Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45902
Рецензій: 89796

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Очі ворона

© Тарас В'єнц, 23-11-2007
Передмова (чому я все це пишу – правда і цілковита правда)
Перш, аніж братися до основної частини моєї повісті, вважаю за доцільне вдатися до невеликої передмови, аби хоч трохи пояснити необізнаному читачу (якщо такі, звісно, будуть), чому я вирішив викласти все це на папері. Найпростіше було б перекласти усю відповідальність на доктора Рудольфа, себто, пана доктора медичних наук Рудольфа Генріховича Сікорського, який просив мене максимально точно відтворити деталі моїх оповідей на письмі, дарма, що у співбесідах я зупинявся на кожній дрібниці декілька разів. Загалом пан Рудольф виявився вельми приємним співрозмовником, але, намагаючись уникнути будь-якого лукавства перед читачем та самим собою, мушу зауважити, що прохання пана доктора стало лише зовнішнім приводом, а глибинна причина мого сьогоднішнього занурення у письменницьку працю полягає у тому рішенні, яке визріло у мені нещодавно і яке кардинально змінить моє існування. Логіка пропозиції пана доктора для мене цілком очевидна (колись доводилось зустрічати в літературі історії хвороб пацієнтів-шизофреніків, які начебто видужували завдяки арт-терапії, малюючи свої візії-видива на полотні і таким чином позбуваючись своїх марень і фобій). Як на мене, досить сумнівна практика, але... Маючи мій анамнез та диктофонні записи розмов, а тепер ще і цей опус, пан доктор явно розраховує порівняти всі ці матеріали, виявити можливі розбіжності і таким чином отримати додаткову поживу для улюбленого заняття – психоаналізу. Одночасно є певні сподівання й на те, що пацієнт (себто, я), перемістивши свої переживання з голови назовні, зможе побачити їх зі сторони, матеріалізованими, перечитати, абстрагуватися і таким чином стати на шлях одужання. Хе-хе-хе... Але йдемо далі.

Вступ ( (насправді - продовження передмови, цього разу про те, де я зараз і як тут опинився)
Для початку – трохи анкетних даних. Звати мене Юрій Васильців, мені 29 років. за освітою - економіст,  за професією – спеціаліст широкого профілю, і насправді я цілковито здоровий. Звісно, враховуючи, що на носі тридцятка, в наявності вже є розмаїтий букет всіляких хронічних болячок типу гастриту, каміння в нирках, збільшеної печінки, що для нашого постіндустріального суспільства не дивина. Але з головою якраз все гаразд, запевняю вас. А той факт, що моя поведінка має певні особливості, незрозумілі невтаємниченим, ще не дає підстав силоміць утримувати мене в цій лікарні. Озирніться – довкола повно справжніх вар'ятів, але всі вони розгулюють на волі, курять траву, колять ширку, напиваються до чортиків, скандалять в трамваях, б'ють морди в барах, гадять в під'їздах, ригають з вікон... І  нікому не спаде на думку примусово їх лікувати. Лікують вже пізніше – від цирозу печінки, СНІДу і серцево-судинних захворювань. Я ж загримів на Кульпарківську з  банальних причин: людська захланність і квартирне питання. Доки наш гуртожиток перебував у власності “Львівміськбуду” – нікому мої вигуки не заважали. А як тільки дійшла справа до приватизації житла, тут і почалося. Любязна молода пара з сусідньої 221-ої поклала око на мою кімнатку. Кілька пачечок грошових знаків потрібним людям, заяви до міліції і суду, підпис коменданта, лжесвідки-сусіди... І, як кульмінація – призначена судом медекспертиза. Троє людей в білому, не особливо вдаючись у деталі, винесли присуд. Щось там “...системні розлади ... становить небезпеку для громадян... підлягає примусовому лікуванню”. Наче брєжнєвські часи вже і минули, а методи залишились ті ж. Та й люди ті самі. Тепер ось лікують... Дякувати Богу, пан доктор відмінив ті жахливі уколи. Після кожного на кілька днів мене наче не ставало на світі... Але про це дещо пізніше. А зараз  хотів би повернутися до витоків.

Розділ перший (приємні спогади про старі добрі студентські часи, коли все це лише починалося)
На думку пана доктора, яку він мав необережність озвучити під час наших співбесід, в усьому винен Едгар Алан По, вірніше, моє захоплення його творами у зовсім юному віці. Я ж продовжую наполягати, що це абсолютно безпідставне твердження. Справді, я читав в дитинстві новели цього без сумніву геніального автора, але в основному детективні (“Золотий жук” і т.д.), а не оповідання жахів. Що ж до поезії, то у мене впродовж усього періоду шкільного навчання до віршів була стійка відраза. Тому припускати, що “Крук” міг стати причиною якихось моїх надуманих “проблем” психосоматичного характеру – повна дурня (пробачте, пане докторе, за прямоту). По-справжньому “Крука” я оцінив вже значно пізніше, десь на 2-3-му курсі навчання в політехніці. Але перед тим відбулися деякі події, які і справді стали початком всіх наступних. Ось як це було.

