Жила-була маленька дівчинка.
І дуже полюбляла ця дівчинка їсти м’ясо. Ну, не сире м’ясо, ясна річ, а різноманітні м’ясні страви... Які там страви бувають... Ну, котлети, шашлик-машлик, ковбаса й сосиски (не та ковбаса, що з паперу й не ті сосиски, що із сої, а справжні, там де м’ясо є). Печеня також любила, шинку, відбивні, креветки... Здавалося б – ну, скільки там того м’яса у креветках? А все одно – любила страшенно! Пиріжки з м’ясом теж полюбляла. Власне через ось ці пиріжки наша історія і трапилась.
А ось звали цю дівчинку, між іншим, взагалі й не Білявка, а Червона Шапочка. Тільки це не та Червона Шапочка була, яку вбила зла мачуха у попередній казці, а зовсім інша. Причому вони не однакові прізвища мали і навіть не родичами були з тою першою. Це абсолютно точно, що не родичі. У цієї й родичів - раз, два й усе. Мамка й бабка – ось і вся рідня. Навіть батька не було у нашої Червоної Шапочки. Вже й не знаю, що там з батьком її трапилось... Може на машині розбився, а може на молодку яку задивився та його дружина під зад ногою з дому погнала. А може сусіда з п’яну ножем штрикнув, і до тюряги його засадили, а мамка потім донечці розповідала, що батько в неї був льотчик-випробувач і якось героїчно загинув... А може й не було в неї батька взагалі. Ну, не в тому сенсі, що мамка практикувала непорочне зачаття, а в сенсі зворотному – залетіла як була молодою, а москаль заїжджий відповідальності спужався та й драпанув собі під ранок... Коротше, не знаю чого там з батєй у Червоної Шапки було, а тіко жили вони вдвох із мамахєн.
Ще була у Шапки бабулька, божий одуванчик. Жила бабка в якихось страшнючих єбєнях, куди й асфальт не прокладений. Не на околиці села навіть, а в глуші повній. За річкою бурною, за лісом темним, за яром глибоким й болотом топким...
І що характерно – переїхати до доньки з внучкою, як їй вже неодноразово переконували у Раді Ветеранів Куликовської Битви, ця карга стара ні в яку не бажала. Каже, тут мене мамка на світ народила, тут під кущем калини я й помру. Коротше, на всю голову бабка була патріоткою своєї халупи й переїжджати нікуди не хтіла. І ладно, жила б собі тихесенько, так ні ж – їй ще увага потрібна. Ну, там, потриндіти про політику та на здоров’я своє баб’є пожалітись... Повоняти, що пенсія маленька, а погода за нинішньої влади – нікуди не годиться.
Подружайки бабчини вже й повиздихівали, а хто ще не помер, так все одно в таку далечинь ні фіга б не дістався. Так що ви можете собі уявити, яка моральна відповідальність лежала на Червоній Шапочці – фактично окромя внучки ніхто до бабки вже й не приходив.
Ото, значить, одного разу послала мамка Червону Шапку бабушку провідати – чи не померла? А як не померла, дик, гостинців передати. Пиріжків з м’ясом. Червона Шапка й сама до пиріжків охоча була, але робити нема чого – треба до бабки нести. Значить, зібралась Шапка у дорогу дальню. Покидала у сумочку дезодорант, прокладки, шапочку свою дурновату червоного кольору, розчіску, помаду, зміну білизни, пачку презервативів – не знала Червона Шапочка, що в дорозі їй може зустрітись. Ну й лукошко з пиріжками взяла...
Довго чи коротко йшла Червона Шапочка...
Спочатку дід Харон за пляшку самограю переправив Шапку через річку бурну. Потім прийняла вона для хоробрості сто грам на груди (а груди у Шапки були – то окрема пісня!) і вступила до лісу темного. Йде собі, йде Шапочка, раптом відчуває, що природа бере своє. Слід би підкріпитись, подумала Шапка.
Сіла на пеньок. Тільки руку за пиріжком тягне, аж раптом голос з-за спини страшний: “Не сідай на пеньок, не їж пиріжок!”. Шапка з пеньочку підірвалась, глядь за спину, а там – вовк!
“Пиздець, бля...” – прошепотіла Шапка й грязно вилаялась.
Вовк оцінуючим поглядом окинув юне дівоче тіло, не оминаючи на ньому жодного місця, яке б могло зацікавити старого еротомана, яким був вовк, й хтиво посміхнувся.
Червона Шапочка засмутилась, кров прибігла до голови, й стало обличчя в неї кольору її ж шапочки.
“Роздягайся, дівка, швидко!” – рявкнув вовк.
“Ви мене будете їсти...” – пролепотіла Червона Шапочка.
