В студії Пантагрюель з синцем під очима та потріпані гості в студії.
- В ефірі "Життя по-справжньому!". Щоб не відбувалося, а "Життя по-справжньому!" триває! Вибачаємося за можливі проблеми з якістю зображення, частина апаратури пошкоджена спецназом. Зараз правоохоронці залишили студію, міністр вибачився за своїх підлеглих, а генпрокурор пообіцяв, що винуваті у нападі на студію понесуть карну відповідальність.
Синхрони міністра та генпрокурора.
- Усі звинувачення проти Жоржа Бураченко зняти, ордер на його арешт скасовано! "Життя по-справжньому!" не віддає своїх журналістів. Свобода слова і свобода життя! "Життя по-справжньому!". То продовжуємо.
Пантагрюель підходить до Літуна, який знову по пояс голий і махає крилами.
- Друже, вибач за цей безлад.
- Нічого, я бачив безлад і більший.
- То тебе продали у цирк. Що ти робив у цирку?
- Спочатку з мене хотіли зробити повітряного акробата. Щоб літав під куполом. Але я ж ніколи в житті не літав.
- Крила були, а ти не літав?
- Я, навіть, подумати не міг, що зможу літати. Коли директор цирку дізнався, що я не літаю, він перевів мене у шоу потвор.
- Що це ще таке?
- Така собі колекція живих потвор. Жінка з шістьма грудьми, чоловік у якого на великому пальці виросла голова когось іншого, ще один чоловік, у якого був член з руками, хлопець і дівчина, які зімкнулися під час статевого акту і поступово зрослися в одну істоту, кіт, який міг друкувати і ось я – людина з крилами.
- Трохи не зрозумів про кота.
- Кіт, наче звичайний, але коли його посадити за клавіатуру, то він міг набирати тексти. Писав, що він прокурор з провінційного міста, якого зачаклували тамтешні чарівники, яких він намагався примусити платити дань. Я не дуже то вірив в це, але кіт був дійсно незвичайний. Ми з ним багато спілкувалися: він писав, я говорив йому. Дуже розумний кіт.
Коментар Ярослава Нескінченого:
- Я дійсно чув про цей цирк, хоча саме виставка потвор не рекламувалася. У місто приїздив звичайний цирк: клоуни, дресировані собачки, кілька акробатів. Мотлох, як завжди у цирках, що заробляють у провінції. Діточки ходили на дешеві вистави, а ось міським багачам пропонувалося заплатити за щось незвичайне. Знаєте, в провінції часто достатньо призначити велику ціну і все, місцева еліта вважає за обов'язок побувати там, де вимагають такі гроші. За потвор один квиток коштував двісті доларів. Задорого, як для провінції, але люди платили, бо ніхто не відчував себе розчарованим. Про виставку потвор говорили потім довго. Я рік полював на той цирк, аж поки не знайшов його.
- І що, люди приходили і просто роздивлялися тебе? – питає Пантагрюель у Літуна.
- Вони могли торкатися нас. А ще спеціальні послуги.
- Тобто?
- Ну, за окрему плату можна було переспати з шестигрудої дівкою чи з чоловіком у якого на члені росли руки.
- Тобою теж цікавилися?
- Рідко. Але одного разу якась жінка заплатила, щоб завагітніти від мене. Вона хотіла крилатих дітей.
- І скільки це коштувало?
- Не знаю, директор цирку не казав, але думаю кілька тисяч доларів.
- Вдалося?
- Не знаю. Здається, так.
- І довго ти був у цирку?
- Десь рік. Мої пір'я відросли, за ними доглядали, щоб я виглядав якомога краще. До того ж ми їхали в Крим, а там багато людей, ладних платити гроші. І ось ми приїхали, стояли спочатку під Севастополем, на Учкуївці, потім біля Форосу, потім далі по узбережжю, аж до Судака. А там до директора прийшов місцевий бандюк. Він побачив мене на приватному показі і захотів узяти в аренду. Запропонував не те щоб великі гроші, але директор зрозумів, що не можна відмовитися, бо бандюк все одно своє візьме. Так я попав в клуб.
- У клуб?
- Так. У бандюка був клуб на центральній вулиці Судака. Один з найдорожчих. Якась блискуча хуйня для тих, в кого багато зайвих грошей.
- І що ти робив в клубі?
- Там були такі стовпи в залі, на яких танцювали дівчата.
- Голі?
- Майже. Тобто там був ще стриптиз, внизу, у самому залі, а додатково ще дівчата на стовпах. І господар клубу придумав, що круто буде запустити ще на стовп мене. Два тижні примушували робити фізичні вправи, щоб підкачати м'язи, потім одягли у золоті труси, напхали леліток у крила і заперли на стовп.
- І що ти там робив?
- Спочатку просто махав крилами, а потім придумали, щоб я на мотузці спускався, наче злітав до однієї з танцівниць. Цей клуб був по сумісництву борделем, треба було розпалювати клієнтів, щоб вони не тільки пили, а й шли у номери для приватних танців. Бандюк вважав, що чоловік з крилами, який на мотузці улітає вгору, тримаючи в руках танцівницю, має збуджувати. Ото так і почалися мої польоти.
- Не дуже вже важка праця.
- А ще ж приватні танці. Зненацька я став дуже популярний у клієнток. На мене записувалася черга і платили за мене більше, аніж за будь яку танцівницю. Бандит жалівся мені, що міг би заробити безліч грошей, якби знайшов і крилатих дівчат. Дивувався, чого це такий попит на людей з крилами.