На першому курсі інституту доля закинула мене у студентський гуртожиток. На останньому, шостому поверсі, у блоці з двох кімнат, розрахованому на шістьох мешканців, нас жило восьмеро – по чотири у кожній кімнаті. Не буду детально описувати усіх однокашників, але на трьох мушу зупинитися детальніше. В одній кімнаті зі мною жив Богдан Старицький або “Старий”, з яким ми досить швидко знайшли спільну мову, і який досі залишається моїм єдиним другом. В сусідній були два унікальні кадри. Один з них, Степан Сорока на прізвисько “Ворона” - дебелий тупуватий хлопака з Дрогобича – одним своїм виглядом викликав посмішку і просто напрошувався на жарти. Другий, Іван Михайлишин або “Москаль“, щойно повернувся з войска, тоді ще совєтського і щедро пересипав гуцульську говірку армійським суржиком, за що і отримав своє псевдо. З нас усіх він був найстарший і швидко став демонструвати повадки старшини. Робив це з гумором, тому ніхто особливо не протестував, окрім Сороки. В результаті останній став об'єктом злісних розиграшів, які Москаль не втомлювався вигадувати. Взяти хоча б випадок, коли серед зими, попередньо змовившись, ми піднялися о пів на шосту ранку, попереводили стрілки годинників, включаючи наручний годинник Степана,  на 2 години вперед і симулювали видимість термінового збирання на першу пару – фізкультуру. Як не дивно, фізкультура на першому курсі була найголовнішим предметом для економістів. Бо за пропуск будь-якої іншої пари санкції були терпимі, тоді як  за пропуск одного заняття з фізкультури викликали на розмову в деканат, а двох підряд – погрожували виключенням. Отже, з криками “Ворона, доганяй!” ми повибігали з кімнати, перейшли на інше крило гуртожитку і з вікна спостерігали, як напіводягнутий Степан з дурнуватим виглядом вивалився з гуртожитку і довго стояв, вдивляючись у порожнечу засніженої дороги, не в змозі зрозуміти, що відбувається. Потім пішов вперед, але через сто метрів, зауваживши таки відсутність будь-яких слідів на дорозі, повернув назад і був зустрінутий нашими бурхливими оваціями.  

Розділ другий (невеличкий відступ з метою розставити необхідні акценти для гіпотетичних читачів, не зовсім ліричний, але, як на мене, цілком доречний)
Тут мушу перервати свою оповідь і заглибитись у пояснення, аби отой необізнаний читач не налякався моєї багатослівності. Звісно, панові докторові нічого пояснювати не потрібно – він й так доклав багатьох зусиль, щоб змусити мене висловлюватись лаконічніше, небезпідставно вважаючи такий стиль викладу ще одним підтвердженням мого хворобливого стану – але я вперто сподіваюсь на ширше коло читачів, тому продовжу. Річ в тім, що не штука говорити короткими рваними фразами, переповідаючи байку чи анекдот про когось іншого. Значно важче у двох словах розповісти про себе: про свої емоції, роздуми, переживання, наміри та мотиви; словом, все те, що стрекоче у моїй голові, наче кіноплівка у проекторі, і обумовлює вчинки, вибір і, зрештою, долю. Важче та й чи потрібно ? Варто випустити з тексту якийсь нюанс – і читач неправильно зрозуміє автора, стане його засуджувати чи просто крутане пальцем біля скроні і пожбурить ці нотатки у відро зі сміттям. Тому прошу, молю і заклинаю – наберіться терпіння дочитати цю писанину до кінця, а вже тоді – судіть ! Не страшно бути засудженим, страшно – недослуханим ! Або непочутим !.

Розділ третій (цього разу вже про справжній початок пригод з воронами: лише сухі факти і ніяких відступів)
Отож, я продовжу. Заняття з фізкультури у львівських політехніків відбуваються в корпусах, що розміщені в Стрийському парку. У викручених мізках якоїсь стерви з навчальної частини народилась ідея поставити нашій групі фізкультуру першою парою, та ще перенести початок на 8-00 (заняття з інших предметів починалися о 8-30). Для нас це була правдива кара, особливо взимку. Жахливий підйом (як правило, розписати «пулю» з преферансу вдавалося не швидше 3-ої ночі), збирання нашвидкоруч і дика гонитва у намаганні не спізнитись. Спокійним темпом від гуртожитку до корпусу треба було йти з 30 хвилин. Ми добирались за 15 – спочатку підтюпцем до парку, тоді ще трохи доріжкою і врешті – штурм крутого яру. Зимою доводилося брати торбину із спортивним причандаллям в зуби і лізти на чотирьох, ковзаючи по зледенілому схилу. Я біг мовчки, додивляючись сни і остаточно будився вже аж в парку, перед завершальним підйомом. У верховіттях перекаркувалось дрімаюче гайвороння, сніг іскрився від сяйва поодиноких ліхтарів і все це створювало якісь містичні настрої. Єдиним, кому ці пробіжки приносили задоволення, був Москаль. Наспівуючи відому пісню Висоцького про «фізкультуру з процедурами», він встигав забігти вперед, повернутися до нас і знову виривався вперед. Згодом з нудьги придумав собі розвагу – кОпати дерева, на яких розсілися ворони. По стовбуру коливання передавалися уверх,  вороння з диким криком будилося, зривалося з гілок, а Москаль реготав і кричав в небо: “не спать, дємони !” Але невдовзі під час однієї із чергових спроб ворони реваншувалися, рясно опорожнившись на кривдника. Фекалії з різким запахом були виявлені навіть в кишенях новесенького спортивного костюму. Хоча частково перепало і нам, компанія добряче повеселилась з Іванового вигляду, а такого приниження свого авторитету Москаль подарувати не міг.

