.
Степан Процюк. Жертвопринесення. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2007. -207 с.
«Чи є можливість поцілунку душ у світі, де кажуть, що людина походить від мавпи і є лише трохи досконалішою формою еволюції фауністики?» - Степан Процюк.
Не так вже і давно у літературі існувала абсолютизація реалізму, як єдиного шляху до художньої правди. Потім визнали, що художня правда досягається багатьма способами й різними засобами, зокрема й нереалістичними. Як визначити художній стиль нашого автора?
Судячи із жорстко-безжального початку роману, що викликає холодний жах, він твердий реаліст. Головне у нього - дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення тайників свідомості. Складна психологічна партитура, плетиво натяків та алюзій висвітлює основний філософський аспект – болісне усвідомлення нікчемності буття при незвичайних здібностях. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди. Відчайдушний розпач лікують відчайдушні засоби, або ніякі. Комплекс хірурга!
Творча енергія нашого автора дивовижна. У ній є щось хворобливе. Він утомлює. Багато дещо у нього звучить, як маячня божевільного, якщо дивитись на цей роман тверезо. Але у тому то й справа, що тверезо дивитись на цю книгу не можна. Це не терапевтична література, яку читають навзамін снодійного, заспокійливого, відволікаючого від життя. Автор захмелений власною винятковістю, у захваті від власної сміливості і вимагає того самого й від читача. Він свідомо йде на ризик. І досягає успіху!
Творчий метод письменника морально небезпечний, як і всіляке зазирання у чужі душі. На озброєнні у нього уніфікований набір професійних навичок, а саме: екстаз публічного розкриття, психологічний ( і тілесний) стриптиз, «момент гри», смак до експерименту, пошук нового. Автора можна було б назвати традиціоналістом, адже він прагне межової зображувальності й чіткості. Прозаїк - майстер художньої деталі (хоча, напевно, навмисне ускладненої і трохи незграбної), має гострий погляд і такий самий язичок:
«Заплямкали роти і запрацювали щелепи…Воно і природньо, адже дармові нектари та амброзії споживаються легше, ніж складна метафорична поезія…» !
Виразна подробиця або штрих збуджують читача, стимулюють певні тривкі вібрації, додають у кров адреналіну, дарують нові емоційні відчуття. Авторська ознака стилю – гіперболізація мови, що надає зображуваному виняткової загостреності. Творчому письму автора взагалі властиве перебільшення і, насамперед, перебільшення зла. Він досягає мети - викликає відразу майже фізіологічну, бо читача від деяких сторінок направду нудить!
Але дивним чином, герой чомусь не викликає співчуття, бо всі його страждання – результат особистісного вибору, хоча не без впливу навколишнього середовища і кола життєвих явищ, що в нім панують. Отже, не кожне страждання є трагедією?
Чим переважно зайнятий герой? Він розмірковує. Ці розмірковування і є сюжет. Тобто сюжету, як такого, не має. Виходить, що говорити головніше, ніж діяти. Мовлення – перша реальність, а сама реальність вторинна. Герой виявляє себе не стільки у тому, як і в ім’я чого він діє, а насамперед у тому, що він говорить. Ланцюг подій у романі мінімальний, риси характеру проявляються через монолог, сповідь.
Роман читається важко. Але яке життя, такий і роман! Трохи насторожує заангажованість автора на конкретних обставинах. Конкретика помирає, як тільки вичахає злободенність. І що тоді залишається для вічності? Кілька блискучих думок на кшталт наступної: «Душу постійно слід відмивати, поете!...Бо тільки-но твоя душа забрудниться за допустимі творцем межі, ти перестанеш бути гідним для ролі посередника, котрий пробує відтворювати великі небесні диктанти…перестанеш існувати, коли покине тебе витончено-жорстока квітка Логосу».
Не відпускає відчуття, що цей роман не стільки написаний, складений, створений, як надиктований! Ким саме ? Відповідь у попередній цитаті.