“Ага, їсти!” – закивав головою вовк й загадково засміявся.
“А я несмачна!” – почала з’їжджати з теми Шапка – “Зате я знаю, де можна знайти багато-багато смачного м’яса!”.
Вовк ще раз кинув на Червону Шапочку хтивий погляд, але тут зрадницьки завурчало у животі, і вовк зрозумів, що “багато-багато смачного м’яса” це як раз те що доктор прописав. Вовк подивився на Шапочку поглядом виражаючи живе зацікавлення. Ну, а що з Шапочки взяти – вона ж не Зоя Космодем’янська. Взяла та й вивалила вовку геть усю секретну інфу – недалеко від бабиної хати пару рочків як оселились Три Хрюндєля. Звали їх Хрий, Хрек і Хорив. Були вони дітьми Свиноматки – шостого елементу – що була зрощена у надсекретних українських лабораторіях для боротьби зі світовим злом. Хрюндєлі ані в армії служити, ані зі світовим злом боротися патологічно не бажали й тому шустренько втекли з лабораторії й оселились у глухій чащобі. Ото саме їх Червона Шапочка й видала вовкові.
Вовк спокусився свининкою й утік. А Червона Шапочка й до зустрічі з вовком голодною була, а від таких переживань взагалі зголодніла – страшне! Сіла вона на пєньочок та й сама того не помітила як зшамала геть усі пиріжки з м’ясом. І тільки доївши останній, злякалась – а з чим же до бобки вона з’явиться! Соромно стало Червоній Шапочці за свій апетит недитячий. Та й з Хрюндєлямі якось незручно вийшло...
Але робити нема чого, що зроблено того не повернеш. Повісила Червона Шапочка голову та й пішла стежкою далі. Йшла вона, йшла. Думи темні її душу краяли, а думки гірки з голови не випадали – як там бідолашні Хрюндєлі? Та що ж я бабушкє скажу?
А вовк тим часом біг-біг і, нарешті, прибіг. Бачить біля стежки стоїть хатинка.
Трав’яна.
А з хатинки поросячий галас долітає. Підійшов до хатинки вовк і каже: “Виходь, Хрюндєль, подобру-поздорову і тоді я тебе не боляче з’їм. А як не вийдеш сам – гірше буде!” Хрюндєль не дурний – виходити не став. Закрився у хатинці й не дихає. Ну, вовк почекав заради ввічливості п’ять хвилин й швиденько розніс халабуду вдрєбєзгі пополам. Звідти Хрюндєль вискочив та й кинувся геть. Вовк за ним. Біжуть-біжуть вони, вовк вже майже наздогнав Хрюндєля, раптом попереду з’явилась друга хатинка.
Дерев’яна.
Хрюндель туди – юрк! І двері на засов. Заглянув вовк у щілинку, бачить – сидять всередині два Хрюндєля й дрижать від страху. Каже вовк: “Виходьте, Хрюндєлі, подобру-поздорову і тоді я вас не боляче з’їм. А як не вийдете самі – гірше буде!” Хрюндєлі може й вийшли б, та від страху вже й поворухнутись не можуть. Ну вовк знову тактовно зачекав п’ять хвилинок та й розніс і цю халабуду вдрєбєзгі пополам. З-під уламків два Хрюндєля вискакують, й – тікати. Вовк за ними. Біжуть-біжуть вони, вовк вже майже наздогнав Хрюндєлєй, раптом попереду з’явилась третя хатинка.
Кам’яна.
Міцна.
Навколо хатинки – протитанкові їжаки, рів з крокодилами і водою отруєною діоксином, по стіні – колючий дріт під напругою, а з бійниці чийсь п’ятачок стирчить. Двійко Хрюндєлєй забігають у цю фортецю і підйомний піст за ними підіймається.
Каже вовк: “Виходьте, Хрюндєлі, подобру-поздорову і тоді я вас не боляче з’їм. А як не вийдете самі – гірше буде!”
А Хрюндєлі відчули себе у безпеці, посмілішали, з бійниць п’ятачки виставили, й давай на вовка плюватись й глумитись по різному.
А зря.
Не любив вовк, коли на нього різні свині невиховані плюються, а тим більше – глумляться
Коротше, розніс він й цю халабуду врєбєзгі пополам, а Хрюндєлєй вбив і почав хавчик зі свинини готувати. Поки готував, та пробував на смак, стежкою вже й Червона Шапочка підійшла. Ото підходить до того що залишилось від фортеці старшого Хрюндєля...