Невдовзі по тому, десь під кінець грудня, ми поверталися до гуртожитку тим же маршрутом після заняття. Москаль, я та ще один хлопака. Решта компанії, включаючи Сороку, пошпарили вперед, поспішаючи на другу пару з теоретичної фізики. Ми ж поволі пересували ноги, зважуючи “за” і “проти” можливого пропуску, і все більше схиляючись до варіанту “за”, коли я зауважив ворона, який не міг злетіти і кульгаючи, відбігав набік, звісивши поранене крило. Шарпнувши Івана за куртку, я тикнув пальцем на “дємона”.  Москаль, раптово сказившись, рвонув за птахом і з розбігу приклався до нього ногою в зимовому черевику. Ворон злетів від удару, наче чорний мяч, і, глухо  вдарившись до дерева, впав. Голова його ще сіпалась, поки Москалик з криком ““Тримай удар, сучара !” не копнув ще раз. Цього виявилось достатньо. Ми оніміли, пригнічені цим проявом дикості, але Іван взяв мертвого птаха за крило і став запихати до поліетиленового пакета. “Буде сюрприз для Сороки,” - пояснив він свої дії. Назад поверталися мовчки...

В гуртожитку настрій покращився. На інші пари того дня ми вже не йшли, а набрали пива і стали вигадувати варіанти нового жарту. Сорока мав повернутися з пар близько 16-00, але десь завіявся і з'явився лише наніч, трохи під хмелем. До того часу в його кімнаті вже сиділа дюжина студентів, посвячених в курс справи (мовляв, зайшли подивитись телевізор). Степан, не підозрюючи підступу, швидко поскидав одяг, зігнав колег зі свого ліжка і рвучким рухом відкинув покривало, готуючись пірнути у постіль. На білому простирадлі, підсвічена блакитним сяйвом телеекрану, лежав великий мертвий птах. Чорний як ніч. Вся публіка затамувала подих...

За мить тишу розітнув нелюдський крик хлопця: “Бля-я-я-я-я-я !!!” Компанія попервах голосно реготнула, але, спостерігши дикий вираз обличчя Сороки та вібрації його зсудомленого тіла, стала потихеньку розсмоктуватись, випускаючи емоції в лунких коридорах гуртожитку. Степан зиркав безтямними очима то на нас, то на ворону, тоді підійшов до столу і став пити воду просто з чайника. Залишок води вилив собі на голову. Москаль, вирішивши, що напруга спала, спробував недолуго пожартувати, мовляв, до Ворони брати прилетіли, але Степан зненацька вхопив кухонного ножа і кинувся до Івана. Далі була купа мала з людей, крісел, посуду та інших предметів нехитрого студентського побуту. Дивом обійшлося без крові, якщо не рахувати вибитого головою Сороки зуба у одного із хлопців, що розтягували бійку. Вляглися спати пізно. Москаль, зваживши ситуацію, ночував в іншій кімнаті. Мертву ворону Степан згорнув в оберемок разом із простирадлом і викинув за вікно.

Розділ четвертий   (як мене зненацька поперло )
Наступного дня були інші події, і вся ця історія потрохи стала забуватися. Але приблизно за тиждень мені приснився сон. Зараз, з відстані багатьох років, важко згадати всі деталі. Але найяскравіші образи і досі зринають в мозку, наче це було вчора. Я їхав на коні (хоча в житті жодого разу не сідав на коня) польовою дорогою, і раптом шлях загородив високий пагорб. Придивляюся і бачу, що насправді це не пагорб, а величезна вороняча голова, а дорога завертає у глибину цієї гори через зяюче провалля дзьоба. Пробую завернути коня, але неслухняна тварина вперто йде вперед... Зриваюся зі сну, віддихуюсь і починаю шукати клапоть паперу, щоб занотувати дивне видіння (місяцем раніше ми з Богданом вирішили написати страшне оповідання, але загальмували на виборі сюжету). У потемках вириваю сторінку з якогось конспекту, хапаю олівець, але замість сну на папір полізли якісь інші слова. Тоді, вночі, у напівсні, мені стало лячно їх перечитувати і, закінчивши рядок, я швидко пірнув назад під ковдру.

Зранку мене збудив Старий. Тримаючи клапоть паперу з моєю шкрябаниною, він аж стрибав від нетерпіння: розказуй, що це було. Я переповів йому залишки нічного жахіття, що ще зберігалися в пам'яті, а тоді перечитав написане:

очі ворона як пастка
                                          на шляхах твоїх чатують
очі ворона як кістка
                                         в тебе в горлі заночують.


