Ти був праскою, я – білим полотном.
І ти розгладжував усі мої мрії,
Думки, спогади, всі мої спокуси,
Щоразу цокаючи вимикачем:
“Так треба, так краще”,
а я слухняно підкладала
під твої гарячі долоні своє тіло, душу,
бо аж занадто кохала,
аж занадто любила блиск ввімкнутої праски...
А ти перегрівся (коли зламався перемикач)
І залишав на мені чорні плями...
Сварок, розчарувань, докорів...
І я чорніла, і старіла, розглядаючи себе в твоє блискуче дно...
І все ще кохала...Кажучи собі крізь сльози: “Так краще, так треба...”
А тепер я – відпрасована до безпам’ятства,
Душа моя аж занадто рівна, без жодних почуттів...
Та й сама я не біле полотно!
Ти викинув мене на сміття, пошматував на клапті,
І так мені краще!
А під твої ще теплі долоні
Слухняно лягає якесь інше
полотно...
