Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46739
Рецензій: 91124

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Переклад

Про Ауле та Яванну (Дж.Р.Р. Толкін)

© Володимир Чернишенко, 30-11-2007
Кажуть, що перші Гноми були створені Ауле у темних глибинах Середзем’я, бо величезним було його бажання мати дітей, учнів, яким він міг би передавати свої знання і вміння, аж не міг він чекати на втілення Ілуватарових задумів. Тож він створив Гномів; нерухомих, адже не розумів, якими будуть прийдешні діти Ілуватарові, а сила Мелькорова досі панувала над землею...
Він забажав, щоб діти його були дужі та незламні, проте тримав свою роботу в таємниці, думаючи, що решта Валар можуть засудити його працю. Тож створив Ауле перших сімох Прабатьків Гномів у ґроті під горами Середзем’я.
Що ж до Ілуватара – він довідався про скоєне у ту ж саму мить, коли Ауле завершив свою роботу і не тямлячись зі щастя вперше забалакав з Гномами. Тоді Ілуватар звернувся до самого Ауле і той замовк, почувши його голос.
„Чому ти вчинив це? Чому припустився вчинку, що є вищим твоєї сили і твоєї влади? Чому розполовинив дар, що я тобі одному вділив? Адже творіння твоїх рук і мрій можуть жити лише напівбуттям, живучи, коли ти накажеш, і лишаючись неживими, коли твої помисли далеко від них. Чи ж таким було твоє бажання?”
Тоді Ауле відповів:
„Не бажав я такої влади. Я бажав істот, відмінних від мене, щоб любити й навчати їх, щоб вони вповні відчули красу Еї, створеної тобою. Бо здавалося мені, що Арда – то великий світ, яким мусять тішитися численні істоти і який досі німий та порожній. І через нетерплячість свою я вчинив нерозумно. Жага творіння увійшла в моє серце з тієї самої миті, як ти створив мене, а діти наслідують своїх батьків аж ніяк не на глум, а саме тому, що є дітьми своїх батьків. Та що ж робити мені тепер, аби не гнівався ти на мене? Як дитя батькові, я віддаю тобі цих істот, створених руками, які ти створив. Чини з ними як забажаєш, а хочеш – я знищу цей плід моєї самовпевненості.”
Тоді Ауле підняв важезну сокиру, щоб розбити Гномів. І заридав. Тоді Ілуватар пожалів Ауле через його смиренність і Гноми злякано відсахнулися від сокири Ауле. Вони посхиляли голови і благали пощади. Тоді Ілуватар озвався до Ауле:
„Я приймаю твої вибачення. І подивися – чи ж бачиш ти, як ці істоти зажили власним життям? Вони не лише ухилилися від твоєї сокири, а й вчинили це незалежно від твоєї волі.”
Тоді Ауле відкинув сокиру і був утішений, дякуючи Ілуватарові.
„Великий Еру благословив мою працю і поліпшив її!” – вигукнув він.
Але знову заговорив Ілуватар:
„Так, як я вдихнув життя у душі Айнур на світанку Світу, так і тепер я вдихнув його у творіння рук твоїх. Але в жодному разі я не покращив їх, якими ти створив Гномів, такими вони й будуть. Але я не дозволю їм прийти в Арду перш, ніж з’являться Первородні, створені мною; і ніяким чином не винагороджу я твою зухвалість. Зараз твої творіння спатимуть глибоко в камінні земному і прокинуться не раніше, як відкриє очі найперший Первородний. Але коли настане час я пробуджу їх і будуть вони тобі дітьми, і часто незгода пануватиме поміж дітьми моєї волі та моєї милості.”
Тоді Ауле взяв сімох прабатьків Гномів і лишив їх спочивати у глибинах землі, а потім повернувся до Валинору, щоб чекати, доки спливуть довгі роки...
Отже, тому що творіння Гномів сталося в час найвищої Мелькорової могуті, вони й були дужі та незламні. Відтоді і аж до наших днів усі Гноми міцні, мов криця, непоступливі, запальні у дружбі та ворожнечі, вони здатні витримувати важку працю, зносити голод і біль стійкіше за усіх наділених мовою істот. І хоча живуть вони довго, значно довше за Людей, проте не вічно. В давнину Ельфи Середзем’я вірили, що помираючи, Гноми повертаються в землю, стаючи каменем, з якого були створені, щоправда, самі вони знали, що це не так. Гноми ж переповідають, що Творець Ауле, що вони його звуть Магалом, піклується про них і після смерті забирає до далеких Мандосових залів, де вони віднаходять своїх Прабатьків, що їх оживив Ілуватар і дарував місце серед численних дітей своїх аж до Кінця Часів. Ще кажуть, що саме вони допомагатимуть Ауле відновлювати Арду після Останньої Битви. Гноми вірять, що сім Прабатьків Гномів відроджуються у своїх нащадках разом зі своїми іменами, а найславетніший з них – Дурін, прабатько роду Гномів, що завжди приязно ставився до Ельфів і чия осада була в Казад-дамі.