- Приватні танці, лише танці?
- Звісно, ні. Я мусив трахати клієнток. Чесно кажучи, дуже вже напружуватися не доводилося. Вони були таки збуджені, що кінчали без моїх особливих зусиль, а для підтримання ерекції мені давали віагру. До того ж, за кожну клієнтку мені йшов відсоток. За той місяць в Судаку я заробив тисяч сім доларів. Я хотів викупитися у хазяїна і знову стати вільним.
- Але не так сталося, як гадалося.
- Так.
- І що трапилося?
- Я закохався.
- Клієнтка?
- Ні, танцівниця. Одна з тих, яких я підхоплював і уносив на мотузці. Її звали Мірабель. Насправді вона була Ганною, але сценічне ім'я – Мірабель. Розумна дівчина. Знаєш, я там багато надивився. Зазвичай, коли дівчина – гарна, вона і тупа. Як двері. Бо гарненьким не треба особливо напружуватися, вони досягають багато чого просто своєю красою, своїм тілом. А ось вона була інша. Хоч висока натуральна білявка. Але вона була розумна. Ми багато розмовляли. Я дуже скучив по розмовах. У шоу потвор розмовляти було ні з ким, клієнтки вимагали якихось дурниць, а мені хотілося по-людськи з кимось поговорити. І ми з нею розмовляли.
- Прямо на стовпах?
- Ні, на стовпах нічого не чути, в клубі дуже гучно грала музика. Вранці. Коли ніякої роботи, коли тихо. Ми лежали у тіні ейлантуса і розмовляли. Вона була з Самари. Працювала в Москві, а на літо приїздила в Крим. Обслуговувала лише дуже грошовитих клієнтів.
- І про що ви розмовляли?
- Про все, що завгодно. Про історію, про географію, я ж багато читав, багато чого знав. А вона мені розповідала історії з власного життя. В неї було багато історій. Не таких, що ось вона з бідної родини, потім якийсь хлопець пообіцяв одружитися, обманув і дівчинка пішла вниз крок з кроком. Вона була з досить забезпеченої родини. Не багатої, але на життя вистачало. Та їй хотілося іншого життя. Вона була ризикована, любила пригоди. То ще в п'ятнадцять років поїхала в Москву, робила кар'єру в модельному бізнесі і...
- Ти так і сказав їй, що закохався?
- Ні. Ну, тобто, так. Я запропонував їй втекти. Разом. За кордон. Якщо я в якомусь Судаку заробляв досить непогані гроші, то що буде коли я вийду на сцену Монте-Карло чи Лондону! Я вже розумів, що мої крила багато чого варті.
- І що вона?
- Спочатку думала. Казала, що шеф не вибачить. Шеф, це господар клуба, бандюк. Він впадав за нею. Ну, таке от бандитське кохання, що він збирав гроші з охочих спати з нею і водночас вважав, що має до неї почуття. Вона казала, що він уб'є нас, якщо спіймає. І він би вбив. Не через кохання, просто ми приносили йому багато грошей, а втрачати їх він не любив. Але я придумав план. Рано вранці втекти, нас би хватилися лише по обіді. Шукали б на вокзалі в Сімферополі. Перевіряли б потяги, у бандюка були знайомі в міліції. Але я придумав втекти кораблем. З Судаку податися до Феодосії, а там сісти на корабель, який йде до Одеси. Ніхто не знав про той корабель, то ми б втекли.
- Але щось не склалося.
- Так. Я думаю, що вона зрадила.
- Зрадила?
- Так. Ніхто не знав про план, окрім неї. Ніхто. І вона не прийшла на місце, де нас чекало таксі. Вона не прийшла, а хлопці шефа прийшли.
- Чому вона так зробила?
- Вона була наркоманкою. А таким не можна довіряти. Але тоді я цього не розумів. І поплатився. Вони побили мене. Прибіг сам шеф, дуже розлючений. Теж бив мене, а потім наказав зламати крила.
- Зламати крила?
- Так. Зламати. Це було дуже боляче. Після першого я знепритомнів. Мене повернули до тями. Зламали друге. А потім відвезли до цирку. Шеф хотів, щоб я не вмер, а щоб мучився.
- І що далі?
- Далі я знову виступав у шоу потвор.
- З поламаними крилами?
- А там це не важливо. Вони ж були, сяк-так я міг ними тріпати, ось і все. До того ж я виглядав досить жалюгідно.
- Чому?
- Директор цирку бив мене, морив голодом і не давав митися. Казав, що через мене, його вигнали з Криму, а це ж ласий шматок. До того ж, він придумав звати мене ангелом, що впав. У розумінні директора, я мав виглядати якомога гірше. То мене постійно били, не давали їсти, вивалювали в багнюці, одягли на шию ярмо. Я і дійсно виглядав жахливо. А людям подобалося. З крилами, а яке нещасне. Директор цирку хотів відрізати мені язика, щоб я виглядав ще жалюгідніше і не міг нічого розповісти про свої поневіряння. Та тут мене забрали.
- Про наступні пригоди нашого героя, єдиної людини з крилами, яка потрапила на телебачення, дивіться у продовженні "Життя по-справжньому". Сьогодні ми закінчимо пізніше. Не дивлячись на напад, ми покажемо все, що планували. Наші глядачі не можуть потерпати від примх міліції. Бо "Життя по-справжньому", це завжди по-справжньому!
