Я його кохаю... Парадокс: в атмосфері ці слова звучать від сили дві секунди, в голові - три-чотири дні, в серці - вічно. Кохаю... Всього п'ять букв, шість звуків, кілька награмудзяних кривульок на шматку паперу. Порвав - і все. Голос, який вимовив ці звуки, стерся з пам'яті. Але ота струна в душі, тонесенька і непомітна, проте яку зуміло зачепити це слово, звучить довго... Ні, не так. Ти промовляєш "кохаю" і цим натягуєш тонку, неначе волосінь, але пружну та міцну струнку в душі у людини. І з часом ти підеш і тебе забудуть, проте струна залишиться. І щораз оце магічне слово "кохаю" торкатиме її. І легкі промінчики отої магії виграватимуть на ній то повітряну і несерйозну п'єску, то довгий і важкий прелюд, пристрсне та запальне фламенко або спокійну, лагідну сонату.
Кохаю... ти кажеш це потрібній людині і, якщо вона справді ТА, єдина, то серце її рветься до тебе, а в душі лунають тихі, несміливі, але такі прекрасні акорди...Вчені називають це флюїдами. ДУрні. невже так важко зрозуміти, що в кожному з нас тонким шаром розлита магія? Що в кожного вдуші сидить скрипаль, який не може жити без своєї єдиної і неповторної скрипки?
Буває, що люди не вживаються. і наукові світила одразу висувають вердикт : "психологічна несумісність". Сліпці! невже вони не бачать, шо скрипка не підходить музикантові? Що гриф задовгий і струни перетягнуті?..
Буває, скрипаль хоче зіграти п'єсу, а з-під смичка лунають звуки етюду. Такого знайомого, такого красивого, але...І тоді це палке кохання до скрипки перетворюється у спокійну, розмірену любов до музики. А скрипка...скрипка тає просто їнструментом. Про таких кажуть: " О, вони така хороша, стабільна сімейна пара!". але він, скрипаль, тепер любить не її, скрипку, ате, що вона робить. І музика після цього стає скучно, втрачає сві характер і неповторність...
...Тих скрипалів, які продовжують віддано кохати свою скрипку, стає дедалі менше. Менше прекрасних мелодій звучить по світу. А так хочеться знову почути оті шедеври душ. А так хочеться Музики...
Хочеться знову відчути оті невагомі доторки магії, такої простої і водночас незрозумілої. Крихкої, немов порцеляна і твердішої за граніт. Гладенької, холодної і неприступної або пухнастої, теплої та м'якої.
Хочу відчути, але не можу...
Я відчуваю, значить, я живу...
Навчіть мене жити по справжньому!..
Дайте мені МОЮ скрипку...