Мені сипонуло морозом по шкірі. Бодя наполягав, що це чудова ідея для оповідання, але мені було не до творчості. Два наступні тижні я майже не ходив на пари, хоч наближалася перша в житті сесія, температурив і старався все забути. Але марними були мої старання. Ці чотири рядки засіли в мозку, наче справжня кістка в горлі, і мордували мене безперестанку. Під час нечастих виходів до інституту я зауважив, що мене переслідують ворони. Вони були всюди, куди б я не йшов: порпалися у снігу попід гуртожитком, роїлися у сірому небі, здіймаючи шалений галас, бродили попід навчальними корпусами. Дійшло до того, що я став здригатися від кожного каркання за вікном. Я розумів, що божеволію, але не знав, як цьому зарадити. Спочатку ще знаходив полегшення у сні, але згодом і ця моя схованка була втрачена: вони стали приходити і туди. Мені снилися вимерлі міста, по яких я марно шукав хоча б одну людську істоту, але знаходив лише їх. Вороняче плем'я кружляло над порожніми панельними будинками, а окремі птахи підлітали близько до мене і зазирали в мої очі, немов запитуючи: коли ми їх вип'ємо, людино ?

Останньою краплею став візит одного із чорних птахів серед білого дня на підвіконня моєї гуртожицької кімнати. Всі мої товариші були в той час на парах,  і я до сьогодні не можу збагнути, було то насправді чи примарилося. Богдан лише здогадувався, що зі мною діється щось недобре, але після того зловісного візиту я вже не міг ховати це жахіття у собі і повністю довірився товаришеві. Той з інтересом вислухав мої нарікання і порадив ще трохи потерпіти.

Розділ п'ятий (про непростий шлях до порятунку, дивний обряд  та справжнього друга Бодю)
Наступного дня, після пар, Старий вичекав момент, коли ми залишилася в кімнаті удвох і сказав, що знає, що робити. Треба йти до ворожки. Хтось із однокашників-львівян нарадив йому якусь бабцю на Лєвандівці, яка знається на таких трафунках. Я був готовий на все, аби лише припинити цю маячню, і у понеділок ми разом зі Старим вже сиділи в черзі на подвір'ї під будинком баби Ади. Довкола бродили ворони, і у мене жахливо розболілась голова. Таблетки не допомагали. Незважаючи на нелегальну практику (часи були ще совєтські), баба Адя була знаменитістю немісцевого рівня і чергу треба було займати ще о 6-ій ранку. За дві години очікування на морозі черга врешті зрушилася настільки, що нам вдалося впхатися до невеличкого коридору  квартири знахарки, що містилася  в будиночку особнякового типу. Перед нами було ще троє жіночок різного віку. Бодя трохи переживав, чи вдасться йому встигнути на залік на другу пару, але категорично відмовлявся залишити мене самого. Я тихо радів, що вороння залишились надворі і відігрівав замерзлі кисті рук. Раптом розчахнулися двері, що вели до кімнати і до нас увірвалася старша жінка у квітчастій хустці з великими, на диво молодими чорними очима. Роззирнувшись довкола, вона ступила два кроки до мене і майже прокричала: “Поховай мертве ! Іди геть ! Швидше поховай !” Я пополотнів з несподіванки і заціпенів. Старицький, що попервах  сам зблід, як мрець, вхопив мене за плечі і під нажаханими поглядами людей з черги ми попхалися до виходу.

Як добирались до гуртожитку, майже не пам'ятаю. Здається, спершу тролейбусом, а тоді пішки. Богдан швидко перебирав ногами і час від часу бурмотів під носа: “треба поховати, треба було поховати...” Всередину гуртожитку навіть не заходили, а відразу обійшли його сіру споруду з тилу і взялися нишпорити попід нашими вікнами. Побурілі рештки простирадла Старий надибав майже одразу, але воронячого трупа  ніде не було. Ми ламали ногами льодяну кірку, розгрібали сірий сніг, перемішаний із битим шклом, ганчірям, недопалками, рваними конспектами та торішнім листям. Все марно. Пригнічені, повернулись до кімнати. Я сів на ліжко і вхопився руками за голову, що роздималася, як повітряна кулька. Бодя випхався на підвіконник, відчинив вікно і запалив цигарку. Зненацька зиркнув униз і заволав: “Вона там, там, чорт його бери !” Я скочив до вікна. Мертва ворона, напівприсипана снігом, спокійно лежала на карнизі на рівні вікон другого поверху. Старий миттю рвонув коридором вниз  і за кілька  хвилин предмет наших пошуків вже був у кімнаті. Я з жахом дивився на мерзлі останки, а товариш тим часом роздобув десь саперну лопату, і ми вирушили на похорон. Дивовижно, але на той час мій головний біль майже вгамувався. Ми довго вибирали місце у заростях чагарника на схилі нижче від нашого гуртожитку, далі по черзі довбали мерзлий грунт. Врешті кинули ворону, загорнуту у поліетиленовий пакет, у ямку і вивершили зверху добрячий горбик землі. Довго мовчали, поки Старий не запитав:
– Може, помолитися ?
– Ти що, зварював, хлопче. Та моляться хіба за християнами, а тут – птах, - відповів я.
– А ти впевнений, що він – не християнин ? - перепитав Богдан. Я не знайшовся з відповіддю і стояв, наче бовван. Богдан, пошепки відмоливши «Отче наш», вхопив  понищену лопату і став вибиратись наверх. Я рушив слідом.  