Реклама
В студії Пантагрюель. Його крупний план.
- Людина з крилами, людина, що може літати – диво, яке ви може побачити тільки на "Житті по-справжньому!". Але хіба це все? Ні! Найбільший монстролог країни Владюша Бар-Кончалаба в рамках проекту "Сто чудовиськ України" розповість вам про Зубаток! Такого ви ще не бачили! Відчуйте ікла смерті на власній потилиці! "Життя по-справжньому!" – жодної локшини на вухах! Правда і тільки правда! Смертельна правда в "Житті по-справжньому!".
Берег ріки на якому стоїть Владюша у шортах та пробковому шоломі. Він говорить і наближається до камери.
- Добрий день, з вами Владюша Бар-Кончалаба у проекті "Сто чудовиськ України". Сьогодні я розповім вам про вбивчих чудовиськ, які водяться на берегах цієї річки. Тут водиться багато чудовиськ, по кількості їх видів ріка Снов поступається тільки Івотці, але чудовиська, про яке йде мова, дуже незвичні. В них немає жал з отрутою, немає роздираючих пазурів, немає надзвичайної сили чи розміру. Їх можна побачити і те, що ви побачити ніколи в житті не злякає в нас. Бо ці чудовиська виглядають, як звичайні жінки. Ха, і що такого може бути в жінках? А ось дивіться!
Йде череда кадрів трупів. У всіх на потилиці страшні поранення.
- Це все – жертви цих чудовиськ, яких звуть Зубатки. Так, так! Зубатки! І ви нізащо не здогадаєтеся, де в них зуби! Бо зуби у них в п..ді! Тобто у піхвах. Розповідає Артем А., сумський бізнесмен-будівельник, який дивом врятувався від чудовиськ.
Перед камерою сидить чоловік років тридцяти, невеликий, оцупкуватий, коротко стрижений, у чорному одязі. Обличчя Артема закрите чорним прямокутником.
- Він до сих пір боїться показувати своє обличчя. Артему, розкажи, як ти потрапив до Зубатки?
- Ми пливли кораблем. Це була екскурсія по річці Снів. Нас ніхто не попередив про чудовиська. Аж ось вони почали з'являтися і вбивати нас. Я втік. Я хотів врятуватися, у мене було в Сумах багато справ по будівництву, я працював на київського замовника. Серйозна компанія, серйозні гроші, я не міг просто вмерти, я хотів повернутися, то втік з корабля. Біг лісом, довго біг, потім вийшов до галявини на якій була хата. Хата, як хата. Я зайшов, там мене зустріла жіночка. Років під сорок, вона дивно накульгувала, але я не звернув уваги, бо в хаті пахло їжею, а я був голодний як вовк. Вона нагодувала мене, мабуть, щось підсипала, бо я не встиг доїсти, як уже заснув. А коли прокинувся вранці, то почалися мої муки.
- Покажи свою потилицю.
Показують потилицю. Владюша вказує на чотири глибоких шрами.
- Це звичайні сліди від Зубатки. Сліди того механізму, яким вона тримає людей в покорі. Артеме, розкажи, як це було.
- Вранці я прокинувся від ударів. Відчув, що на мені хтось сидить, сидить і лупить руками та ногами. Я хотів скинути наїзника але тільки сіпнувся, як відчув смерть на шиї.
- Ікла?
- Ікла. Зубатка сиділа у мене на плечах, іклами тримала мою потилицю.
Показують мальований мультик, який пояснює схему.
- Як ви може бачити, ікла Зубатки, якими вона тримає свою жертву, розміщуються саме в піхвах. І це одна з відмінностей чудовиська від людини. А ще вони живуть по триста-чотириста років. Що ти відчував Артеме?
- Жах. Перші днів був тільки жах. Я відчував смерть на власній потилиці. Беззаперечну і переконливу смерть. Я не міг ані про що думати, окрім того, як врятуватися від тієї смерті. Як втекти від смерті. Зубатки їздила на мені по всяким справам: на город, по воду, у садок. Я ледь ніс її, бо ж не звик до таких навантажень, ніс і намагався встояти.
- То було вдень, а вночі?
- Увечері я заносив Зубатку в хату і лягав на ліжко. Зубатка вимагала розповісти криваву історію.
- Яку?
- Криваву. Будь-які дурниці, лишень-бо в них було побільше крові. Щоб вбивали людей і кров, кров, кров. Після історії Зубатка засинала, але її нижні щелепи не спали. Я відчував ікла на потилиці, знав, що тільки-но ворухнуся, як загину.
- Ти знав, що вона пила твою кров?
- Ні, тоді ще ні.
- Зубатки щодня випивають з своїх жертв по 200-300 грамів крові. Спочатку вводять знеболююче у організм жертви, а потім п'ють кров.
- Я тільки дивувався, чому почав слабішати. В мене тремтіли ноги, я боявся, що скоро помру.
- А що вона казала?
- Зубатка кричала, що їй байдуже, що буде зі мною. Вона казала, що легко знайде нові ноги.
- Скільки ти пробув під нею?
- Я втратив лік дням. Але десь біля чотирьох місяців. Ми попливли в травні, а зараз вересень.
- Як ти врятувався?
- Це ви врятували мене! Я дуже дякую "Життю по-справжньому!", тобі Владюша, а також братам Тиграм! Без всіх вас, я б загинув!
