Люблю...осінь.
Люблю за те, що вона не буває однаковою. То тепла, привітна, золота, а то холодна, похмура, депресивна.
Люблю за холодні невиспані ранки. Коли так приємно підійти до вікна, за яким сиро і противно, з чашкою гарячого чаю в руках. Їм, там за вікном, холодно, а мені - тепло.
Люблю за туман, який сивою шаллю огортає місто, прикриваючи від сторонніх очей стандартні сірі будинки, надаючи їм неповторного легкого осіннього шарму. Він ховає непривабливі сміттєзвалища, залишаючи для огляду лише 2-3 метри дороги перед собою. Він легкою завісою огортає закохані пари, вішаючи табличку " Не турбувати".
Люблю за вітер, який одним рвучким подихом дарує крила. І люди, які їх відчули, отримують від нього ще один бонус - волю. Незалежність від усіх правил, рамок, пут цивілізації.
Люблю за дощ, який тихим перестуком заколисує мене ввечері. Який задає ритм ходьби по тротуару і через який перехожі так смішно і так сердито бурчать під ніс щось про погану погоду.
Люблю за калюжі, щедро розстелені вулицями. Вони, ці шматочки похмурого неба, кривими дзеркалами передражнюють світ. А світу й байдуже до них. Він лишень знає, як із розгону розбивати їх на мільярди друзків, що розлітаються навсібіч шкалками Тролевого дзеркала із "Снігової королеви".
Люблю за різнобарвну кольористику листків на деревах. Вітер зриває їх, щоб погратися чи причепуритись, а потім кидає додолу. А листки яскравими кляксами падають на сірий та брудний асфальт, плутаються під ногами, чіпляються за одяг і наче промовляють до перехожих: "Заберіть нас із собою! Адже ми ще такі гарні!"...
Люблю осінь...
