Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47682
Рецензій: 92544

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авантюрна проза

Через один зуб

© Юрій з Підляшшя, 16-02-2006


„На початку був зуб...”
(зі старовинного підручника
для стоматологів)


Петро Палійчук з Кривої був вельми бідним мужиком. Біда, як кажуть, аж в очі кусала, коли входилося до його старенької і лихенької хатини. Не було завельми з чого синів своїх годувати, хоч з чотирнадцятьох тільки трьох вже в живих осталось і ще одна, недавно народжена, дочка Параска. Найщасливішим зі всіх дітей Палійчука показався тринадцятилітній Іванко, який дуже сподобався щитувському попові і той взяв його до себе, для допомоги в господарстві.
Отець Сергій не мав синів, хоч хотів вельми, і тому дбав про Іванка майже як про свого рідного сина. Вчив його кніжного почитанія, а коли обачив який цей хлопець понятливий, задумав віддати малого до міських шкіл. Щасливим був малий Іванко. Щасливою була й священикова дочка Марічка, яка до того часу примушена була вести самотнє життя, далеко від інакших дітей.
Наближалася до кінця довга й сніжна колишня зима. Отець Сергій мав вже недовго відвезти Іванка до повітового міста, коли заболів йому зуб. Отець Сергій був, як на колишній час, людиною дуже здоровою, а зуби то вже й ніколи йому не боліли. Але цей перший хворий зуб був фактом, а до того біль був такий, що видержати було трудно. Не допомагали жодні хатні способи і тому вечором, коли отець настолятель був вже від цього болю близьким небесних воріт і перестав впізнавати свою попадю і дочку, Іванко вирішів, що піде за річку по бабу-шептуху, яка жила далеко, в другому селі. І хоч на дворі було дуже темно та вітристо, покрапував дощ, то хлопець, не слухавши молінь Марічки, яка остерегала його, що передчуває нещастя, вибрався в дорогу.
Не зайшов далеко. Старий мосток, який за дня стояв ще зусім міцно й певно, через вечір підмила каламутна вода з танучого снігу, й провалився, як тільки станула на йому Іванкова нога. Може й нічого, за винятком зимної купілі, йому б не сталося, коли б не каміння, що лежало на дні річки. Це воно вкоротило, несеному бистрою течією хлопцеві його многостраждальне земне життя.
Найбільше смерть Іванка переживала мала Марічка. Ходила по білому світі зажурена й задумана, не звертаючи уваги на все що навкруги. Був Великдень, коли зблудила вона сама на високий берег річки, далеко від батьківської хати. Присівши на стовбурі зваленої весновою повінню верби, дивилася зажурена у річну глибину. З цього задумання вибило Марічку несподіване гавкання собаки, яке її страшенно злякало. Кинулася тікати, але перед собою мала тільки річкову безодню...
Так сталося, що біду цю побачив Василько, хлопець який служив у панському дворі. Саме їхав він верхом до міста, щоб покликати лікаря для важко хворого панича. Не встиг Василько допомогти Марічці. Як тільки під’їхав і зіскочив з коня, собака, який так налякав дівчинку, кинувся до нього й покусав. Був скажений. В муках скінчилося недовге, але прикре життя Василька. Умер також, не дочекавшися лікарської допомоги, маленький син пана дідича. Прибуло ще три могили.
Для отця Сергія була то найтрагічніша весна з цілому його житті. Незадовго після цих випадків померла і його дружина, хворіюча від довшого часу. Смерть єдиної дитини і власна хвороба стали для неї надто великим тягарем, щоб могла його перенести.
А зуб, від якого почалися всі ці нещастя, прийшлося вирвати. В його місце вставлений був золотий зуб, з яким отець Сергій дочекав кінця своїх днів на цьому жорстокому світі, повному горя і сліз. Недовго перед смертю перенісся він до повітового міста, де не було кому по ньому заплакати, знайти краще місце на могилу, поставити над нею тривалий кам’яний пам’ятник.
Тіло лежало в сирій землі аж стало порохом, повернуло до єності з глиною, з якої Всевишній сотворив людину. Спорохнявів і дерев’яний хрест. Вкінці остався тільки цей єдиний, золотий зуб. Після могили не залишився й слід.
Знов проминуло декілька років і на це, поросле зіллям і корчами місце на окраїні цвинтаря прийшло двох бідненьких грабарів, щоб викопати дві могили. Дивувало їх трохи, чому має бути саме дві могили, а не одна. Адже на один тільки похорон збиралося. Ховати мали Василька, ковальового помічника з Віленської вулиці, який, споєний вчора у корчмі біля ратуші двома вельми веселими півпанками, втопився в ксьондзівських сажівках, коли темною ніччю заблукав він шукаючи дороги до хати. Дивувала ця друга могила молодих грабарів, Іванка і Сергійка, але, тішившися зі сподіваного заробітку, не задумувались над цим довго, бо й не було це в їхній звичці.
Копалося їм добре. Земля, просочена водою з весняних розтопів, не була ще висушена і закам’яніла. Робота йшла швидко. Скінчили вже копати другу яму, коли Іванко побачив щось особливого посеред горба викиненої землі. Взяв це в руку та почав уважно приглядатися. І тоді вирвалось йому необачно: „Золото!” Адже не був він сам. Сергіко також любив все, що мало таке привабливе ім’я – „золото”. Схватив свою лопату обома руками й крикнув сердито: „Віддай!”
Іванко вспів вискочити з ями, але не втік далеко. Ледве вбіг поміж пам’ятники, коли гострий берег Сергійкової штихівки досягнув його голови. Бідолашний Іванко впав на стовбур кам’яного пам’ятника, пробував схватитись за його руками, але обсунувся без чуття на землю. Його голова оставила широкий, кривавий слід на порослому сірозеленим мохом камені. Золотий зуб десь покотився в густу траву.
Але осліплений примарою несподіваного багатства Сергійко не мав вже часу, щоб його відшукати. Втік, злякавшися цього, що вдіяв, а ще більше людей, які прибігли почувши їхні крики. Іванко ще жив і зміг вимовити декілька слів про це, що скоїлося. Був рівно південь, коли замкнув на все свої сині очі, за якими так тужила Марічка, донька гончара з Відувської вулиці.
Під вечір половина міста вже „знала”, що убогі міські грабарі викопали великий скарб і що жадобний Сергійко втік з усім цим багатством. Поліцмайстер вжив всіх заходів потрібних до того, щоб схопити злочинця, але нічого це не дало й всім здавалося, що він надалі ображає світ своїм, порушучим людський і божий закон, життям-буттям на волі. Ну бо хто ж міг би здогадатися, що Сергійко, який пер перед себе без пам’яті, провалився в старий розвалений колодязь біля колишньої лісникової хати, неподалік від Дуб’яжинського гостинця.
Коли відбувалося двоє похоронів – ковальового помічника Василька і грабаря Іванка, ніхто вже не запитував, навіщо треба було копати дві могили.



А зуб ще й досі лежить – десь на більськових могилках.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

А все через спостережливість автора

© Той самий Андрій, 19-02-2006

Можна загубитися

© Габрыелла, 18-02-2006

Ну і ну...

© Tery, 17-02-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.66220283508301 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …