Сьогодні, у День Пам’яті, думаю про те, яка ж це дивна річ – життя, як нерозривно сплітаються тут смерть і народження, розставання й зустрічі, ненависть і кохання....
… Є в мене фотокартка, мабуть, це дагеротип, я не дуже на цьому розуміюся, з нього дивиться статечний літній чоловік у костюмі священика, з великим хрестом на грудях. Це - мій прадід із батькового боку, батько його матері. Священик він православний, український і спадкоємний, бо перший пращур, кого згадує усний родинний літопис – теж священик і козак водночас. Так уже велося на Січі, що найписьменніших висвячували на священиків.
Мій батько хлопчиком бачив на власні очі гарматки, які цей пращур вивіз на возі із Січі, коли її знищила Катерина. Уяви собі, читачу, степ наш неосяжний, а степом, як крихітні човники безкраїм морем, сунуть вози, вервечкою, з похмурими, обшарпаними, а, може, й закривавленими козаками; десь серед них і мій пращур, може, і на передньому возі, бо він же з старшини, а на останньому – прилаштовані гарматки, націлені в бік вірогідної погоні...; такий собі прообраз махновської тачанки, яка через декілька століть буде шугати цим же степом з кулеметом, притороченим позаду. Ці гарматки зберігалися в тій хаті, що залишилась від родинного маєтку батькових прадідів.
Власне, ця хатинка й була якимось обламком родинного маєтку – хоча це вже мої домисли.
Достеменні ж факти кажуть лише про те, що батька мого батька було розстріляно червоними за обвинуваченням у належності до білогвардійського комплоту, і трапилось це ще до того як його первісток, а мій батько, побачив світ.
То ж його мати, яка вчителювала в тому ж селі, де «панувала» ще нещодавно її родина, записала немовля на своє дівоче прізвище – мабуть, заради безпеки дитини. Те, що вона боялася, щоб хлопчик мав прізвище свого звинуваченого в заколоті й страченого батька, це як раз зрозуміло й не дивно; дивно інше - що своє прізвище вона дати синові не побоялася, і не побігла з дитиною кудись ховатися від праведного гніву колись пригноблених, а тепер звільнених селян. Так і залишилася в цьому ж селі, з дитинкою, і ніхто її, гнобительку, не палив, не різав, навіть не проклинав - навпаки, селяни посилали до неї своїх діточок, аби навчила читати-писати, уму-розуму.
...А от другий мій дід був зовсім іншого кольору. Народжений у селі на Полтавщині, думаю, що не в найбіднішій родині, бо спромігся на певну освіту, він подався до великого міста й там знайшов собі роботу на той час дуже престижну – працював складачем у друкарні. Чому він подався в революціонери - чи то начитався зайвого із книжок, що складав, чи то більшовицькі агітатори добряче попрацювали серед робітників його професії, розпитати я не мала можливості, бо ніколи і цього свого діда не бачила – він згинув десь на полях другої світової. Але альбом із пожовклими картками показує діда в червоноармійському строї, та ще й із ромбами, а родинні хроніки розповідають, що був він червоним комісаром, досить видним воєначальником.
У тридцять сьомому його було заарештовано, ніби за те, що полк червоноармійців на чолі з дідом, повертаючись до казарм після навчань у літних військових таборах, співав пісню про Якіра, червоного командира, гадки не маючи, що Якір – уже ворог народу... Після року за ґратами діду пощастило вийти на волю, бо саме дійшла черга хапати вже когось із самої верхівки, і, на доказ ворожої діяльності новозаарештованого, випускали тих, кого було ув’язнено за його наказами...
Звісно, не всіх, а тих, хто був на ту мить ще живий, і хто легкодухо не підписав зізнання в усіх смертних гріхах. Дід не дав показань ні на себе, ні на інших, бо не мав, що показувати – не знав за собою й за іншими жодної провини, а брехати не вмів. То ж був серед тих небагатьох, кому всміхнулася доля – він знов побачився зі своєю жінкою, а моєю бабусею, і двома доньками-школярками.
Щоправда, повернувся він уже не до того будинку комсоставу, звідки його було забрано, а до бараку, куди було виштурхано його родину, і відтепер на його плечах красувалася не гімнастьорка з тонкого сукна, а благенька штатська одежина. Ні чинів, ні посад, ні майна діду не повернули, повернули тільки право померти від кулі не вітчизняного, а іноземного виробництва, яким він і скористався вже літом сорок першого.