Розділ шостий (про те, як усе втряслося: добре для мене і зле для іншого)
Рецепт ворожки виявився помічним. Наступного півдня та ніч я спав, як новонароджений, лише зрідка прокидаючись, аби попити і відлити.  Зранку пішов до інституту і з наскоку здав залік з марксистсько-ленінської етики. Вороння і далі кружляло довкола, але відчуття ворожості десь поділося. Після заліку зібралася компанія на пиво. Пішли в “Унітаз” - невеличку пивничку неподалік сантехнічного магазину. Там, за гальбою пінистого напою я почув несподівану звістку: наш Москаль лишає навчання. Кілька днів перед тим трагічно загинув його старший брат, що залишався у рідному селі десь на Франківщині, і вчора Іван забрав документи з інституту, бо батьки вже старі і самі не дадуть ради з великою господаркою. Я розпитував, як сталася та трагедія, але ніхто точно нічого не знав. Мовби чоловік заблукав у лісі, і лише через чотири дні знайшли його тіло, поїджене вовками чи іншою звіриною. Міліція ще веде розслідування, але що там сталося – хто-зна. Бодя, для якого ця історія також стала новиною, зразу покликав мене надвір – подихати, бо в пивничці було сизо від цигаркового диму. Ми вийшли на світло, і я побачив страх у очах товариша. “Це вони...”, - протягнув він і кивнув у напрямі кількох ворон, що шпорталися неподалік під деревами. Я не заперечував. Це були справді вони.

Наступні інститутські роки минули без особливих пригод. Ми тягнули лямку науки, у вільний час залицялися до дівчат, пили горілку, смакували пиво та читали, що кому лягало на душу. Годі й казати, що з того часу у моїй душі виникло особливе ставлення до воронячого племені. Це вже не був жах, але суміш цікавості та поваги. Добре пригадую, як ми зі Старим випадково натрапили на “Крука” Едгара По,  і декламували його у напівтемряві кімнати. Так-так, пане докторе, це сталося вже після того і, незважаючи на мурашки, що бігали по шкірі під час такого читання, запевняю вас: це була розвага, своєрідна гра з власними страхами, а аж ніяк не зсув психіки, як ви зволили висловитись.

Розділ сьомий (трохи про життя і побут, боротьбу за виживання та прикрі поразки)
Опісля політехніки ми розбіглися, хто куди зміг влаштуватись, і гнила багнюка буднів поволі засмоктала наші кволі організми. Я потрапив на будівництво, за три роки з економіста вимушено перекваліфікувався у інженера-будівельника і жив лише сподіваннями на просування квартирної черги молодих спеціалістів. Але в ту чергу, крім випускників ВУЗів, увіпхнули і ПТУ-шників та інших спеців, а щоразу перед здачею чергового будинку на початку черги з'являлися нові прізвища якихось “липових” інвалідів чи ветеранів чи кумів/сватів/братів нашого директора. В результаті таких маніпуляцій мій номер у черзі з роками чомусь не зменшувався, а зростав. Коли із 117-го я за 5 років став 123-ім, психіка молодого спеціаліста і справді не витримала (це я так образно висловлююсь, пане докторе). Я харкнув в мордате обличчя пана начальніка і пішов, звільнивши квартирну чергу іншим спраглим.

Було це кілька літ назад, середина 90-х, часи талонів, купонів, інфляції і тотальної дорожнечі. Пригадую, що на всі зароблені від випадку до випадку гроші я відразу купував горілку. Не скажу, що я тоді зловживав алкоголем, але пилося часто і переважно без особливого приводу. Просто аби хоч трохи забути про жорстокі реалії буття. Але, окрім прямого споживання, пляшка горілки була універсальним товаром, надійно захищеним від знецінення, що задовольняв основні потреби пересічного громадянина, виступаючи чи то в ролі презента на всі випадки життя, чи як невід'ємний атрибут при прийомі гостей, чи як плата за послугу. Біда була в тому, що вберегти цю вільноконвертовану валюту в гуртожитку (незважаючи на звільнення з роботи, за три пляшки ВКВ мені вдалося пролонгувати своє перебування у відомчому гуртожитку ще на два роки) було дуже важко. Пропажу пляшки ще можна було пережити, але коли одночасно щез увесь місячний запас – 12 півлітрівок разом з моїм тодішнім співмешканцем Василем – мене втрафило. Я припильнував Васю на коридорі і після плутаних пояснень останнього добряче розвалив йому фейса. Васьок виявився мстивим індивідом. Не далі, аніж через тиждень три його корєші залишили мої криваві відбитки на зелених панелях того ж таки коридору. Підозріваю, що платою за це побоїще стала частина моїх власних припасів. Та це була лише частина помсти. Окрім фізичної розправи, Вася накропав заяву коменданту гуртожитку, що став жертвою безпідставних побоїв з мого боку і вимагає вжити заходів для захисту його особи від агресії. Якби я міг знати, як ця заява відгукнеться мені у недалекому майбутньому...