- Нічого Артем, ти врятований! А ми можемо показати нашим глядачам труп Зубатки, який на замовлення "Життя по-справжньому" здобули перші тигролови країни Івко Тигра-Лучанський та Омелько Тигра-Річанський! Ось вона!
Владюша підскакує до стола на якому лежить тіло жінки.
- Наче звичайна жінка, але подивіться!
Владюша розставляє трупу ноги.
- Дивіться, дивіться!
Чітко видно дві пари іклів, які стирчать з піхви загиблої.
- У нас в гостях академік медичних наук Микола Загреба. Пане Микола, що ви про це скажете?
Товстий дядько у білому халаті приголомшливо дивиться на піхву з іклами.
- Не знаю, це дуже незвично.
Лізе сам, щось перевіряє.
- У вас не має сумнівів, що все по-справжньому. Що ікла не приклеїли?
- Звісно, ні! Ікла натуральні! Але як вони могли там опинитися? Потрібні дослідження, багато дослідження, з запрошенням спеціалістів по біології, тваринному світу і таке інше.
- "Життя по-справжньому" дарить тіло Зубатки академії медичних наук України для проведення всебічних досліджень. Про їх результати ми доповімо у наступних програмах. А поки брати Тигри розкажуть, як здобули цю рідкісну дичину!
Брати Тигри, хвацькі високі хлопці, дуже схожі один на одного. У камуфляжі, при ножах. Говорять по черзі. Один – речення, потім інший.
- Ми поїхали на річку Снів. Довелося бути обережним, там же так багато чудовиськ. Шукали Зубатку десь з тиждень, потім ще кілька днів готували засідку. Нам же було завдання, щоб жертва залишилася живою. Якщо вбити Зубатку, вона почне завалюватися назад і вирве жертві потилицю. То ми придумали чекати на березі, куди вона ходила прати. Там крутий берег, на стежині підстрелили. Їй недалеко було падати, то жертва залишилася живою. Ми звільнили хлопця, труп привезли. Ось і все.
Вони посміхаються, сильні та впевнені.
- Молодці хлопці! Вони єдині, хто не тільки бачив Зубатку, а й зміг добути її тіло для досліджень. Наука вас не забуде! Вдячний глядач теж! В ефірі проект "Сто чудовиськ України" у програмі "Життя по-справжньому"! Такого ви ще не бачили. Не бійтеся, усе це – правда! З вами був Владюша Бар-Кончалаба!
Реклама
Студія з Пантагрюелем і Літуном.
- Після історії про Зубаток, повертаємося до розповіді про життя і незвичайні пригоди Літуна! В "Житті по-справжньому!" людина, як вміє літати!
Оплески. Літун починає махати крилами, глядачі кричать у захваті. Пантагрюель киває головою, задоволений тим екстазом.
- То скільки ти пробув у другому цирковому полоні?
- Приблизно рік. Від усіх знущання я знесилів і захворів, думав вже, що не виживу. А потім мене забрали. Прийшли якісь люди с пістолетами, наставили їх в хазяїна і той зняв з мене ошийник. Мене повезли кудись, а мало, що розумів, бо був знесилений. Як у мряці бачив якихось людей, здається лікарів, які щось розмовляли наді мною. Прийшов до тями, коли мені знову зламали крила.
- Навіщо?
- Вони криво зрослися, а мій новий господар хотів, щоб я літав.
- Хто він був?
- Усі його звали Черень. Він був авторитет, жив біля кордону з Росією і тримав у тому глухому кутку всіх.
- І навіщо йому були твої польоти?
- Спочатку я сам не знав. Крила в гіпсі боліли, пір'я росло, було дуже неприємно. Хоча годували добре і жив я у чистій та теплій кімнаті, хоча й без вікон, десь під землею. Коли крила зажили, Черень наказав мені робити фізичні вправи. Щодня по кілька годин я махав крилами, таскав штанги, присідав з вантажами. В мене був особистий інструктор, який не давав відлежуватися. Я качався і качався.
- Тебе хотіли відправити на змагання?
- Ні. Якось мене вивели в поле. І Черень наказав летіти. Я сказав, що не вмію літати, а він вдарив мене, показав гвинтівку і пообіцяв, що пристрелить мене, якщо я не полечу. "Біжи і починай махати крилами!" – кричав він. Я так і зробив: побіг, став махати крилами. Вже почав задихатися від навантаження, коли, зненацька, втратив землю під ногами. Нічого не розумів, я ж перший раз летів! Махав крилами, а потім подивився вниз і мені стало дурно. Бо земля була далеко. Мені здавалося, що далеко. Бо я з переляку перестав махати крилами, впав, але не розбився, тільки ногу вивернув. Черень наказав тренуватися далі. Ногу мені вправили і через місяці я вже досить непогано літав.
- Непогано, це як?
- Спочатку кілька десятків метрів. Потім сотня, дві, три, потім справа дійшла до кілометру.
- Ти міг пролетіти кілометр?
- Так, якщо вітер був не проти мене. Головне було злетіти, це найважче. А потім і більше міг пролетіти, бо ж ширяв у повітрі. Але скільки б я не літав, а Череню все було замало. Він наказав мені літати з гирями. Спочатку кілограмовою, потім двома, трьома.
- Він готував тебе до змагань?
- Ні. Мені розповіли, що готують до польотів через кордон.
