Сергій Жадан. ANARCHY IN THE UKR. Харків, - «Фоліо», 2006.
У французькій мові є дуже соковитий вираз: enfant terrible, що перекладається як жахлива дитина. Коли читала роман, на думку не раз спадало: автор є найтиповішим enfant terrible укр.суч.літератури! Він дозволяє собі абсолютно все, демонструючи кафкіанські метаморфози свого покоління. Рожевого кольору немає, він непотрібний. Думки мають фантасмагоричну форму тіней поруйнованої вщент свідомості. Персонажі – майже механічні подоби людей. Богемні джунглі – це ще делікатно сказано! Гротеск – як стандарт відображення потворного світу та ще й у кривому дзеркалі!
Уф, аж утомилась! Перечитала! Все не то й не так! Починаю знову. Роман читається з цікавістю, постійні шпички на всі боки дуже подобаються, навіть лайка не заважає(хоч я її у худ.літературі не поважаю). Стежиш за подіями і розумієш, що все то є правда. Далі – більше, бо перестаєш розуміти, по який бік дзеркала ти знаходишся. І врешті–решт, дочитуєшся до ручки, бо раптом починаєш співчувати alter ego (бо кому ж іще?), особливо після таких зізнань: «…ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин НА МЕНЕ НЕ ЧЕКАЄ (виділ. моє – Т.Д.), немає жодної гавані…ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует…».
Талановита книга, талановитий автор, що майстерно володіє «штукою», усілякими придибенціями, аби цікавість читача не згасала, а навпаки, посилювалася з кожною наступною сторінкою. У романі немає нудьги, варто згадати хоча б історію з псом-боксером та його хазяїном – я вже давно так не сміялася! А «лівий марш», а «талони на макарони»!
Попри весь декларований епатаж: «…повертатись в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили», автор постромантично ностальгує «за привидами із затишшя провулків пам’яті», ловить кайф у «гонитві за демонами щасливого дитинства». А хіба «…всі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор» тільки автора? Незаангажований читач погоджується і з тим, що «…насправді тобою водить і кидає з боку в бік, від стіни до стіни, що вкладена в тебе свого часу інформація згодом обов’язково починає приносити дивіденди, і дивіденди ці виплачують зовсім не тобі».
І вже зовсім погоджуєшся із тим, що «…іноді варто випустити на прогулянку всіх своїх демонів, котрі й без того вилітають щоночі з твоїх легень, як поштові голуби з кліток».
То хай демони ( і наші теж) прогулюються, а «…ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми, як ніхто інший, знаємо точно й напевно – що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає». Авжеж, enfant terrible, немає!
