботи головного мозку покладений його розподіл на півкулі. Тобто наша свідомість, по великому рахунку, є не що інше, як взаємодія півкуль мозку. І я задаю таке питання, чи не є випадок Сергія та Марини наступним кроком, коли у новій істоті свідомість буде існувати, як взаємодія двох мозків.
- Одна голова – добре, а дві – ще краще?
- Ну, щось подібне до того. Тільки тут той випадок, коли дві голови стають частинами однієї, помітно додаючи і в кількістних і в якісних показниках.
- Себто?
- Себто об’єднана свідомість Сергія та Марини куди більш продуктивна, аніж їх свідомості нарізно. Свідомість – це складна система, а с в складних системах сума частин може не дорівнювати цілому.
- Ага, тобто гуртом легше і батька бити?
- Ну, якщо грубо, то можна і так сказати. Данні, яки ми зараз маємо, свідчать про те, що об’єднання дало Сергію та Марині великі переваги у розумовій діяльності. Звісно, якби все це відбувалося у первісні часи, то нова істота мала б загинути, бо не могла бі вправно тікати від хижаків і полювати. Але зараз, у часи постіндустріальної реальності головним стають розумові здібності істоти. І в них андрогіни явно переважають людей. До зростання Сергій був студентом-троєчником, а Марина навіть не змогла поступити у виш. Зараз же вони вже захистили кандидатську і готують докторську. Всі відмічають, їх гострий та швидкий ум. У сучасних умовах андрогіни є більш конкурентоздатними, то можна передбачати, що у майбутньому вони почнуть поступово витісняти людей на периферію.
- Тобто витісняти?
- Як кроманьйонець колись витіснив неандертальця, а той, в свою чергу, когось ще менш розвинутого. Еволюція не має сентиментів і той, хто перестав бути найкращим, повинен сходити з дистанції.
- Людству – капець?
- Не сьогодні чи завтра, але з великим ступенем ймовірності так.
- Тобто нас замінять андрогини?
- Так, я передбачаю, що випадок Сергія і Марини, це лише перший крок, далі будуть інші.
- Люди будуть зростатися?
- Так, звісно! Розумієте, що андрогіни окрім розумової переваги мають ще й іншу. Вони можуть не витрачати великі ресурси на секс. Розумієте, секс в житті звичайної людини займає важливе місце, потребує багатьох ресурсів, часових, емоційних, матеріальних та інших. Андрогіни можуть на цьому економити, спрямовують все собі на користь!
- Але як вони будуть плодитися без сексу?
- Не знаю. Лікарі, які досліджують Сергія і Марину, не виключають, що їх організм може перебудуватися під внутрішнє розмноження. Тобто одна залоза буде виробляти сперму, інша яйцеклітини, далі запліднення і пологи по звичайному сценарію.
- Слухай, в одному з інтерв'ю ти сказала, що не виключаєш ситуації, коли зростатися будуть люди однієї статі.
- Так, звісно. Геям, думаю, зручніше буде зростатися саме з чоловіками, а не з жінками.
- Але як вони будуть плодитися?
- Ну, це вже їх проблеми. Можливо – ніяк, а можливо щось придумають.
- Останнє питання. Якщо два – краще, аніж один, то три, краще аніж два. Чи не будуть люди зростатися не по двоє, а по більше. А якщо зростеться цілий народ? У одну істоту! Таке можливо?
- Навіть не знаю. Думаю, що ні. Розумієш, три – це забагато. Це вже буде якась мішанина. А більше трьох, то тим більше забагато.
- Третій – зайвий?
- Так. Думаю, що справа зростання обмежиться двома індивідами. Можливо, поки.
Ярослав і парочка.
- То ви дійсно стали такі розумні?
- Так. Ми досить обмежені фізично, то спрямовуємо себе саме на розумову діяльність.
- Спочатку ми думали, що нас будуть цікавити різні теми, але зараз ми займаємося математикою, здається непогано. І нас це дуже цікавить.
- А як ви відповісте на питання, хто ви. Сергій і Марина чи щось інше, той самий андрогін?
- Ну, офіційно ми Сергій і Марина. У нас окремі паспорти, окремі трудові книжки і таке інше. Але фактично, ми одна істота. Можливо, у майбутньому, після того, як захистимо докторську, будемо піднімати питання про те, щоб нас визнали, як одну істоту.
- Точніше, істото-сім’ю. Бо ми одночасно і двоє і одне. Але це потім, зараз ми працюємо над докторською.
- Успіхів вам. Думаю, що всі глядачі "Життя по-справжньому!" від усього серця приєднаються до цього побажання! З вами був Ярослав Нескінчений у проекті "Катастрофи людського тіла". Справжнє життя тільки в "Житті по-справжньому!". Не перемикайте. Найкраще – тут!