Відлежувався я довго. До лікарів не йшов, бо мав підстави не довіряти їм ще з дитинства. За три місяці скінчилися всі валютні резерви, і, ще харкаючи кровяними згустками, мусив шукати роботу. Тут доля наче спробувала мені посміхнутись.

У липні вдалося влаштуватися на пошту листоношею. Колектив був суто жіночий і я почувався в ньому білою вороною. Але треба було якось виживати. Спочатку грошей ледве вистачало на хліб та молоко, але, дякувати Богові, Ющенко придумав гривню і трохи полегшало. Восени вдалося підзаробити на підписці: нарід із задоволенням виписував “Порадницю” і ще щось з того розряду. Життя наче налагоджувалось.

Саме час був подумати про особисте життя. Але тут справи були кепські. Та й яке на хрєн особисте життя може бути в гуртожитку ? Привести туди можна було хіба якусь кінчену курву, а порядні дівчата сахалися самої згадки. Хоча одна таки наважилася. Але більше ніж на місяць її не вистачило. Я тоді важко переживав розрив, трохи запив. Довго думав про життя і врешті прийшов до висновку, що я не такий, як усі. Інший. Аутсайдер. Жодного товариша, окрім Старого. Та й то лише листуємось. Ні житла, ні роботи доброї, ні грошей. Це було схоже на якусь кару, лише незрозуміло, за що.

Розділ восьмий (про налагодження контактів з  пернатими друзями)
Як я щойно згадував, після закінчення політехніки ми з Богданом Старицьким більш-менш активно листувались, і наша переписка складала мою єдину тодішню втіху. Пам'ятаючи пережитий горор, Бодя постійно надсилав мені матеріали на воронячу тематику (благо, життя у нього склалося краще від мого, працював в Галичі – це Франківщина - за спеціальністю, на роботу ходив в краватці і мав доступ до Інтернету). Спершу я збирав їх до окремої папки, не особливо задумуючись, для чого це роблю. Згодом виникла ідея спробувати узагальнити всі ті розрізнені відомості про стосунки ворон і людей, яких назбиралося досить. На новій роботі я був зайнятий переважно лише до обіду, тому з'явилося більше часу для роздумів. Я брав папку, а часом – і свіжий лист від товариша, по дорозі купував пакет молока і кілька рогаликів та йшов до Стрийського парку.

Там, у нижній захаращеній частині парку, більше схожій на ліс, надибав дві колоди, які і стали моїм робочим кабінетом. Я вичитував характеристики воронячого племені, їхні види і підвиди, спосіб життя і особливості співіснування з людьми. В людській історії ворони залишили глибокий відбиток. При цьому цікаво, що у різних народів сприйняття ворона було надивовижу подібним. Крук був вісником грецького Аполлона, який через погану вістку перетворив його, до того часу білого, на чорну істоту. Ворона була помічницею Афіни. Двоє круків скандінавського Одіна, Хуґін і Мунін, щодня облітали землю і доповідали господарю про останні події. Круки годували Іллю, були найпопулярнішим тотемом у індіанців Америки та ескімосів Півночі. Натомість словяни одночасно і шанували , і побоювались вороння, не без підстав пов’язуючи їх з потойбічним світом. Ворон нарівні з левом та орлом широко присутній в європейській геральдиці, символізуючи довголіття та завбачливість.

Начитавшись роздруківок з Нету, я вже непогано розбирався, чим відрізняється ворона від вОрона чи грак від крука. Люди рідко заважали моїй праці, зате з настанням холодів довкола чорніло від крикливого птаства. Це були граки або, як їх ще називають, гайворони. Вони із задоволенням смакували шматки булок, якими я їх пригощав та супроводжували декламацію впівголоса моїх текстів своїми гортанними вигуками. Я пильно придивлявся до їхньої поведінки і щораз більше переконувався, наскільки це розумні птахи. Вони ніколи не чубилися за їжу, як це часто буває в чайок чи голубів, а навпаки, знайшовши щось поживне, зразу скликали до себе одноплемінників. Підкрастися до них непоміченим було неможливо, зате, оцінивши рівень небезпеки як прийнятний, вони самі наближалися на відстань кількох кроків і блимали на мене своїми блискучими очима, немов зазираючи у душу.

Ознайомившись з теорією, я вирішив перейти до практики. Спробував імітувати воронячі викрики. Невдовзі мені вдалося  майже точно видавати оте “а-а-р-р-р-р”, хоча  я з дитинства картавлю. Потім я зауважив різні інтонації та варіанти цих вигуків і став відпрацьовувати нюанси. Робив це не лише в парку, але і в гуртожитку, через що спочатку було досить непорозумінь із сусідами. Але невдовзі вони чи то звикли, чи втомились грюкати у стіну, і вже ніхто не заважав мені займатись. Уявіть собі лише мою радість, коли під час таких занять в кімнаті, коли я відпрацьовував фразу, що на нашій мові у моєму розумінні мала би означати “сюди, я знайшов їжу !” (це було те ж  “а-а-а-р-р”, але з більшою тривалістю голосної),  на каштан, що ріс навпроти вікна прилетіло два круки. Так, саме круки, а не граки, чи якісь інші види цього славного сімейства. Я ледь не випав з вікна, але не перестава каркати. Тоді більший із птахів – напевно, самець, і собі видав: “К-р-р-р-у-у-у”. Що то був за звук ! Мені він видався солодшим за спів сирен, хоча останнього ніколи не доводилось чути. Я розкришив півхліба на підвіконні і відійшов в глибину кімнати. Один з птахів перелетів на підвіконня, але, замість пригощатися, став косити чорним оком крізь шибу. Зненацька в голові спалахнули літери: «ВІРШ». Ні, не так, а ось так: «В-І-Р-Р-Р-Ш». Я витріщився на крука. Той знову крукнув, і мене наче вдарило струмом. Я вхопив олівець і став писати на полях ґазети, бездумно зчитуючи літери з біжучої стрічки, що пливла перед очима. Ще раз каркнувши (цього разу, як мені видалось, задоволено), обоє гостей зашурхотіли крильми і зникли.

