Вона стояла посеред вулиці давнього міста. Можливо, це був Львів... а, може, Рівне чи Івано-Франківськ. Але точно це було західноукраїнське місто. Воно – прекрасне! Навіть осінь тут дивовижна! Навіть, коли краплі дощу стукають по камінню на мості. А Вона стояла й мовчки дивилася на небо. Дощ стікав з її довгого волосся на лице, на шию... Навіщо Вона тут? Що Вона тут робить? Одяг вже давно мокрий... Вона збирає промокле волосся, але її руки тримтять... Вона закриває очі, простягає руку перед собою, але згодом забирає. Вона наче з кимось спілкується. Наче хтось стоїть навпроти Неї. Вона підіймає очі просто до неба, відкриває їх, і вже не дощ капає на асфальт. Вода змішалася зі сльозами. Чому Вона така одинока? І що Вона робить тут, коли Її рідне місто далеко позаду, а поїзд поїхав геть. Що примушує Її стояти прямо під дощем й розмовляти з небом? Чи Вона хвора?
Чи здатен хтось зрозуміти істинно одиноку людину? Коли нікого немає поруч... Навіщо жити так? І Вона йде. Далі містом. Що Вона шукає? Запаморочення. Асфальт...
Вона прокинеться лише наступного ранку. У підвалі. Де мешкають різного віку люди. Бомжі, наркомани... Що Вона тут робить? І, головне, чому Вона тут? А поруч якийсь хлопчина. Років 19. Хто? Наркоман? Досить пристойно одягнений, взутий. Спить. Дуже милий уві сні. З-під ковдри виглядає дуже приваблива нога... Саме тіло – мрія кожної жінки у всі часи. Приємні риси обличчя. Світле волосся спадає локонами на лице, прикриваючи чоло й очі. Просто красень.
Чи Він Її сюди привів? Чи Вона сама прийшла? Тікати? Якщо так – то куди? Додому? Грошей немає. Про що Вона думала? Ой, прокинувся. Протирає очі кулачком, як маленьке дитинча. Обвів поглядом кімнату. Витріщився на Неї. Але було зрозуміло – Він Її вже бачив. Отже, це Він. Встав, вийшов. Згодом приніс хлібу й води. Ковдру. Яка турбота. Тільки зараз Вона зрозуміла, що жива. Він не питає ні про що. Просто сидить й дивиться на Неї. Глипає очима. Дуже великі очі. Зелені. Дуже теплі. А їй холодно. Змерзли руки. Вони все ще дрижать. Він теж це помітив. Притиснувся до Неї ближче. Узяв долоні у свої. Така чуттєва близкість... Хто Він? Чому так піклується про неї? Гаразд, все потім. Чому ж так холодно? Зазирнула під ковдру. Та Вона ж ... гола. Що за новина? Суворо поглянула на Нього. Він тільки показав на обігрівач, де висихала Її сукня. І посміхнувся. Напевно, сміється з Неї... Ця Його реакція розлютила Її. Та хто Він такий?? Скочила на ноги, замоталася ковдрою й, не дивлячись – куди, побігла. Він вмить побіг за Нею. Вона спуталася у своїй імпровізованій одежі, наступила на край ковдри й вона впала просто до Її ніг. На Неї вперше звернули увагу місцеві. Який жах... І тут Він. Підійшов до Неї й тихенько мовив: „Ну що ти робиш таке? Не тікай. Я не буду ображати тебе. Я... Я обіцяю...”. Його серце рвалося до Неї... І від цього Йому було боляче. Чому ця маленька істота так вражає Його душу? Коли Він побачи одинокий силует, що спирався на колонну біля Палацу – Його груди стиснув жахливий біль. Він ніколи ще не відчував такого. А коли Вона просто впала у Його обійми – Його пронизив сум й разом з тим – нестримне бажання захистити, вберегти цю дитину...
Що сталося з Нею? Чому тепер Вона плаче? Він, мабуть, подумає, що Вона остання дурепа. А Він просто підійшов ближче, загорнув назад у ковдру... Притиснув до себе... „Не тікай... Не бійся мене... Довірся...”. Добре. Будь що буде... Вони повернулися на своє місце. Він якось похмурнів... Нічого. Поклала голову йому на коліна й знову задрімала. Занирнула у світ, де все таке нереальне.
Їй наснився чудовий сон, у якому маленька дитинка бігає полем у вишитій сорочці. Вона посміхається й розмахує руками. Її волосся розвиває теплий, вечірній п’янкий вітерець. Дитина зупиняється, розкриває долоню, а на ній – білий метелик. Вона дивится на нього,а потім – дмухає. Лети, метелику, лети у чудовий світ! Тільки там твоє місце! „Доню, вертайся!”. І вона побігла до мами. Вона несла ій чудові польові квіти. Щоби матуся була щасливою...