- Хто розповів?
- Поруч з моєю була інша кімната, там жила людина. Ми навчилися розмовляти з нею через щілину.
- Що за людина?
- Полонений Череня. Нещасний хлопець, якому Черень відрізав руки.
- О Господи. За що?
- Якось хлопець і Черень стикнулися на заправці під Києвом. Хлопець був сином великого київського керівника і звик, що його боялися. Черень теж звик. Хтось не так поставив машину, почали лаятися, Черень поліз за пістолетом, але хлопець виявився справнішим, побив Череня, відібрав зброю і поїхав. Він був з дівчиною, то почувався героєм. Черень почекав кілька місяців, а потім викрав хлопця. Відрубав тому руки і посадив у підвал. Там той і жив багато років до того, як у сусідній кімнаті поселили мене.
- Навіщо?
- Так Черень мстився. Він хотів, щоб той хлопець усе життя краявся за те, що вдарив його. І хлопцю нічого не залишалося.
- Хіба його не шукали?
- Шукали. Батько підняв усю міліцію. Шукали тиждень, місяць, але жодних слідів, то кинули. Батько від хвилювань отримав інфаркт, ось і все.
- Звідки ти це знаєш?
- Той хлопець сам розповів. А йому люди Череня. Сам Черень ніколи до нього не приходив, наче забув про його.
- Але не забув?
- Не знаю. Думаю, що ні. Не забув. Бо ж тримав. Череню важливо було, щоб хлопець жив. Коли той перекусив собі язика, щоб залитися кров'ю, інакше зробити собі край, не міг, то хлопця врятували. І вибили всі зуби. У його кімнаті не було нічого гострого чи такого, щоб можна було застосувати для самогубства. При тому, що спробуй зробити накласти на себе руки, коли в тебе немає рук!
- Ти потоваришував з тим хлопцем?
- Так, майже. Хоча важко потоваришувати з людиною, якої не бачив, а усе спілкування – це кілька хвилин в день, коли охорони немає поруч і можна сісти біля щілини.
- То він розповів, для чого тебе тренують?
- Так, він вважав, що мене примусять переносити через границю наркотики.
- Він був правий?
- Так. Якось Черень сказав, що годі бавитися. Дав мені мішок і компас. Вказав куди летіти. Ніч, темно, але я вже літав і вночі. Розігнався і полетів. Було важкувато, але я протягнув кілометра три до галявини, на якій було багаття. Там мене чекали. Узяли мішок, дали інший і я полетів.
- Носив мішки і туди і звідти?
- Так. Туди гроші, звідти героїн. Черень давно вже займався героїном, але прикордонники слідкували за ним, час від часу хапали кур'єрів. То він вирішив перейти на повітряну перевозку.
- Багато доводилося літати?
- Спочатку – ні. Десь раз на тиждень. Мішки були кілограма по два-три. Потім, мабуть, Черень налагодив збут, доводилося літати раз на два-три дні і мішки були кілограмів по п'ять-шість, іноді до десяти і більше.
- Оце так обсяги!
- Так. Я думаю, що Черень був головним постачальником країни.
- А чого ти не втік?
- Він почепив мені ошийник. Казав, що якщо я десь подінуся, достатньо тільки натиснути на кнопку. Він, навіть показав мені, як все діє. Привезли якогось хлопця, який заборгував дуже багато. Хлопцю почепили ошийник, точно такий, як у мене. Черень натиснув, невеличкий вибух і голова бідолашного покотилася. Куди тут було мені тікати?
- Знову смерть на шиї?
- Так, як у Зубаток.
- І як довго ти так літав?
- Десь рік. Черень дуже розбагатів. І ще більше знахабнів. До нього приїздили менти та прикордонники, есбеушники та прокурори. Казали, що треба ділитися. А він їх посилав. Бо вони не знали, як проходить героїн і гроші. Вони закрили увесь кордон, чи не під кожним кущем сиділо по оперу, а нічого не могли знайти. Навіть дрібних кур'єрів не стало. А їм ж потрібні успішні операції для того, щоб доповідати в Київ. Плюс гроші, вони ж не просто так полізли служити в якусь непролазну глушину, а щоб добряче заробити на кордоні. Вони заробляли на звичайній контрабанді та нелегалах, але ж то були копійки. Справжні гроші проходили повз них. Всі ці хлопці в погонах дуже нервували.
- Але про тебе не здогадувалися?
- Так. Поки мене не заклали. Прихопили якогось охоронника Череня і той розповів, що хтось літає. Він точно не знав, що і як, Черень ховав мене від усіх, для чого і тримав під землею. Але хлопцям в погонах було достатньо і тих слів. Вони прослідкували за людьми Череня на тому боці, в Росії. Я прилетів з грошима, отримав мішок з наркотою, тільки почав розбігатися, як стрілянина. Я встиг злетіти, помахав до кордону, коли постріл. У них було кілька снайперів з приборами нічного видіння. Один поцілив у мене. Вбив би, якби не наркота, яка була знизу. А так поранив. Я почав втрачати висоту, довелося скинути вантаж, без нього я протягнув кілька кілометрів, поки не впав. Заткнув рану листям і лежав у кущах два дні, поки мене знайшли люди Череня. Знайшли по ошийнику, він час від часу подавав сигнал. Мене відвезли до Череня, він не кричав. Сказав, що головне, що живий. Навіть чарку, налив. Він перелякався, що я загинув, чи, ще гірше, мене заарештували. Тоді б його добре потрусили. А так прокурори прийшли, почали розповідати про пораненого планериста, вони так і не знали про мене, а Черень послав їх подалі. Він був гордий. Наказав швидше вилікувати мене.