Отямившись, я заварив чаю і взявся розбирати свої каракулі. Це справді був вірш, не надто вибагливий, але з прикрим для мене змістом. Заради краси я підправив кілька рим, але запевняю вас, що мої втручання були чисто косметичними. Можна вважати цей твір вибриком хворої підсвідомості чи посланням з паралельних світів. Сам я утримаюсь від визначень, а висновки залишаю робити вам. Отже,

В-І-Р-Р-Р-Ш
Чуєш, брате круче, клич осінніх зграй ?
Не барися, хутче до своїх вертай !

Нас відрікся, брате, нарід свій забув.
Все своє утратив, їхнє – не здобув.

Дриголиш на вітрі, жижками трясеш.
Гірко жить на світі, помирати – теж.

Тридцять літ - без пари, без гнізда і втіх.
Самота – це кара за гордині гріх.

Кара, та не вирок - щезне самота,
Як гордині щиро прищемиш хвоста.

То ж затям науку, стрепени крильми,
Бо недобре круку жити між людьми.
.
Кілька наступних листопадових днів я присвятив пошукам і таки знайшов, що шукав, хоча шанси були примарними. Гніздо круків було на старій тополі в сквері поблизу стадіону, десь за кілометр від гуртожитку. З'являлися вони там нечасто, але з літератури я знав, що круки можуть мати кілька гнізд. Перебазувавши свій кабінет під відкритим небом неподалік їхнього гнізда, я спробував відновити контакт. Досягти цього вдалося ціною немалих матеріальних витрат. Щотижня я купував на базарі кості із залишками м’яса, добряче їх виварював, росіл випивав сам,  а костомахи ніс до круків. Брав маленьку пляшечку оковитої «для сугрєва», сідав неподалік, виглядав птахів і думав. Про велику таємницю життя. Коли птахів не було, залишав гостинці у розвилці старого дерева, де їх не могли дістати бродячі пси. За місяць птахи вже самі чекали мого приходу. Ви спитаєте, для чого мені це було потрібно. Важко відповісти. Хоча... Мені було добре там, з ними. Вони ніколи не оцінювали мене за моїм зовнішнім виглядом, не задавали дурних запитань, не вимагали грошей. Натомість продовжували говорити зі мною. Я завів собі кишенькову записну книжку і за ту зиму вона щедро наповнилась віршами, які надиктували мені круки. Вистачало посидіти там з півгодини і в голові спливали перші рядки. Далі треба було хіба встигати записувати.

Розділ дев’ятий (про прикре становище речей на сьогодні та примарні надії на майбутнє)
Єдиним, що турбувало мене тоді понад усе, була відсутність зворотнього зв’язку. Звісно, я говорив з птахами, але не мав певності, чи розуміють пернаті друзі мою мову. Та й поодинокі фізкультурники, що трюхикали стежкою до стадіону і назад, виразно крутили пальцями біля синіх прожилок на набубнявілих від зусиль скронях. Тому відновлені заняття з крукання довелося знову переносити у гуртожицькі стіни.

Минуло ще кілька місяців, прийшла весна. І саме тоді, коли я наблизився до успіху, мої заняття були перервані брутальним грюкотом у двері. Комендант, лікар, двійко хлопців в халатах і кільканадцять сусідів ввалилися до кімнати. Годі передати моє обурення подібною безцеремонністю. Але сили були нерівні і після добрячої руханки мене потягли до машини...

Сьогодні минає рівно дев’ять місяців мого ув’язнення. З них перші чотири завдяки інтенсивній терапії я провів у рослинному стані і був на межі переходу за обрії. На щастя, попередній головний лікар прокрався до ручки, його перевели на іншу роботу (напевне, на підвищення), а разом з новим головним в лікарні з’явився пан доктор Сікорський. Мене переселили в окрему палату і прописали новий режим лікування. Замість тих жахливих уколів тепер колять вітаміни. Через два місяці я трохи оклигав, а ще через два твердо став на ноги. Тепер привидом броджу коридорами, лякаючи медсестер. Мрію про прогулянку на свіжому повітрі, але ще не дозволяють. Пан доктор чомусь дуже зацікавився моїм випадком, пробував з’ясувати правдивість моїх оповідей через свої канали і взагалі обіцяє невдовзі виписати. Здається, моя історія ляже в основу якоїсь нової монографії. Але я не можу більше чекати. Такої нагоди більше може і не трапитись.