Дуже тепло. Хтось обіймає. Дуже турботливо. Чиясь рука гладить Її по голові. Як мама у дитинстві. Як у Її сні... Згадка про дитинство, про юність... Все закінчилося надто швидко. Тепер Вона самотня. І сльоза котиться по щоці. Чиїсь теплі пальці стирають її. Як перший хлопець. Коли вони вперше займалися коханням. Вона тоді так плакала, бо було боляче. І хлопець мав їхати наступного дня до Чечні. Чи він дійсно там помер, чи це надурили його батьки, що так не любили Її. Але вертатися нема куди. Тепер вона житиме тут. Серед цих „вершків суспільства”. А що? Тут багато дівчат. Напевно, шльондри. А, можливо, це вони не від гарного життя. Нічого, тепер нікому не прийде у голову шукати Її. Та й не треба. Не хоче Вона до чужих людей. Тим більше,інсцінувати власне самогубство, а потім вертатися – ні, так не буде. Все залишиться, як є... Тепло. Ззаду чиєсь тіло... Дуже гаряче. Так, це Він. Вона вже вивчила Його запах. Знову сон...
Тепер у Її сні – тільки горе. Цвинтар... І всі ці люди... Навіщо вони прийшли? Чи вони не знають, що це тільки Її справа. Вона хоче залишитися насамоті. Йдіть усі! Якщо ви не можете повернути її – геть! Ви не потрібні тут! Я сама тепер, розумієте? Сльози на очах у присутніх... Чи так ви її любили, як я? Що ви знаєте... Геть усі...
Крізь Її сон пробивається шепіт... „Моя... Тільки моя. Що ти робиш зі мною... Безсоромне дівча...”. Вона тулиться до Нього ближче. Руйнується межа різних ковдр... Він обіймає Її. Цілує. Його дихання таке гаряче... Шалена ніч... Він проводить рукою Її тілом. Що з Нею? Чому Вона така збуджена? Чи дійсно Вона хоче цього? Так? Так. Саме тепер... Більше нема сил чекати. „Візьми мене... Чи, може, ти хочеш, щоби Я тебе кохала? Хочеш? Чи хочеш ти, щоби я зробила все сама?”. „Так... я... Я хочу... ”. Та ніч стала першою для них. Вони по черзі кохали одне одного... І це було щастя. Вона чула стукіт Його серця десь у себе біля грудей... І це не була лише пристрасть. Він прагнув з’єднатися з Нею, прагнув вмерти лише за мить тої насолоди, яку отримував.
Знову ранок. Можливо, вечір? Ніч? Скільки вона вже тут? День? Тиждень? Яке тепер це має значення. Тут ніхто не питає – звідки ти? Чи хто твої батьки. Тут усі так само одинокі, покинуті на призволяще, люди. Але Вона сама вибрала таке життя. У цьому різниця. Багато хто все ще прагне повернутися додому. У кожного ще залишаються рештки надії на щасливе, тепле, ситне життя. Але тільки не у неї.
Кожен займається своєю справою. Хтось краде, інші – просять грошей на вулицях, у підземних переходах. Це – нормально. Тут – так. Але Вона – не краде! І не випрошує. Вона працює. Прибиральницею. Її день – з 8 до 20. Це Він потурбувався. Він завжди поруч. Дивно, але Його моральний принцип сформувався ще в дитинстві – бути Людиною. Але Він – наркоман. Його сутність втрачається через 5-6 годин після таблеток. А потім 5 хвилин – і знову Вона відчуває в ньому того самого – єдиного. Він дуже добрий до Неї. І завжди захищає. Багато було випадків, коли Вона могла втратити і життя, і гідність. Багато є охочих до вродливої дівчини, що тільки нещодавно прибула. Багато є бажаючих заробити на Її тілі.
Тепер усі знають – яка Вона. Тут, у власному „будинку” Її згвалтували. Чотири молодики, що жили тут також, накинулися на Неї вночі. Роздерли одежу й взяли силою. А потім залишили прямо так лежати на підлозі. Вона хотіла встати, але так і не змогла. Прийшла до тями лише від жарких обіймів. Вона лише посунулася далі, бо навіщо Вона тепер цьому хлопцеві? Що Вона може тепер Йому дати?