- Ви дивитесь "Життя по-справжньому!" Такого ви ще не бачили! Після реклами Ярослав Нескінчений розповість вам про незвичайний рецепт омолодження, завдяки якому у вісімдесятирічного діда виросли нові зуби та волосся! "Життя по-справжньому!". Справжні диви тільки тут! Сенсації без локшини! Найпопулярніша програма України "Життя по-справжньому!". Для наших глядачів все і зараз!
Реклама
Ярослав стоїть біля паркану невеличкого приватного будинку ще радянських часів.
- Добрий день. Я – Ярослав Нескінчений і в "Житті по-справжньому" проект "Катастрофи людського тіла". Сьогодні я розповім вам про випадок, який радше назвати дивом, аніж катастрофою. Отже, ми в Конотопі, це таке місто у Сумській області. Ми приїхали в гості до місцевого жителя, який народився на світ другий раз! Знайомтеся! Іван Кирпа! Іван Миколайович, до вас можна?
Ярослав заходить у двір. На зустріч йде чоловік середнього зросту з пишним чубом та вусами.
- Заходьте, заходьте!
- Добрий день.
- Добрий день!
Заходять у будиночок, там прибрано, на столі страви і горілка.
- Сідайте гості дорогі. Вип'ємо.
- Спочатку справа. Іван Миколайович, покажіть, будь ласка, свій паспорт.
- Паспорт? Ось.
Чоловік лізе в сервант і серед кришталевих голубів бере паспорт, протягує Ярославу.
- Розгорніть його.
Чоловік розгортає. Там фотографія якогось діда.
- Хіба це ваш паспорт?
- Мій, а чий же! Ось – Іван Кирпа.
- Який рік народження?
- 1927-й.
- Тобто вам вісімдесят два роки?
- Так, саме так!
- Кого ви дурите, Іване Миколайовичу?
Ярослав підводиться і смикає господаря за волосся. Задирає йому, наче коню, губу і роздивляється зуби.
- Все на місці! Жодної пломби в зубах! А який чуб!
- Так, все моє! Все недавно з'явилося. Ось дивіться, який я був ще два роки тому!
Чоловік показує фотографії. На ній знову дід, увесь у зморшках, зі шмаркатим ротом, майже лисий, голова у пігментних плямах.
- Це теж я!
Чоловік радісно посміхається, наче виграв у лотерею.
- Це він, він.
У бесіду вступає чоловік в білому халаті.
- Я його доглядав більше десяти років. Іван Миколайович – ветеран, то мав право на позачергове обслуговування у нашій стоматполікліниці. То я його зуби знаю, як свої п'ять пальців.
- Які там п'ять! В мене три зуба залишалося!
- Так, три зуба і два пеньки. Але ми зробили містки, то нормально. Коли ось Іван Миколайович приходе і просить подивитися, що в нього у роті. Переляканий трохи.
- В мене сусід від раку горла помер. А тут у мене щось у роті пнеться, ось я і перелякався.
- Я дивлюся, а в нього ростуть нові зуби.
- Усі тридцять два!
- Ну, це Іван Миколайович перебільшує. Спочатку три нових зуби були. Випадки коли знову виростає один зуб науці відомі, хоч це і буває украй рідко. А ось щоб водночас три зуби! Я познайомив Івана Миколайовича з моїм знайомим, який цим питанням зацікавився, бо готував дисертацію. Так ось, потім у пацієнта полізли ще зуби.
- І волосся почало рости!
- Так, і волосся. Я скільки знав, Іван Миколайович був лисуватий.
- Який там лисуватий, наче коліно!
- Ну, так. Лисий. А то дивлюся, лізе волосся, густе таке. Отак і виявилося, що в організмі Івана Миколайовича спрацював досі невідомий механізм омолодження.
- Я зараз себе на тридцять відчуваю!
- Тридцять, не тридцять, але по всім фізичним параметрам Іван Миколайович відповідає чоловікові п'ятдесятирічного віку. Були випадки, коли люди так зберігали своє здоров'я, але щоб поверталися зі старості, такого ще не бувало.
- Тому у вас в гостях програма "Життя по-справжньому" і я – Ярослав Нескінчений, керівник проект "Катастрофи людського тіла"! "Життя по-справжньому!" – життя без обмежень! Все, чого ви ще не бачили і про що не здогадувалися! Іване Миколайовичу, розкажіть нашим глядачам про свій секрет!
- Який там секрет.
- Не скромничайте! Розкажіть!
Чоловік ніяковіє, червоній, посміхається.
- Давай, Миколайович, розкажи.
- Та що там розказувати.
- Як є!
- Дівки.
- Що, дівки?
- Молоді дівки.
- Тобто?
- У мене тут поруч медичне училище.
- І що?
- Восени приїздять з сіл дівчата, поступають. Потім жити десь треба. Гуртожиток давно приватизували, зробили там квартири керівництву, то треба кімнатку знімати. У кого є гроші, так і квартиру знімуть. Але ж по селам які гроші? То у більшості платити нічим. Якось прийшли до мене, кажуть, ти дід сам живеш у трьох кімнатах, пусти нас, а ми будемо тобі прати, прибиратися, їжу готувати. Я і погодився. Бабка моя тоді вже померла, а сам жити незвичний. То пустив дівчат. За невелику плату. Місяць пройшов, я кажу, де гроші, а вони кажуть, що давай, діду, ми тобі так відпрацюємо.
