Сніг. Заметені дерева і будинки сонно позирали на вечірніх перехожих, а ті, в свою чергу, поспішали самотніми вже напівпорожніми вулицями. Аліса, кутаючись в шубу, прискорила крок. Автобус відправляється о 21.30, в запасі залишалось ще хвилин 10. Ця поїздка – давно запланована і бажана, вже багато раз зривалась. То з роботою завал, то, як завжди, проблеми-пригоди-перешкоди. І ось нарешті вирішено. „Їду-у-у!”- радіючи, мов дитина, всміхалась сама собі.
Сніг ще більшими клаптями рівно лягав, покриваючи затихле місто. Переступивши поріг автобуса, Аліса розхвилювалась мало не до плачу. Так, вона боялась їхати туди, де все давно забуте, покинуте. „Чи варто ворушити попіл спалених днів?” – вагалась, та автобус плавно відірвавшись від платформи, направив свої очі вглиб снігової завіси.
Майже шість років розділяло її і колись таке рідне містечко. Тоді їй здавалось, що це найкраще місце в усьому світі – затишний будиночок, улюблена кімната і посмішка мами. Але все стало таким порожнім і тісним після її смерті. Мама померла несподівано і тихо. Аліса назавжди запам’ятала і зненавиділа той день, як і все, що оточувало її. Те, що було наймилішим, стало неймовірним тягарем і болючим спогадом. Вона залишилась одна-однісінька. Мамині друзі допомогли. Пережила, переплакала, змирилась і почала вчитись існувати сама. Покинувши все, поринула в вихор столичного життя. Нові враження і знайомства, цікава робота – так поволі злітало життя... Але було й іще дещо, що манило її в те минуле.
- Чай? Кава? - симпатична провідниця пройшла по салону.
- Та хіба ж кава чи чай допоможуть? Це щоб така "симпатюля" зігріла – то інша справа! – пожартував хтось, підіймаючи схвальний сміх чоловічої половини.
І оте таке знайоме „симпатюля” примусило Алісу оглянутись. За три місця від неї сидів...така знайома постать, ті ж рухи, посмішка, слова! Такий, як і шість років тому! Жінка прихилилась чолом до холодного скла. „Звідки ж він їде? Чи можливо ж це – зустрітись ось так несподівано? Впізнає чи ні?” Сльози, скочуючись теплими хвилинами, падали в долоні.
- Чого ж ви? – почула біля вуха голос бабці-попутниці, - ой, та у вас і фарба потекла! Ну,ну, дорогенька,чого ж це ви? Чи сталось що?
Аліса схилилась до її плеча, мов шукаючи, куди б це перекласти свої спогади, на кого б вилити свій незрозумілий біль.
- Ну, що ж ви? Ви ж така гарна, не треба так побиватись! – бабуня погладила її по голові.
- А ви вірите.. – ледь чутно прошепотіла Аліса
- У що, дитино? Та не плач уже!
-...в попіл спалених днів...
- Оце ще скажете!Який там попіл! Ви ще така молода, все ще у вас попереду!
Аліса подумки повторила її останні слова, повертаючи голову, прислухаючись до його голосу. Все такий, як був! На мить їхні погляди зустрілись.
- То я ж і.. – від здивування він забув про що розповідав приятелям, так незворушно дивився в її очі.
- То що ж далі? – сіпнув його за рукав співбесідник, - що ти там , бабію, вже побачив?
- Та...так. Обізнався. – сказав, задумливо продовжуючи розмову.
„Не впізнав? От і добре. Скільки років пройшло. А чого ж я сподівалась? Господи, для чого я їду?!? Не впізнав! Побуду лиш хвилину на рідній землі і тут же візьму квиток назад.” Заплющила очі, намагалась зловити рій думок...
...їй снився сон: наче вона загубила ключ. Ключ від долі. Шукала багато років. Нічого не знаходячи, вірила, що є десь людина, яка допоможе. І ось нарешті знайшла його. Біжить-біжить,підіймається східцями, відчиняє двері і...
- Ви спите? – поторсала її бабця, - то я вже виходжу, моя станція, а вам ще довгенько, то щасливо доїхати! І не плачте! Не плачте ніколи, вам це не личить!
Аліса так нічого толком і не второпала з її слів. „Чим же я мала відчинити ті двері? Що то буде за тими дверима?” – вона ще була в полоні сновидіння. Відчула чийсь гарячий подих над своїм обличчям і погляд.
- Думала не впізнаю? Хіба ж міг забути! – на місці поруч сидів ВІН.
- А хіба не забув? – Алісі здавалось це продовженням сну.
Торкнулась його обличчя, пошерхлих вуст. Такий давній забутий запах волосся лоскотав, відкидаючи всі сумніви, наче востаннє вони бачились вчора. Він цілував її шию, губи, затамувавши подих, мов боячись, що вона кудись зникне. „Хіба ж ми колись розлучались?” – зливались разом вуста у запитанні, розпинаючи душі на вістрі задоволення.
Автобус солодко посопував, і йому в такт, скрипіло сидіння від руху їхніх тіл. Нікого і нічого не існувало. „Хоч би ніколи не відпускав!!!– стукотіло в вухах від його дихання. Не чула жодного слова. - Це ж він мій ключ від долі!”
- Забереш мене до себе, назавжди?!? – чекала ствердного його подиху.
- Так! Тобто, я... ні. Я ж не сказав тобі. Розумієш, стільки часу пройшло, я вже й не сподівався ніколи..Я одружений. Ти ж...
Останні слова чула, як крізь стіну, що раптом упала на голову, розкочуючись по всьому тілу конвульсіями болю.
...Попіл спалених днів...
...Автобус прийшов без запізнення. Його винуватий погляд, а за вікном – дружина з маленькою донечкою на руках.
Наступним рейсом Аліса поверталась до Києва.