Відкрила очі й побачила, що лежить посеред кімнати, а всі на неї дивляться. Сором. Хто тепер захоче з нею спілкуватися? Усі стояли й щось говорили, тільки Він мовчки, так жалісно, на Неї дивився... Але у якийсь момент в його очах промайнула злоба. Вона ніколи таким Його не бачила, навіть, коли він бував під кайфом – ніколи Його очі не були такими холодними. Можливо, тоді Вона зрозуміла усю силу цієї людини.
З того моменту пройшов тиждень. Вона більше не бачила тих хлопців. З тієї ночі усе життя в цьому скромному помешканні перевернулося. Усі розбилися по купкам. Він, Вона, троє хлопців та дві дівчини – вони стали найдружнішими. Завжди Вона мала підтримку від друзів. Але щось змінилося у стосунках двох людей. Вона відчувала, що Він щось тримає у душі. Тепер Він рідше приймає таблетки, рідше розмовляє з іншими. Завжди був лиш з Нею... Щось Його тривожило... І згодом Вона зрозуміла. Але Вона не очікувала цього. Бо ніхто раніше так не робив у Її житті.
Одного ранку Він просто узяв Її за руку та повів на вулицю. Там на Неї чекала дивна картина : четверо підлітків стояли біля дверей. Вона серцем відчула – що то були за хлопці. Усі були чимало налякані й дивились собі під ноги. Жоден з них не насмілився підняти очей. На обличчі кожного кровоточили глибокі рани. А Він просто дивився на Неї й чекав відповіді. „Нащо ти це зробив?”. „Ти не зрозумієш. Це така моя помста, бо так просто я б не зміг жити. Ти – єдине моє щастя! Саме з тобою я зрозумів – для чого я тут. Якщо б вони не заплатили за те, що зробили тоді – я б опустився до їх рівня. Зрозумій, я не міг інакше...”. Ці слова дуже Її вразили. Вона просто мовчки стояла й дивилася на тих хлопців. Що тепер говорити? „Нехай ідуть геть...”. Вона не відчуває до них ні ненависті, ні злості.
Він став для Неї і батьком, і матір’ю, і старшим братом. Що тепер буде, коли одного разу все перевернеться? А так неодмінно станеться...
І сталося одного дня. Вона просто підвела Його. Те, що Вона зробила – не виправдати. Єдине, що тепер треба зробити – тікати. Бо Він не може постійно Її захищати. Нехай краще вона зникне з Його життя. Так буде легше. Кому? Вона не знала, але думала, що це – єдиний вихід. Потрібно було тільки вибрати час. Вночі? Чи краще вдень? Вона знала, що буде важко...
А тієї ж ночі Вона відчула біль у животі й нудоту. Так, Вона вже декілька тижнів почувала себе не так, як раніше. Але Вона не хотіла думати про це, бо тоді б довелося щось вирішувати... Цілу ніч Вона рахувала дні з початку затримки. Це – не є результат гвалту. Це – Його дитина. Майбутня дитина. Можливо, у неї в животі вже живе якесь створіння, плід... Може, дівчинка, може, хлопчик. Що робити тепер? Тільки б Він не дізнався, тільки б не запідозрив щось. Треба тікати наступного дня вже. Як попрощатися? Що сказати? Ні, Вона не чекатиме ранку. Все зробить сьогодні.
Зібрала тихенько речі, склала їх у сумку. Нащо? Вибрала дещо. Кинула у пакет. Що тепер? Прощальна записка? Великий лист? Чи просто піти? Ні, так не можна. Скільки зробив Він для неї... Як зможе Вона піти від Нього?
Зараз Він спить. Такий самий, як і тоді, у перший її день тут... Що Вона робить? Чи Їй замало такої любові? А чому тоді тікає, якщо ще півроку тому шукала саме цього? Що з Нею сталося? Чому знову руйнується світ, Її життя? Зупини Її, Господи!! Не дай піти! Нехай зараз Він прокинеться й скаже „Не йди”. Тоді, можливо, Вона залишиться назавжди. Або сьогодні ж піде, або зостанеться з цим чоловіком, що так кохає Її... З Її очей ллються сльози. А Вона розмазує їх, але відірватися від Його обличчя не може. Все, досить! Підходить до ліжка, нахиляється до напіввідкритих вуст й цілує. Він ворушиться, прагне ближче притулити Її до себе, але ні – Вона проводить пальчиком по Його щоці й виходить.
Передранішнє місто поглинає Її. Це – свобода. Вона востаннє дивиться на сходи, що ведуть униз, до життя, в якому немає нічого і є все. Там живуть тільки ті, хто повірив у себе. Вони – теж люди. І вони теж знають, що таке кохання. Тільки воно в них своє. Воно грунтується на близкості. На фізичній, духовній. І це не є щось дивне або збоченське. Це таке життя тих, хто втратив усе... Що вони можуть ще, як не давати свою любов... Не всі, звичайно, такі чуттєві, як Він. Так, звичайно. Він – той, хто мусить жити нормальним життям, бо Він – Людина.
