Ескалатор метро. Якось повільно мимо пролітають прямокутники соціальної реклами „ВІЛ/СНІД – КОГО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ?”. Маячня якась, подумалось. Стосується це того, хто хворий. Зрештою яке я маю до цього відношення? Ніяке. Оглядаючись, помічаю, що більшість просто тупо дивиться на великі червоні літери плакату. Очевидно кінець робочого дня стає взнаки.
***
Як темно, як важко і як безпорадно. Все сталося так швидко. Як у звичайнісінькому американському фільмі. От тільки перебуваючи по цю сторону екрану, хіба приходить в голову думка про те, що це може раптом статися з тобою? Ні. Одразу згадуються бабусині слова, які чула мабуть разів зі сто: „Молодь....і я в свій час вважала, що зі мною статися нічого поганого не може...” Виходить, що може і сталося....
Дивно, але проблему починаєш вивчати зсередини тільки тоді, коли вона стає перед тобою, злібно шкіриться і наступає...нема куди тікати. Нема до кого звернутися. Нема...не повернути час...хіба знати, то вчинила б так ..то не сталося б...
Руки, пальці швидко-швидко „бігають” по клавіатурі. Пошукова система. ВІЛ.СНІД. Матеріали ВІКІПЕДІЇ:
ВІЛ (Human Immunodeficiency Virus, HIV) - вірус імунодефіциту людини, що приводить до захворювання на СНІД. ВІЛ схильний до стрімких мутацій. В ході ВІЛ-захворювання в однієї і тієї ж людини виникають все нові штами (різновиди) вірусу, що абсолютно різні за швидкістю відтворення і за своєю здатністю ініціювати і вбивати ті або інші типи клітин.
СНІД (синдром набутого імунодефіциту) - важке інфекційне захворювання, спричинене вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), який пошкоджує імунну систему людини, і таким чином знижує опірність організму проти будь-якого захворювання.
Назовні виривається щось важке, болюче......це КРИК....
***
Третю ніч не спати. Жити, а не існувати. Довіритись тому, кого називаєш „бест друг”і залишитися на самоті. Подалі від тих, з ким недавно сміялися над смертельно хворими істотами. Так, тепер я і є та сама „істота”. Стороняться. Сміються. Докоряють. Уникають. Жаліють.
От тільки почуваючи себе відлюдьком, легше не стає.
Заплющую очі, розплющую. Не зникло. Це не сон. Десь в голові важким молотом стукають слова лікаря. Сльози.
Тільки тепер, саме зараз я так гостро відчуваю жагу до життя. Немов риба, що ротиком хапає повітря, викинута на берег – жити хоче. Я теж. Так, дивлюся у минуле: що ж я за 20 років зробила таке, що можу піти з життя? Нічого. Не встигла. Лише помилки. Велике падіння.
Жити. Дихати. А знаючи, що кінець життя досить близько - не хочеться. О, ні! Хочеться ще дужче. На повну катушку! Щось створити. Щось лишити після себе. Нехай задумаються, не повторюють помилок. Не виліковних.
Але ж ....перебуваючи немов в індійскій касті „недоторканих”, не хочеться виходити з дому. Здається всі знають, торкнувшись – відсмикують руку від тебе, відсовуються.наче ти чумна яка. ЧУМНА. Так, ВІЛ/СНІД – це саме те, що є чумою ХХІ століття. Згадалися плакати в шкільному холлі. Страшні обличчя намальованих хворих...якась жахлива статистика...”За інтенсивністю розповсюдження і темпами росту ВІЛ/СНІДу Україна займає, немов лідер, перше місце серед всього Європейського континенту. Експерти вважають, що в нашій країні ВІЛ-інфіковані становлять 1, 46% дорослого населення..” Чому? Де був розум? Чому всілякі попередження не спонукали задуматися? Байдуже прочитавши, вимовити „який жах, що в світі коїться!”і на цьому все. Горенько. Хоч машину часу майструй і коригуй своє життя статеве...
***
Батьки. Я в них єдина. Сказати і втратити їх? Чи сказати і перестати бути відлюдьком принаймі вдома? Наважитися- подвиг. Страшно. Як різко я змінилася. Нові страхи, переживання, світогляд. Відкрився інший погляд на життя, яке не хочеться втрачати. Але ж я його віддала. Хм...дань моді, здається. Всі так роблять, то хіба не можна було мені? Зціплюю зуби. Повідомляю батькам....глибока тиша. Мертва. Зараз вирішується доля того шматочка існування, яке мені лишилося.
Великі муки. Страждання. Мене прийнято такою, яка я вже є, тобто якою стала. Мені легше? Гірше. Я зрадила їх. Вони дали життя, а я його продала, завойовуючи „дешевий авторитет”.
***
Що ж ...Ескалатор метро. Якось надто швидко пролітають мимо прямокутники соціальної реклами „ВІЛ/СНІД – КОГО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ?”. Оглядаючись помічаю, що люди таки тупо дивляться на червоні літери, які досить вже тьмяні...кінець робочого дня...
„ЛЮДИ!!! ЦЕ НЕ ПРОСТО РЕКЛАМА! Це всіх стосується! Це попередження і не тільки. Це може статися з кожним!
Поруч можуть бути хворі, але люди. Їх фізичне життя поступово згасатиме...не відбирайте духовного. Кожен має знати як ВІЛ/СНІД передається. Не через моральну підтримку це точно!!!!”
КРИК душі, що роздирає її зсередини. Рани кровоточать і кровоточать...не спинити зворотній відлік часу...
