Все як завжди. 9:25 - біжу за автобусом. Вже на годину спізнююся на роботу. Подумки я вже бачу керівничку, яка пухне зі злості і вкотре мені пояснює, що треба бути ПУНКТУАЛЬНОЮ : „Свєточка, ви ж-бо вчитель майбутній!!! Хіба так можна??”. Лише посміхаюся. Ну така я! Яка вже є
Так от біжу собі, не розбираючи дороги – хоч би встигнути! Гаманець (поганець) лишився вдома, у кармані лише проїзний квиток. Ніби здалося чи справді хтось поруч теж почав сопіти. Поворот голови ліворуч і...Жах!!! Я так і вклякла. Бабусічка. На рівні зі мною біжить за тим самим транспортом! Під однією рукою палиця, іншою тримає поли пальто, щоб не змочити і знай собі – переганяє! Додаю газу, пихчу мов старий потяг, заскакую в автобус. Бабуся ж загальмувала. Опанувала себе. Водночас постаріла, почали труситися руки...Якийся дядечко її підсадив до салону і от вона іде до мене (а я вже добре прмостилася сидіти) і з докором у погляді : „Вступи старенькій місце”. Я аж рота роззявила! Не можу позбутися задишки, а вона ніби й не бігла... ніби повільно два тижні повзла до зупинки. Ну шо поробиш. Встаю. В один момент згадався один товариш, який казав: „Та ну його! Старим місце уступати! Деякі ще й нас переживуть! Живчики!” то оце подумалось – ну бабусічка й моторна...