- Секс?
- Та якій там з мене тоді секс! Сміх один. Посмоктали трохи і годі. Вони і не помітили, а я підбадьорився. То зовсім цікавість до життя втратив, а то апетит з'явився, сила, яка не яка. А дівчата мене охоче підтримували. І їм вигідно, бо є де жити і мені. Так все пішло добре, коли відчув я, наче щось в роті є. Злякався. А то зуби нові. Старі мені вирвали, а нові – ось вони!
Чоловік клацає білими зубами, як у голлівудської зірки.
- Потім волосся пішло рости. Зморшки розходитися почали, сили побільшало. Ось дивіться.
Чоловік підхоплює стіл за ніжку і однією рукою легко його піднімає. Потім присідає, коли підводиться, то плигає, в польоті б'є ногами.
- Танцювати кілька годин поспіль можу!
Ярослав здивовано дивиться на чоловіка.
- Ну, після такого, як не випити!
Господар швиденько наливає по чаркам, чокаються, ковтають. Ярослав заїдає соленим огірком.
- І що, просто секс з молодухою і все?
- З багатьма. В кожній з них є потроху молодості. Як у квітці меду. А я, наче бджілка, літаю по них і молодість збираю. Треба, щоб кожного тижня по три нових дівчини було.
- Де ви їх берете?
- Тут в училище тисяча вчиться, а ще є вчительський коледж. І кожного року нові приїздять.
- Чим же ви їх приваблюєте?
- Спочатку житлом, грошами, а зараз не дуже і приваблювати треба, зараз я такий чоловік, що ого-го! Стоїть по десять разів на день!
- Ну, Миколайович! Вісімдесят років, а блядує, як пацан! – захоплюється лікар.
- Чесно кажучи, Іван Миколайович, я спочатку не вірив. Повірте, я багато чого бачив в житті, див усіляких, але ще більше було шахрайств. Я був у міліції, там все підтвердили. Розмовляв з сусідами. Все перевірив.
- Тепер віриш, що я - це я!
- Тепер вірю. І можу з усією відповідальністю сказати глядачам: трахайтеся і врятуєтесь.
- Не просто трахайтеся, а з молодими. Вісімнадцять років не більше. Після двадцяти в них вже молодості немає!
- Слухайте, це говорить людина, яка вислизнула зі смерті і почала зворотній відлік свого життя! Іван Кирпа, людина якій по паспорту вісімдесят два, але йому не даси більше п'ятдесяти. Великий трахальщик з Конотопу у проекті "Катастрофи людського тіла" в програмі "Життя по-справжньому!". Життя, як воно є! Ані прикрас, ані брехні! Чиста правда і брудні подробиці. "Життя по-справжньому!", такого ви ще не бачили!
Реклама
Знову студія з Пантагрюелем та Літуном. Той вже одягнений, але крила стирчать скрізь спеціальні отвори у сорочці.
- В ефірі "Життя по-справжньому!" Життя без будь-яких обмежень! Ми повертаємося до історії Літуна, єдиної людини у світі, яка вміє літати! Ти довго лікувався після поранення?
- Десь місяць. Я втратив багато крові, а так ушкодження були незначні. Потім ще знадобився час, щоб відновити льотну форму. І я знову носив вантажі. Черень зробився обережним, беріг мене, на операції мене відвозили кожен раз на нове місце, то нас майже неможливо було відслідкувати.
- Все йшло добре, але...
- Так, але. Я закохався.
- Знову?
- Так. Якось Череню привезли дівчину. Час від часу йому привозили дівчат. По одній. З'являлася дівчина, Черень жив з нею, а потім вона зникала, на її місце з'являлась інша. Мій сусід шепотів мені, що Черень вбиває дівчат, з якими спав. Наче він забобонний і хтось сказав йому, що його вб'є чоловік, який переспить з дівчиною, з якою він кохався. То він спав з дівчиною місяць чи два, рідко коли більше, а потім вбивав її. Мені було боляче за тих дівчат, але що я міг зробити, коли в мене ошийник з вибухівкою?
- Але зробив.
- Так. Одного разу привезли її. Теж звали Ганна, як і ту красуню з Судаку. Ця була вчителька з села біля кордону. Здається, Річки. Невеличка, худенька, тихенька, бліда. У Череня завжди були фігурні дами, не розумію, чого він узяв Ганну. Мабуть, хотів урізноманітнити свій сексуальний раціон. Мене як раз везли на черговий рейс, посадили в машину, з вікна якої я бачив, як Черень оглядає дівчину. Бере її за волосся, за щоку, лапає груди. Він же був господар всього тут, роздивлявся, що це йому привезли. Але я не бачив його, дивився на дівчину. Її тремтячий профіль, її стриманий жах. Вона поводилася гідно. Навіть коли Черень вдарив її і збив з ніг. І тут я відчув, що хочу вбити його. Вбити і забрати дівчину з цього пекла.
- Ти вбив його?