Працюючи над Гномами, Ауле приховував свої задуми від інших Валар, проте врешті відкрив їх Яванні і розповів їй усе. І промовила Яванна:
„Еру милостивий. Я бачу, що зараз твоє серце втішене, яким і повинно бути, отже ти отримаєш не лише прощення, а й винагороду. Проте, через твою утаємниченість. Лише невелику частку мого вміння любити отримають твої діти. Вони любитимуть над усе ними ж створені речі, як робив це їх батько. Вони длубатимуться глибоко в землі, не надто переймаючись тим, що росте й дихає на її поверхні. Багато дерев упадуть знищені їх безжальними сокирами...”
Та відповів Ауле:
„Це так само справедливо й для Ілуватарових дітей, бо ж вони їстимуть і вони будуватимуть. І речі, підвладні тобі, вони славитимуть, але, якщо Еру дасть їм царство, й користатимуть з нього також, без поваги і вдячності.”
„Ні, доки Мелькор не посяде їхні серця”. – відказала Яванна. Та не заспокоїли її власні слова, лише засмутили серце, бо злякали її прийдешні дні Середзем’я. І пішла вона до Манве, але не виказала йому Ауле, лише сказала:
„Королю Арди, чи правда те, що розповів мені Ауле, ніби Діти прийдешнього отримають владу над усіма творіннями рук моїх і чинитимуть з ними, як забажають?”
„Так, це правда,” – промовив Манве. – „Але чому ти спитала і для чого тобі знадобилася наука Ауле?”
Яванна мовчала, занурившись у власні думки, а потім відповіла:
„Бо непокоїться моє серце на згадку про дні прийдешні. Вся праця моя дорога мені. Чи ж не досить уже того, що заподіяв мені Мелькор? І чи ж не залишиться нічого, чим би я володіла вільно, непідвладне іншим?”
„А що б ти зберегла, коли б мала змогу?” – запитав Манве. – „Що з усього твого царства вважаєш найдорожчим?”
„Все цінне для мене,” – відказала Яванна. – „І кожне підтримує цінність іншого. Та кельвар можуть тікати чи захищатися, тоді як ольвар, що ростуть у землі, – ні. А серед них наймиліші мені дерева. Довго вони виростають, швидко гинуть падаючи, часто від ваги золотих фруктів на кожній гілочці. І вони завжди в мені. Ось якби дерева могли рухатися і карати усіх, хто шкодить їм та іншим істотам з коренями...”
„Дивні твої помисли.” – сказав Манве.
„Це як у пісні.” – заперечила Яванна. – „Ти в небесах і разом з Ульмо громадиш хмари і ллєш дощі, а я напинаю віти дерев, ловлячи їх і співаючи для Ілуватара серед вітру й дощу...”
Замислився Манве і здалося Яванні, що пустили коріння і розпустилися в його серці її слова. А Манве відчув, як пісня знову заспівала в його душі і він зауважив у ній багато речей, на які він раніше не звертав уваги. І ось відчуття переросло у видіння, і бачив він його не відсторонено, а ніби сам перебував у ньому, відчуваючи волю Ілуватарові. І воля Ілуватарова увійшла в нього, розкриваючи йому доти незнані дива сердець Айнур.
Коли ж Манве пробудився, він підійшов до Яванни і вони удвох сіли між Двох Дерев над Езелогаром. Тоді промовив Манве:
„Кементáрі! Еру говорив зі мною і сказав – чи ж не припускав хтось із Вала, ніби не чув я усієї пісні, навіть щонайменшого звуку щонайслабшого голосу? Дивіться ж! Коли прокинуться Діти, тоді й помисли Яванни прокинуться теж і вберуть вони душі, щоб піти серед кельвар і ольвар, щоб стерегти їх, тримаючи ворогів їхніх у страху й пошані. І так буде, доки Первородні при силі і поки Другородні молоді. Але пригадай нині, Кементáрі, що й ти не співала одна. І ми ж теж зустрічалися удвох, щоб великими птахами, летіти над хмарами. Це також ставалося Ілуватаровою волею. Тому нині, доки Первородні сплять, ми знову набудемо крила – з’являться Орли, Володарі Заходу!”
Тоді втішилася Яванна. Підвелася, зводячи руки до неба, і промовила:
„Високо здіймуться дерева Кементáрі аби Орли-Королі могли гніздитися в кронах!”
Але Манве підвівся також і здалося, що він виріс так, що голос його долинав до Яванни, ніби з найвищих стежок вітру.
„Ні!” – мовив він. – „Лише дерева Ауле виростуть достатньо високими. У горах житимуть Орли, щоб чути голоси тих, що живуть у небі. А в лісах бродитимуть Деревні Пастирі.”
Тоді Манве та Яванна розлучилися до часу. Яванна повернулася до Ауле, що працював у кузні, розливаючи розплавлений метал у форми.
„Еру милостивий!” – вигукнула вона. – „Тепер нехай твої діти стережуться! Тепер у лісах житиме сила, яку б їм ліпше не будити!”
„Та все ж дерево їм буде потрібне.” – сказав Ауле і знову заходився біля своєї роботи.

(про те, хто такий Ілуватар, Валар, Ауле та Яванна читайте в "Айнуліндале")

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Класно

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 04-12-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89561891555786 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …