Коли я сиділа і думала, меланхолічно озираючи простори рідної хати, над сакраментальним питанням «Мити чи не мити» підлогу перед візитом пані Борщевської, та зненацька подзвонила та запропонувала мені перенести зустріч на свою територію. Я погодилась, тим паче, що я у них вдома ще не була. Їхати виявилося не дуже далеко. Через десять хвилин, я вже розглядала здоровезний багатоповерховий будинок викрашений в якийсь паскудний колір: крові, що запеклася. Архітектор (чи хто там у них за це відповідає?) не інакше, як далекий родич графа Дракули. Щоб я не блукала, шукаючи квартиру, пані Наталя люб’язно мене зустріла біля бездонної пащі під’їзду. В ліфті я зрозуміла наскільки це було доречно, бо як виявилося, щоб попасти на потрібний шостий поверх, треба було натиснути на кнопку «16», бо кнопка «6» взагалі не працювала. За якою логікою бідолашні мешканці шістнадцятого поверху добираються до себе, зосталося для мене загадкою.
Квартира Борщевських, на відміну від інших представників «руской інтєлєгєнциі», де духовність, як правило, поєднувалася зі страшенним гармидером, виявилася чистенькою. В передпокої – м’які капці. В вітальні – «стєнка». Ще – полиці з книгами, овальний столик, бездонний диван, вкритий кольоровою ковдрою та комп’ютер у кутку. Мені зразу ж було запропоновано ознайомитись з фотороботами чоловіка (відставного військового), бо це і було причиною перенесення місця зустрічі. Роботи саме перепочивали вдома між двома виставками. Я радісно «пріобщілась» до високого.
Через декілька хвилин овальний столик накрили блідно-жовтою скатертиною з біленьким мереживом по краях та вишитими в кутку метеликами. Поставили чашки з фарфору, розмальовані бузковими китичками квіточок (акація, чи що?) «Зєльоний, ви нє возражаєтє? Ми черний не п’єм. И от кофє тоже давно отказалісь», – чи то вибачаючись, чи то хизуючись своєю «правильністю» прощебетала господиня. Я згодилася на зелений, відчуваючи докори сумління, за те, що я не тільки безбожно зловживаю шкідливою кавою, а й ще, (ой лишенько!) палю. Під час чаювання я вислухала історію покупки чайного сервізу з якого мене удостоїли честі пригощати і на який пані Борщевська свого часу угрохала свою першу вчительську зарплатню, та роздивилася книжки на полицях. Це була майже суцільна російська класика. І навіть, повне зібрання творів Достоєвського! (десь штук п'ятнадцять томів). Комплекс неповноцінності, що ворухнувся від згадки про правильний спосіб життя, нахабно виліз із моєї підсвідомості і вже хазяйнував, як хотів. Я, свого часу, як не старалася не змогла себе примусити полюбити гуру «загадочной руской души» і спромоглася прочитати тільки «Прєступлєніє і наказаніє», «Уніжєнниє і оскорблєнниє» (бо по програмі проходили), та декілька сторінок «Ідіота». Достоєвський навіював на мене безграничну тугу та депресію. Книжок і в мене дома було до біса, але куди мені до рафінованості панів Борщевських… Але, кволо втішала я себе, може в мене й не такий глибокий світогляд, то хоча б ширший...
Потім були розмови про дитячій літературний гурток, який мені було доручено вести з пані Борщевською. Вона хитала головою та бідкалася, що зараз, через «падєнія нравов» майже всі діти ростуть в неповних сім’ях і як же їм бідолахам тяжко, які вони травмовані з дитинства. Бо їхнім матерям, які вимушені тяжко працювати, зовсім немає часу, щоб приділяти цим нещасним потрібної уваги. Тактовна пані Наталя мабуть впала б зі стільця, якби довідалась, що я теж виховувалась в такій сім’ї. І до цього часу з цього я неповноцінною себе не відчувала, але тепер…
Я почала слідкувати чи правильно я ставлю наголос в словах. І з жахом усвідомила, що до гарної літературної російської мови, на якій розмовляла пані Наталя, мені далеко, як до Марсу. Мозок мій якось паралізувало, та коли ми почали розмову про сучасну літературу, я пожвавилась, та на свою біду заїкнулася про Пєлєвіна. На що мені було твердо заявлено, що література, в якій вживається ненормативна лексика взагалі не має права називатися літературою. Боже ж ти мій, вона ще Леся Подерев′янського не читала!
Непомітно розмова переключилася на комп’ютер, і я запитала у пані Наталі електронну адресу. Вона відповіла, що Інтернет у них звісно є, але щось сталося з антивірусною програмою, тому поштовим сервером вони не користуються, щоб раптом не заразити комп’ютер, так що звиняйте…
Я заквапилася додому, бо почувалася в їхньому середовищі, чужорідною, як той пресловутий вірус. Витягла ручку, щоб записати які класи мені треба відвідати. І тут в голові спрацював невидимий тригер, мене перемкнуло і я вивела у себе в блокноті українською «клас» з однією буквою «с». Не здогадуючись про моє походження пані Борщевська м’яко вказала мені на помилку і моє падіння в безодню на цьому завершилося. Далі падати в її очах було просто нікуди.
А взагалі то, вони дуже милі люди...
Додому я йшла в сумних роздумах про людей, до яких я належу, що вщент заплуталися в своїй бі-лінгвістиці і які не можуть пристати ні до берега «велікого і могучего» ні до берега «мови нашої солов’їної» (я уявила, як би мене розбомбили мастодонти української писемності, якби ненароком прочитали мої опуси: так і бачу вирячені очі і хижі вуста, що клянуть мене за численні «русизми»). Такі як я, і там і там завжди чужі. І зрозуміла, що Вєрка Сердючка мабуть має рацію. А іще, може взагалі перейти на «олбанський-подонковський»? Щоб не морочиться. Бо куди ж нам таким виродкам подітися?
