У ньому не було нічого особливого – ходив бадьоро, швидко, до всіх привітно усміхався. Деякі взагалі думали, що він закоханий чи добре заробляє. Ходить собі з наплечником, курточка на нім спортивна, шапка зимова. Навіть зросту невеликого...
Але чому всі його помічають? Він часто ходить на головпоштамт, з усіма здоровається і надає цілі оберемки листів. Кажуть, у нього багато родичів, а ще більше друзів. А може просто любить писати листи...
Або стоїть на вулиці, з кимось бесідує і... знову усміхається. Говорить про щось із молодими та старими. Здається, що у нього багато-предбагато часу.
А одного разу я їхала з ним автобусом. А що людей було небагато, то вдалось його краще розгледіти. Він зайшов на проміжній зупинці, якраз навпрти базару. Щоки рум’яні, очі темні, борідка акуратна і... та ж незмінна усмішка. Подивився на мене мигцем, усміхнувся і сів на бамбетель. Він нього йшло якесь незрозуміле тепло – в салоні стало світліше і трохи веселіше. Водій увімкнув радіо...
Він вийшов на передостанній зупинці. У маленькій протореній шибці виднівся лиш його завше чимось наповнений наплечник...
Невже він сподобався тобі, дорогенька!? Адже ти до пуття й імені його не знаєш... а вже захоплюєшся ним... Він же навіьб не кінозірка. Просто молодий хлопець середнього зросту із акуратною борідкою. Та й тобі вже треба виходити...
Хапаєшся за останні секунди і миттю искакуєш із автобуса. І хотілось би вкрасти того світла, хоч трохи, яке забрав зі собою рейсовий автобус. Знову палітра людських облич і масок. Серед них лиш поодинокі світяться. Шість секунд, поки розкриється паращут... П’ять, три...
Може, ти погодилась би на один танець із ним. Може, на два... Якщо він так швидко бігає, то й танцювати вміє...
А ще – всі чекали від нього дива, бо з такими очима можна робити щось магічне. Вірили (чи навіяли собі), що він якогось дня стане на площі, розведе руками і... може, випустить білих голубів, можк, срібної солі насипить, а може, веселого порошку, від якого всі сміятимуться, мов діти.
Такої всеохопної ввічливості я не бачила у інших представників чоловічої статі. Зазвичай хлопці дартують і навіть підкоряються дівчатам, але... не забувають при тім, що вони належать більше собі, аніж комусь іще. А цей – наче із іншого поїзда. Може, він взагалі поліглот, і в жилах його струмує кров шляхетна!? Якось треба його про це запитати, коли ми познайомимось ближче.
А тепер я навіть знаю, коли його зустріну. Зі самого ранку, заплітаючи коси, дивлюсь крізь вікно і кажу: „Нині я його побачу. Можливо, десь у місті, в центрі.”
Знаєте, я частенько буваю в центрі, бо надаю листи з головної пошти. Я люблю центр Львова, бо виросла тут, -- це завжди трішки поврнення у дитинство.
Так і є, я не брешу. (Я взагалі не часто брешу, але буває). Він йшов зі своїм незмінним наплечником до Галицького базару. Йшов, усміхавсч і про щось (комусь) захоплено розповідав. Я мало не переїхала своєї зупинки, так задумалась... Авжеж, я не могла стати його перональним нишпоркою, але знала, що у повітрі згущується щось особливе. І воно називається дивом.
Одного таки дня я бавилась у цьотку-туристку і ходила центром Львова повільно, роззирала старі будівлі, шукала нові ракурси. Зустрічні „відгадували” моє прибуття з...
Під Латинською катедрою частенько бачила енергійну бабусю, котра рефлекторно просила гроші. Але того дня бабусі не було. На „її” місці сиділа циганка з малям і... мовчки чекала. Кого вона чекала? І чи знала, що дочекається? У неї теж є передчуття, хоч і циганське, бо...
Над нею схилився отой всюдисущий хлопець із наплечником, щось там почарував, і циганка засміялась...
Ну, як тут не побавишся у нишпорку, коли таке з циганкою діється? Авжеж, він пішов. Я ж безсоромно почовгала слідом. Він жваво наближався джо гурту двох сварливих баб, котрі обмивали кісточки своїм сусідам-студенткам. Він якось так дивно покрутив долонями у них над головою – аж одна відсахнулась – і пішов далі. Баби тут же змінили тему і затеревенили про погоду, хоч із заходу насували хмари.
Потім цей дивовижний хлопець вгамував розлюченого водія, котрий рвонув на червоне світло. Як він це зробив? Непомітно бризнув йому на голову зеленої щгоди, а потім подивився так пильно-пильно. (Здається, від такого погляду я би погодилась на що завгодно). Водій навіть забув, що треба там із кимось сваритись – просто натиснув на газ і так рвонув з місця, що задні колеса заіржали.
А потім цей хлопець із наплечником довго йшов до Краківського ринку, щось мугикав собі під ніс, усміхався і... побачив стареньку жінку із обв’язаним у вереті кошиком. (Їх ще у народі називають „парашутистами”). Отож, ішла ця жіночка поволі, скривлено, наче несла в тому кошику своє життя і свою родину разом. Він м’яко підійшов, торкнувся обома руками кошика і так потримав їх кілька секунд. Авжеж, „парашутистка” обернулась і... він вибачився, а вона засміялась так мило, по-материнськи, -- мовляв, нічого, синку. Та по тому пішла вона легко, бадьоро...
Аж поки я не втратила цього хлопця із виду. Завернула за ріг... і мало не влізла йому в наплечник. Хтось штовхнув мене зізаду. Я опинилася в дурнях і вже почала збирати зі своєї голови гарячі вуглини образ, які сипались на мене рясно і злісно... Я навіть забула, чому тут стою і чому не захищаюсь... Якийсь пузатий пиволюб молотив на моїй голові горох, а я тільки зіщулювалась, мов прив’яле яблуко. І тут у мене за спиною проросли крила – я навіть трішки встигла ними поворушити. Оцей хлопець із наплечником вимовив над самим моїм вухом: „Не чіпайте, дядечку, моєї дівчини!” І хоч ми обоє з ним відчували, що це радше брехня, аніж правда, але... я стала легенька, мов метелик, -- тепер я мала силу захищатись... Дядько щось буркнув собі в пузо і пішов, а хлопець подивився на мене так ніжно й цікаво, що я мало не розтопилась. Я навіть трішки глухла від цього погляду, аж поки він не сказав тихо: „Веселих свят” і поки не туцьнув мене по носі великою рожевою надувною кулькою, яку тримав у руці.
„Боже, а який же сьогодні день!? Так! Нині – 19 грудня! А що, коли цей молодий хлопчина – святий Миколай!?”
