Туфлі для танґо, що їх я виписала поштою, ідеально лежать на ногах – не тиснуть, не натирають. А тому докори сумління щодо їхньої ціни безслідно випарували.
Мого інструктора звуть Маноло. Згідно чуток це мав бути справжній аргентинець, проте згодом виявилося, що він - польський емігрант. Просто батьки цього добродія якихось тридцять років тому виїхали в Аргентину, а справжнє його ім’я – Маріуш. Він на добрий вершок нижчий за мене, до того ж ми з ним у різних вагових категоріях. А ще йому здається, що він страшенний мачо. Можливо, що це у нього із-за надмірної кількости гелю на голові.
На першому занятті маестро знайомився з «новіціятом» - шість душ, крім моєї. Підходив до кожного, тиснув руку, перекидався кількома словами. У цій черзі я була останньою. Маноло Розпрекрасний став навпроти і подав мені руку, хоча повинна б я – згідно з правилами хорошого тону. Затримавши мою руку у своїй, Маноло окинув мене якимось надто хазяйським поглядом і сказав, неголосно, але так, щоб усі почули:
- Зграбні ноги.
Я зміряла його таким же поглядом і в тон йому відповіла:
- Багатообіцяючий ніс.
Птахо, повіриш, народ іржав зо дві хвилини... Мамцю, яка ж я дурна!
Імідж маестро відразу дещо вибляк, проте мені було на це абсолютно начхати. Не люблю, коли мене трактують подібним чином. Це по-перше. А по-друге, я внесла оплату за три індивідуальні заняття, проте на них були присутні по декілька осіб. Мені відразу ж подумалось, що доведеться вивернути кожухa до шефині цієї контори. Бо жіночка з клієнтами була дуже масна і дуже гарно говорила, у дійсности ж все виглядало менш принадно.
Проте на двох наступних заняттях я все ж таки відтягала трохи oтого бідолашного Маноло по паркеті. Зі сторони це, мабуть, виглядало комічно – висока бабисько на підборах і такий собі вельми субтельний партнер. Ну геть тобі, як ота самиця богомола, що шарпає туди-сюди самчика перед тим, як зжерти. Маестро, щоправда, вдавав байдужого і не дуже анґажувався у те, щоб мене чогось там навчити. Здається, у душі він просто мене тихо ненавидів за оті легкі посмішки – вже на сам тільки вигляд нашого дуету – на обличчях присутніх.
Хотілося, Птахо, якнайкраще, а вийшло - як завжди. Співпраця на паркеті як така не склалася. Вимріяна мною мілонґа не відбулась. Хтозна, може просто відклалась до слушного часу. Залишився незначний осад у душі та зручні, елегантні туфлі.
Проте взуття не змарнується. За кілька днів має відбутись весілля моєї племінниці. Отам і натанцююсь досхочу.
