Сашко Ушкалов. БЖД: Crazynovel. – К.:Факт, 2007. – 240 с.
Сказати і надрукувати сьогодні можливо все, що завгодно. Вагома частина художньої прози, що дарувала відкриття, естетичне потрясіння, потихеньку звужується, наче бальзаківська шагренева шкірка. І в цьому розумінні - тихо конає, бо зникає благодать, що колись у ній була. Натомість з’явилася інша література. Головним у ній виступає аргумент: нова, тому що інакша. На цій засаді відмовились від смаку, що виховується і пов’язаний з досвідом попередників. Одначе, кожне нове слово, я думаю, повинно відлунювати традицією, тоді воно вартує уваги. Якщо цього немає, достоїнство новизни, як і молодість, швидко зникає.
Сашко Ушкалов – один з лідерів нової художньої практики. У творчому доробку: поезії, збірка абсурдових п’єс, він перекладає сучасну німецькомовну поезію та прозу, впорядковує поезійні антології. На кольоровій обкладинці книги – фото сучасної молодої людини дещо епатажної зовнішності.
Роман, про який мова, змальовує покоління-2000, тобто герої роману – ровесники автора. Анотація до книги інформує читача, що герої роману «…хочуть не виживати, а жити по-справжньому, жити, відчуваючи всім своїм єством повноту цього світу…», про це говорить і назва : БЖД розшифровується як «безпека життєдіяльності». Але ця декларація намірів так і залишається декларацією. Судіть самі! Герой роману, чи то журналіст-невдаха, чи то актор за викликом, чи то гравець невідомо якої гри, чи то бомж-початківець…
Перелік так званих занять можна продовжувати, але це нічого суттєвого до розуміння життєвої філософії героя не додає, бо там, де він шукає справжнього життя, воно й не ночувало! Читачеві трохи розвиднюється, коли, як і належить, з’являється кохання (правда, що це саме воно, читач здогадується тільки наприкінці сюжету). Так і має бути! Головне у житті мужчини – жінка. Кохання потроху заповнює душевну пустку героя (і книги також), ліквідовує жахливе особисте життя, бо всередині дотепер була катастрофа. Нічим більше не можна пояснити розгубленість, неспокій, тривогу, що панувала в його душі й серці. Автор залишає героя на березі моря, що повинно символізувати початок нового життя, напевне, інакшого, ніж було до того. Принаймі, цього прагне автор, а разом із ним зовсім заморочений читач!
Форма роману у буквальному розумінні вільна, навіть свавільна, непередбачувана і співвідноситься тільки сама з собою. Матеріал подається споглядально, миттєво-настроєво, алеаторично ( алеаторика, від лат. – alea – гральна кістка, випадковість) - відповідно, випадковість – основний принцип побудови сюжетних колізій. Про прості побутові речі говориться якось із вивертами, викрутами, манірно й брудно. На терези позитиву слід покласти те, що автор ламає певний автоматизм читання і навіть трансформує його, але «утіхи від читання» (за Роланом Бартом), себто, ні інтелектуального, ні естетичного задоволення немає. Хочу підкреслити, що не маю бажання зіткнути дві (а може й більше) протилежні думки. Хіба істина єдина, коли життя таке різне? Зрештою, красу, чи потворність ховають очі того, хто споглядає: комусь - богиня Афродіта, а комусь - баба безрука.
Аби зрозуміти, що книга тобі цікава, її треба, як мінімум, прочитати. На жаль, часто буває навпаки. Витрачаєш кошти, дорогий особистий час, чекаєш відкриття, шукаєш співзвуччя своїй душі, своїм думкам, а отримуєш …імітацію, і з художнього, і з морального боку. У тексті роману мало би бути те, що робить його сучасним не тільки сьогодні, але й завтра. На мою думку, саме ці якості традиційно визначають якість художнього твору.
Боюся, що взагалі кину читати сучасні нові книги. Вони перестають мене цікавити.
Напевне, це мої проблеми, і вочевидь має рацію хтось з молодих: не подобається вам книга – не читайте, значить цей автор пише не для вас.
І все таки я думаю, що погано писати невигідно. Не виключено, що то доля! Не виключено, що то гра! Але чи має ця гра запасний хід, аби рухатись у майбутнє?!
Тетяна Дігай