Вовк вже втамував перший голод й був сама гостинність. Шапочку не з’їв, не надругався навіть, а у гості запросив, до столу покликав – поросятинки скуштувати. Ну, а Червона Шапочка що? Ясна річ – слинки течуть! Вона ж м’ясо страшенно любила! Посміхнулась вовку багатозначно, руки помила й за стіл сіла. Потім згадала, що у сумарє заначка в неї була. Дістала пляшку, ефектним жестом поставила на стіл і, значить, сіли вони трапєзнічати. І так файно їм! Шапочка про життя своє розповідає, що мріє стати вчителькою, і що звірят вона різних дуже-дуже полюбляє. Там усіляких котиків-песиків, а вовків так особливо сильно любить. Каже, що давєча ось сон їй снився, ніби йде вона вулицею, а з-за рогу вовк виходить, весь із себе такий гарний і дарує Червоній Шапочці червону моркву... Питає, чи не знає вовк до чого такі сни сняться?
Ну, а вовк, що? Він же селюк немитий! Натяків ніяких не розуміє – каже: “Розумієш, Червона Шапочка, бувають просто сни...”
Коротше, тринділи вони так мило, воркували наче голубки, допоки усю поросятинку не підмели. А потім спати лягли.
А вранці Червона Шапочка прокинулась рано-ранесенько, вся така із себе радісна. По росі босоніж пробіглась, водою з колодязя окотила тіло своє юне, посміхнулась першому проміню сонечка, підбігла до вовка, який ще спав. І зарізала вовка.
Надто вже сильно Червона Шапочка м’ясо любила...
І ото, значить, сидить вона, жує м’ясо та сльози ковтає – надто вже вовка шкода. І смачно їй – за обидві щоки уминає, а на душі кішки шкребуться. І час би вже їй до бабки йти, та піднятись не може. Не тримають ноги. І ото сидить вона собі цілий день і тільки рука за м’ясом вовчим тягнеться і тягнеться… А як м’ясо закінчилось, так Червона Шапочка і копита відкнула. Тобто – те, що від Хрюндєлєй залишилось вона відкинула. Взяла вовчу кістку і давай її гризти. Гризе-гризе, і раптом язика собі яа-а-а-ак прикусить!
Да так сильно прикусить, що фактично половини язика – наче й не було! Вскочила Червона Шапочка на ноги – і де тільки сили взялись! Закричала б на весь ліс благим матом – да тіко як закричиш, коли язика ні фіга і не залишилось? Кинулась, у чому мати народила, через ліс. Біжить, кров з рота крапає. Плаче від болі, руками сльози з кров’ю по обличчю розмазує, і все біжить і біжить. Кущі колючиї так і хочуть дівчинку за рученьки білі схватити та оцарапати, за місце, що нижче спини – вдарити якнайбольніше. А корені дерев, ніби спеціально, зміями під ноги бідолашній повзуть… Червона Шапочка підсковзнулась, впала, втратила свідомість, закритий перелам, прийшла до тями і давай ще сильніше вити від болю. Вскакує й далі біжить. Прибігає до бабиного будиночку, вбігає…
Ну, ви уявіть собі картинку – щось голе, грязнюче, ісцарапане вривається до вас додому, все в крові, виє голосом нелюдським, на голові хрєнь якась червона, в руці кістка вовча… Ясна річ, що підсліпувата бабка внучку свою і не впізнала. Іспужалась такого страхопудала, з ліжка вискочила і на стіну почала лізти – великі очі у страху. А нігті – тим більше. Так що бабка без труда вицарапалась на саму стелю. Сидить на стелі, зубами золотими цокотить і хреститься.
Добре, що бабка не сама вдома була. З-під ковдри вискочив голий мисливець, хвать ружжо і в чудовисько криваве вистрілив. А як впало чудовисько бездиханне на підлогу з глухим стуком, так бабка зі стелі помітила родимку фамільну на відірваній голові чудовиська, і впізнала в ній голову внучки своїй. Зрозуміла бабка, що загубив мисливець кровінушку рідну, зістрибнула зі стелі, схватила кочергу, і – на мисливця! Мисливець ружбайку перезарядити не встиг, та й не передбачав він такого розвитку подій, так що в останні секунди свого життя на обличчі у мисливця був написаний непідробний подив. Хоча, це спочатку в нього подив на обличчі написаний був. Дуже скоро обличчя це перетворилось на криваву масу, взагалі без якогось виразу.
Три дні й три ночі глумилась бабка над тілом мисливця за допомогою кочерги. І тільки коли на четвертий день сонечко зазирнуло у віконце, зрозуміла бабка, що помстилася вона за внученьку свою улюблену, витерла піт з лоба, вдихнула на повні груди… Тут сили її і покинули.
Звалилась бабка в криваве місиво і більше вже й не рухалась.
В общєм, всє умерлі.
