Весна...Вона підкралася тихо й непомітно, лише в останній момент її видав легкий, майже невловимий аромат у повітрі та ледь чутний цокіт каблучка по бруківці. А коли вже всі озирнулись і побачили, що осьдечки Вона - стоїть посеред львівської вулички і таємничо усміхається перехожим, то панна випрямилася, гордо підняла голову і трішки сердито блиснула очима. І хоча її постава неначе промовляла: "Чого витріщились? Що, весни ніколи не бачили?", однак залишалась в ній певна недомовленість, яка неначе магніт притягувала зацікавлені погляди.
Але їй набридло позувати, і ось уже тонкий стан майорить серед перехожих. І кожен отримує в дарунок привітний погляд або легке мерехтіння осяйної усмішки. Вони надихають на нові звершення, розкривають ширше очі, показуючи нам, що життя - прекрасне! неначе тюльпанчики, Вона роздавала нові надії, свіжі ідеї, яскраві враження. А люди з вдячністю приймали дарунки та ховали їх, неначе найцінніші коштовності, у свої скриньки. які були у серцях та душах. Та от проблема - на всіх квітів - то не настарчиш! "Партія Зелених" ще виступати почне... І, як завжди за іронією долі, букет закінчився прямо у мене перед носом... І не отримала я цієї весни в презент ані нових почуттів, ані свіжих надій. А зі старих залишилась лише одна: колись я знову зустріну Весну і вона подарує мені величезний букет! Та от питання: а коли? Коли я зможу взяти до собі оту неописану красу, відчути під пальцями тонкі прохолодні й такі ніжні стебла?! Я згідна вже навіть на підсніжники. Але справжні. Щоб кожен раз, беручи їх до рук, я могла на повні груди вдихнути отой чаруючий до пезпам'ятства казковий аромат...
Але зараз я стою посеред вулиці і з затаєними заздрощами спостерігаю за отими щасливцями, які вже отримали своє. Якби я була меншою, то, напевно б, заплакала від образи. Але з віком я розучилася плакати. Точніше, це мої очі уже не вміють лити сльози. А от душа...
Підкажіть, як бути, якщо очі сухі, а душа ридма плаче?..
