Тимофій Сєбов дуже забобонний. В свої двадцять п’ять він знає ледь не всі прикмети. Погані, на його думку, в житті зустрічаються набагато частіше. Чорні кішки, порожні відра, розсипана сіль, розбиті дзеркала, - ніби спеціально чигають на Тимофія. Саме дивне, що всі знаки біди, в дрібному чи у великому, на його думку, збуваються. Так, варто щось забути дома чи деінде і повернутися, як вдруге можна й не виходити – все одно добра не буде.
А ще Сєбов вірить у Бога, але по-своєму. Посту не дотримується, в церкву майже не ходить, молитов не знає, зате в неділю чи у церковне свято тарілку після себе не помиє. Вважає, що будь-яка робота у такі дні великий гріх, і Бог за це обов’язково покарає.
У всьому іншому Тимофій Сєбов звичайний хлопець. Працює автослюсарем на станції технічного обслуговування. Має сім’ю – дружину Жанну та піврічного сина Альберта. Як і більшість мужчин любить пиво, горілку, футбол по телевізору, цьому й присвячує вільний час і що дивно, від цього геть не повніє. Худенький, жилавий, наче тільки після «учебки» в армії, ще й невеликого зросту і з юним обличчям, він абсолютно не справляє враження як сімейного чоловіка, так і провідного спеціаліста-моториста на СТО, керівництво якої таки погодилось поважати Тимофієві принципи – у неділю на роботу не викликає і вже не вимагає пояснень за запізнення.
В цю прохолодну листопадову неділю, коли дружина затіяла чергове генеральне прибирання в квартирі, Тимофій за нащадка – й на прогулянку, треба ж дитині свіжим повітрям подихати.
Тільки він викотив коляску з хлопчиком із під’їзду, як, ач, шельма – з підвального вікна вискочив чорний котяра і, прошмигнувши під самими колесиками, пірнув у контейнер для сміття.
“Ой-йой, - захололо серце у Тимофія, - оце-то невдача. Тут й не вивернеш і не об’їдеш, вертатися зась. Доведеться почекати трьох чоловік, які перетнуть котячий слід раніше за мене”, - вирішив він.
Минуло дві хвилини. Ніхто не йшов, зате дитя, яке приготувалося до подорожі з м’яким гойданням, почало висловлювати невдоволення писком та вовтуженням. Як не хитав коляску батько, Альберт не заспокоювався.
Нарешті грюкнули двері – і вийшов сусід з 8-го поверху, якого Сєбов майже не знав, рідко з ним вітався. «Хе-хе, так тобі й треба», - побажав йому про себе Тимофій й, ввібравши сутулі плечі ледь не до вух, нахилився над коляскою, вдаючи, що він щось там поправляє, ховаючи при цьому лукавий усміх. Альберт, вгледівши оскал татуся зблизька, зайшовся ще більше. У Тимофія терпіння закінчувалось, а злість наростала.
- Ну, що там? – виглянула з балкона Жанна.
- Зараз-зараз, - Тимофій знову схилився над коляскою, пояснюючи таким чином затримку.
“І де цих людей носить? Давайте швидше, ще двоє, хто-небудь, - підганяв він подумки рятівників. – Цікаво, от їм, хто не взрів кота, але кому той чорт таки перебіг дорогу, буде їм лихо чи ні? Може, якщо не знаєш про погану прикмету, то й вона не збудеться? Наприклад, вийшов би я на півхвилини пізніше, хоча фактично лихо створене, але я ж про нього навіть не можу здогадуватись - не полізу ж я в контейнер питати кота, чи бігав він переді мною чи ні, та й що він мені відповість? Значить, ця біда не для мене і нема чого морочити голову. З іншого боку, якщо хтось бачив цього чорного шайтана, от як я зараз, то моє знання теж повинне мати якусь силу. Це якби взагалі ніхто не видів де та кицька ганяла, то воно нічого і не було, а варто хоч одному дізнатись, то зло неодмінно відбудеться. Ось тут головне, аби біда з тобою, очевидцем, не сталася; а значить, для цього треба її передати комусь іншому, ну хоча б в такий спосіб, як я – чеканням людей, які заберуть негативну енергію з мого шляху. Не просто так всі ці прикмети люди придумали, а з свого досвіду, гіркого. Ну чого ці двоє та не поспішають поперед мене в пекло?..”
Під’їхало таксі. Вийшла симпатична дівчина з красивим букетом і пакетом з подарунком. Вона привітала милою посмішкою Тимофія, видно, мріяла по дитину чи одруження, і пішла поздоровляти когось із сусідів.
“От і погуляла. От тобі, красава, і приперло щастя, - саркастично щирився Тимофій, - а кішечка пробігла, а кралечка насміється сьогодні на чиємусь дні народження – аж до сліз”.
Дитя вже криком плакало. “Ну хто, хто ще? Ще одненький. Боже допоможи і спаси, пошли кого-небудь”, - питав-просив Сєбов. Син заходився в істериці. “Ти чого репетуєш? – сердився тато. – Тебе ж рятую, дурню. О! – пробило батька. – Так ти теж людина, Альберте. Оце то вдача. От дурний я, не допетрав. Він ще маленький, йому все рівно і до того ж взагалі нічого не знає, не бачив, і не розуміє, а мені спасєніє. Дякую тобі, Боже, врятував від нечистої сили”.
Тимофій легенько штовхнув коляску, почекав коли вона переїхала котячі сліди, а потім радісно і впевнено закрокував вперед. Забобонна душа возрадувалась.