...Літом сорок першого моя мама вийшла із середньої школи. Частина вчителів відсахнулася від неї, відмінниці, спортсменки, комсорга - і насправді, може бути, що певною мірою своєму становищу окраси школи вона завдячувала до фатального дня батькового арешту саме його високому чину, його, кажучи сучасною мовою, спонсорству, яким радо користувалася залізнична, елітна, середня школа – але деякі з них знайшли в собі мужність стати за свою ученицю, і вона закінчила ту ж школу, де раніш була зіркою, та ще й із золотим атестатом. Вона встигла відгуляти випускний бал і віднести атестат до університету, куди була зарахована, як відмінниця, без іспитів.
А назавтра була війна.
А ще за рік до того багатьох хлопців із маминого класу забрали до військових училищ – і не дивно, бо ж тепер знаємо, що для Батька Народів війна з Німеччиною не була несподіванкою; несподіванкою стало, що його духовному побратимові, біснуватому фюрерові, вдалося його обійти на півкорпусу й розпочати війну першим. Серед цих хлопців був і матусин майбутній чоловік, а мій тато.
Доля звела моїх майбутніх батьків докупи в одних шкільних стінах ще в тридцять третьому, коли, рятуючи сина від голодної смерті, його мати, крадькома, оминаючи виставлені озброєні заслони, з дитинства знайомими лісами та дідівськими ланами вивела хлопчика із приреченого села до великого міста, де мешкав із дружиною та ще однією незаміжньою сестрою її брат. Дітей у брата не було, то ж мій батько став їм усім за сина. Сестринця влаштували до тієї ж самої елітної (до речі, на відміну від сучасних елітних гімназій, ліцеїв і іже з ними, дійсно дуже доброї) залізничної школи.
І тут, читачу, я хочу привернути твою увагу, яка, можливо, уже трохи задрімала від цілком рядових подробиць родинного літопису, до того факту, який вони ілюструють, і заради якого, я, власне, і виклала, наскільки змогла стисло, ці подробиці. А факт цей полягає в тому, що розбіжності, а навіть протилежності, якими були позначені минуле й тогочасне життя цього юнака й цієї дівчини, відмінності в їхньому вихованні, освіті, соціальному стані, переконаннях, не завадили їм порозумітися, в усякому разі, настільки, щоб - уже по війні – побратися.
... Я уявляю собі цю пару, тоді ще майбутню – хлопець із села, височенький, із чорним чубом та темними великими очима на схудлому, а колись кругловидому обличчі, назавше обвітреному й засмаглому – і світлоока зграбна дівчинка з коротко стриженим (перехворіла на кір) ясним волоссям, схопленим півкругом гребінця.
Він вайлуватий і мовчазливий; вона в’юнка, балакуча та сміхотлива.
Він краще за все почувається на задній лаві, без жодного сусіда поруч; вона - заводійка, завжди в гурті подруг і друзів, завжди у вирі подій.
Після уроків його шлях - до дядькового будинку, до чорної шкіряної канапи, поруч із якою стоїть шафа, повнісінька товстих томів у палітурках с золотим тисненням; її – до фізкультурного й танцювального гуртків, але і до бібліотеки, у якій, на жаль, їй видають зовсім інші книжки.
Він тайкома пише вірші до маленького зошита, який старанно ховає від усіх навколо; вона пише замітки до стінної газети, які, втім, теж ніхто не читає...
Перед його очима стоять голі засніжені поля; темні, без миготіння каганця, тихі, без людського голосу, неживі хати; перед її очима ще котяться хвилі теплого моря, лащаться до євпаторійського узбережжя, на якому її родина вигрівалася влітку.
Він – свідомий величної та трагічної історії свого народу й свого родоводу, як маленької гілочки на віковічному дереві; у її золотавій голівці - псевдоінтернаціональна мішанина пропагандистських небувальщин, лозунгів та догм. Але одне їх поєднує: обидва вони - перші учні, найкращі в класі.
Цей шлюб мені завжди видавався помилковим, анормальним, неможливим - як каже поет: – «...не можна запрягти до воза/ коня і полохливу лань». Але ж інший заперечує йому: - «...між полум’ям і кригою різниця не так-то й дуже велика». А головне, що виправдовує це подружжя, це те, що, як наслідок, на світ з’явилася я – хоч як би, читачу, це ствердження не здалося тобі нескромним (і це ще м’яко кажучи).
Але ж, пригадай собі, розглядаємо мою особу не як найталановитішу, найрозумнішу, найвдалішу – лише, як типову й усереднену – а, погодься, середнє значення якоїсь множини знаходять, склавши крайні значення, та й поділивши надвоє. Може, саме тому в мені живе й відчуття величних звитяг мого народу і його досі нездійснених можливостей, його найстрашніших випробувань і його трагічних помилок. У мені й сонце, і негода мого народу – та ти ж і сам усе про це знаєш, мій читачу, бо це ж стосується й тебе, тією ж мірою...