Не можна стояти, бо хтось обов’язково побачить. Тоді Вона не зможе. А потрібно. Тож, йди, дівчино, тікай від свого щастя.
Вокзал. Бабусі, що тягають свої тачанки. Підлітки з пакетами. Клей... Нащо вони таке роблять? Що, існування не таке собаче, що його треба ще більше втирати у вимитий тільки асфальт. Нащо так опускатися? Дурні ще... Недовго так. Бо життя їх нікому не потрібні. Й самі вони теж. А Вона... Тепер це не має ніякого значення. У кармані нового пальта – білет до Запоріжжя. Там жила Вона. Повернення додому... Що б це означало? Назад, у минуле? Ніби, нічого не було? Гаразд, нехай так. Забути все. Його, Його лице, Його обійми, Його тіло... Його посмішку... Не треба плакати, ти ж сама все вирішила. Проходить крізь приміщення вокзалу й виходить на станцію. Жодної людини... Сьогодні сонячний зимний день. Тепер Їй потрібно навчитися жити без Нього. Як це зробити? Менше думати про Нього, менше плакати. Поїзд. Напевно, це Її... Так. Львів – Запоріжжя. Господи, що так заважає мені прямо зараз піти у вагон? Чи я ще сподіваюся, що мене повернуть? Ні, це неможливо. Він дізнається тільки згодом, коли прокинеться. Йди, не зупиняйся. Тепер ти – вільна дівчина. Вільна від кохання, від друзів, від роботи, від нормального життя... Від повноцінного існування.
Вона заходить до вагону й обертається. Що? Це Він? Невже? Ні, не може бути... Але це не Її уява – то дійсно Він... Біжить до Неї, але... На сусідній колії їде поїзд. А Він не стримує... Навіть не дивиться по сторонах... Кричить до Неї „Кохана моя, дівчинко моя дорога...”. Простягає руку. Його очі наповнені сумом й нетерпінням. Ще крок і...
НІ!!!
Його не видно. Вагон за вагоном минає... Все, пройшов...І Він. Точніше те, що від Нього залишилося... Лежить...
А Вона просто дивиться... І не розуміє, що трапилося. Обірвалося життя. Нудота. Паморочення. Сповзання по брудній стінці вагону...
Де Вона? І чому тут так яскраво світить ліхтар? Чому його світло таке біле? І Він... Що трапилося?
„Кохана, це я... Я прийшов за тобою... Але ти не повинна іти, розумієш? Твоє місце на землі! Відмовся, залиш мене тут. Так треба, розумієш?”.
„Дитина...”
„Вона жива... Він живий. Це хлопчик. Ти маєш виховати його, бо тільки так я зможу приходити до тебе...”
„Чому? Чому все так? Я не хочу...”
„Я знаю... Я буду з тобою щодня – я обіцяю... Вір мені, як вірила тоді. Я завжди кохатиму тебе – ти знаєш... Не плач, будь-ласка...”
І Він простягнув Їй руку. Вона була ще теплою. Гарячою. Він торкнувся Її лише на мить, а потім все зникло... Чорна діра...
- Мамо, мамо...А що ти там робиш? Що ти малюєш? На вікні... - Хлопчик років п’яти тягнеться до жінки.
- Нічого, синку, просто залишаю послання одній людині.
- Мамо, а чому ти плачеш? Не плач, будь-ласка... Мамусю... - Дитинка обіймає жінку обома руками за шию. - Не треба плакати.
- Я знаю, моя радість, - посміхається крізь сльози, - Ми не будемо плакати. Бо то така безглуздість...
Декілька хвилин він грається з кубиками. Складає різні слова. Чомусь, виходить постійно „тато”.
- А я знаю, мамо, що моє життя мені подарувала одна людина... це правда? - дивиться хлопчик просто в очі.
- Звичайно, тітка Олеся, наша лікарка. Вона приймала тебе, коли ти народжувався.
- Ні, чому ти обманюєш? Ти знаєш, що то мій тато!
- Що? Ти... Звідки? Ти не можеш нічого знати...
- Мамусю, я люблю тебе! Ти у мене найкраща у світі! І я захищатиму тебе завжди! Тебе ніхто не ображатиме, поки в тебе буду я... – обіймає її ззаду. Вона повертається до нього й заглядає в обличчя. І його зелені очі вже не дитячі. У них саме те, що колись вона побачила у ньому. Турбота, любов, надійність.
Так, це Його син. Це наш син...