- Тоді ні. У мене не було зброї, а ще ошийник. Я зробив рейс, а вночі спитав у сусіда, що робити. Потрібен був план. Ми думали кілька тижнів поспіль, поки сусід не придумав. Ризикований план, але іншого виходу не було. Тим більше час йшов і я розумів, що Ганні залишилося зовсім мало часу. Мене повезли у черговий рейс. Я перелетів в Росію з мішком грошей. На галявинці мене чекали троє. Я побачив їх, бо ж у мене був прибор нічного видіння, щоб не розпалювати багаття. Літав над хлопцями дочекався, поки один відійшов в бік посцяти. Скинув на нього мішок. Збив з ніг, плигнув зверху, забрав пістолет. З нього вбив двох інших. Вони, так і не зрозуміли, що відбулося. Забрав у них зброю і полетів назад. Мене чекали за кордоном, але я летів до помістя Череня. Там залишився він і ще кілько охоронців. Інші забезпечували мою безпеку, сиділи в засідках на кордоні. Я почав стріляти ще з гори. Вбив охоронців, які були у дворі. Вони чекали смерті звідусюди, але тільки не з гори. Приземлився на дах. Вибив вікно. Мені треба було вбити Череня, поки він не натиснув кнопку на пульті управління моїм ошийником. Я знав, що він вправний і досвідчений. Але мені нічого не залишалося. Або я переможу або умру.
- Як тобі вдалося перемогти?
- Дуже пощастило. Виявилося, що пульт до мого ошийника був на горищі. Мабуть, щоб був кращий прийом. Черень біг туди, коли я зустрів його. Він був з ліжка, де забавлявся з Ганною. Але він був у бронежилеті! То я лише поранив його. Він побіг вниз. Я розтрощив пульт, щоб він не дав жодної команди. Спустився до спальні. Там лежала Ганна. Зв'язана та гола. Я схопив її. Далі, по плану треба було спуститися униз та забрати одну з машин Череня і на ній тікати. Але знизу вже гули мотори і кричали люди. Це прибули бойовики Череня, які почули стрілянину. Я розв'язав Ганну і повів її на дах.
- Вона пішла з тобою?
- Вона розуміла, що гірше вже не буде. Що я ворог Череня, а значить – її друг. Ми вибралися на дах, я розправив крила і сказав, що нам треба летіти.
- І вона погодилася?
- Вона спочатку перелякалася, коли роздивилася у місячному світлі мої крила. Але внизу репетував Черень. То вона обхопила мою шию і поцілувала.
- Романтична сцена, хоч кіно знімай! Але як ти наважився. Ти ж не носив таких вантажів!
- Так. Вона важила не більше п'ятдесяти кілограмів, а я носив по двадцять п'ять – не більше. Але я кохав її. Кохання ж повинно було надати мені сил. Зрештою, в мене не було вибору. Або лечу, або Черень зробить щось страшне, страшніше за те, що зробив з моїм сусідом з підземелля.
- І ти зробив крок?
- Я розбігся і полетів. Я намагався ширнути, щоб швидше вийти з зони обстрілу. Мені майже вдалося це, але Черень помітив нас. Схопив пістолет і почав гилити. Він добре стріляв, але тоді буд занадто розлючений. Я зник у темряві, почав потроху набирати висоту. Я задихався, відчував, що довго не протягну. Але що було робити? Тільки летіти! Бо ж кохання моє було зі мною, Ганна притиснулася до мене і дрібно тремтіла. То я летів, щосили махав крилами, коли знову почалася стрілянина. Черень погнався за нами на машинах. Він завжди був дуже стриманий, це було видно по тому, як він мстився. Але тоді він втратив голову. Не знаю, можливо йому сподобалася Ганна, чи він розлютився, що втрачає мене, але він погнав на джипах з охороною за мною. Міг наздогнали нас, але це ж державний кордон. Через стрілянину була об'явлена тривога на кордоні, туди були спрямовані посилені групи. Зіштовхнулися з людьми Череня і той не знайшов нічого кращого, як почати бій. Кількох прикордонників було поранено, об'явили тривогу і вранці помістя Череня було взято. Можливо, він би зміг відкупитися, але на горище у нього знайшли мішок героїну. Такого самого, який наводнив Україну. Приїхала група із Києва і тут вже не по Череновим грошам було відкупитися. Шили велику справу на якій узяли б багато нагород і підвищень. Черень це зрозумів і повісився. Він знав, що його не випустять і був заслабкий для того, щоб провести за ґратами кінець життя.
- Звідки узявся героїн?
Літун посміхається і зводить плечима.
- Не знаю. Черень чогось його ховав на горище.
- А що сталося з твоїм сусідом?
- Його застрелили. Коли вранці менти почали штурмувати обійстя, то його застрелили, щоб він не зміг нічого розповісти. Я думаю, що це був для нього найкращий вихід. Він сам мені казав, що не хоче жити на волі. Кому він там був потрібен, безрука каліка?
- А що у вас з Ганною?
- Все добре.
- Ну, звісно, яка жінка встоїть після такого польоту. Чим плануєш займатися далі?
- Не знаю. Думаю, що після передачі будуть пропозиції. Подивлюся, що саме.
- Пропозиції будуть! Бо це "Життя по-справжньому!", передача, яку дивиться уся країна і ще кілька сусідніх! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! На цьому ми прощаємося з нашим гостем, єдиною людиною в світі, що може літати! Дивиться нас наступного тижня! Буде не менш цікаво! "Життя по-справжньому!" гарантує по-справжньому цікаві теми!