Вже три дні у нашому корпусі міняють старі діряві вікна на металопластик. Новий головний вибив якийсь ґрант від спонсорів. Сьогодні дійшла черга і до моєї палати. Нове вікно вже стоїть, а ґрати будуть ставити завтра. Розумієте, про що я ?

Розділ десятий (Кінець. Велика несподзянка для пана доктора і просто сюрприз для решти, хто таки дочитав до кінця)
Отже, зараз говоритиму максимально лаконічно і без відступів. Я вирішив піти. Цей світ ворожий до мене, і навіть добрі вчинки поодиноких людей не можуть переконати мене у зворотньому. Добре розумію, що цим своїм вчинком накличу на голову шановного Рудольфа Генріховича великі неприємності. Пробачте, пане докторе, але ... Я йду сам, при тверезій пам’яті і здоровому глузді (щоб ви там собі не нафантазували) і прошу контрольні органи взяти це до уваги. Хоча.цілком можливо, що у нашому сьогоднішньому бардаку мій відхід залишиться непоміченим. Щиро на це сподіваючись, прошу пробачення у всіх, кого коли-будь образив чи скривдив. Вікно вже відкрите. Лечу-у-у !
***









ПІСЛЯМОВА (Богдан Старицький, м.Галич, травень 1998 року)
Найперше хочу висловити щиру подяку доктору медичних наук, доценту кафедри психіатрії ЛМА Рудольфу Генріховичу Сікорському за добре ставлення до мого бідного товариша та люб’язну згоду опублікувати цей текст. Ніде правди діти, через Юрія Васильціва на голову пана доктора впало багато прикростей. Чого вартувало хоча б пройти ті кілька метрів від стола, на якому лежали Юркові записи, до розчахнутого вікна. Але внизу під вікном були лише граки, що шукали поживи у торішній траві під сніговими заметами. І жодних ознак приземлення чийогось тіла. Далі було слідство, безплідні допити та оголошення зниклого пацієнта в розшук. Звісно, ніхто нікого не шукав і справа зависла, як і тисячі інших подібних. Як ослабленому пацієнту вдалося втекти, чи він справді виліз у вікно, чи вибрався з корпусу іншим (звичайним?) шляхом – усі ці питання залишились без відповіді. Оскільки близьких родичів у Юрка не було, пан доктор надіслав поштою мені коротке повідомлення про подію. Я був шокований, оскільки до того часу навіть не підозрівав, що Васильців потрапив до лікарні. Впродовж періоду нашого епістолярного спілкування він частенько затихав на кілька місяців, впадаючи у чергову депресію, але цього разу причина виявилась не в депресії.

При першій ж нагоді я відвідав Львів, поспілкувався з паном доктором і, склавши докупи причини та наслідки, вирішив відшукати товариша. Версію про його імовірне самогубство я навіть не брав до уваги – цього просто не могло бути.  Через два місяці я оформив тижневу відпустку і пройшовся слідами «колишньої бойової слави». Спершу без особливих успіхів відвідав наш студентський гуртожиток, тоді - гуртожиток, з якого Юрка примусово виселили. Господиня 222-ої кімнати, на той час вже об’єднаної з 221-ою у одну квартиру (як і підозрівав Юрко), люто блискаючи чорними очима, поцікавилась метою мого візиту. Зачувши, що я розшукую Юрія Васильціва, порадила вимітатись до «жовтого будинку». Але я встиг зауважити діру у віконній шибі, сяк-так заткнуту картоном. Сусіди виявились більш охочі до розмови і повідали, що Юрка не бачили ще з того пам’ятного дня, але вікно у 222-й б’ють вже втретє за сезон. Один цей факт підтвердив, що я на правильному шляху...

Юрка я таки знайшов. Але із зрозумілих причин не вказуватиму його сучасного місця перебування. Скажу лише, що це досить безлюдне місце, де багато птаства. Звідки він бере засоби до існування – можу лише здогадуватись. Макулатура, брухт, тара –напевне... Зрідка буває в місті, але старається обмежити своє перебування між людьми до мінімуму. Він до невпізнання змінився зовні. Що робиться у нього всередині – одному Богу відомо. Але тоді, при зустрічі, він читав мені вірші із свого записника. На жаль, цілком запам’ятати вдалося лише одного. Ним і завершу.

Самотній ворон розпростер крило
І обійняв мої сутулі плечі.
Це сталося у той травневий вечір,
Коли снігами душу замело.

Самотній ворон розпростер крило
І сльози витер на моїм обличчі:
“Не плач, старий ! Самотність теж не вічна,
А спогади – погане ремесло.”

Самотній ворон розпростер крило
І знявся в небо кольору надії.
Ніч відшуміла і склепила вії,
А ранок цілував моє чоло.

***

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Я теж прихильник іншої кінцівки

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 28-11-2007

Що б ще додати?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 27-11-2007

Щоденно ворони летять...

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Тед Лещак, 26-11-2007

Гарна проза,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 26-11-2007

Добре бути птахом

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 25-11-2007

Респект

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дана Рудик, 24-11-2007

загалом

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олексій Тимошенко, 23-11-2007

!!

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© , 23-11-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 8.6685130596161 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …