Грузинська дівчина в одному з магазинів мого невеликого міста купувала нові навушники. Грузинська дівчина любила ходити о шостій ранку по сірому мокрому асфальту, мала незліченну кількість шарфів та могла жити без хлопців.
Я спостерігала за нею на протязі місяця, висовувалася з вікна, ховалася за кутком, а потім ходила по слідам, залишеними її гостроносими сапогами. Вона мала неперевершений смак і почуття стилю, одягаючись у строгі шовкові сорочки, вузькі класичні брюки та тендітні платки на шиї в один день, і безумні берети, спідниці та пончо в інший. А я носила джинси, наступаючи кедами на їх подерті непідкочені поли.
Вона не слухала Ніно Катамадзе і не їздила на Джазфести в Коктебель. Вона переїжджала з Польщі до Словакії, але останній рік жила чомсь в моєму місті.
Її звали Нана, і з хлопцями вона спала лише іноді, на відміну від мене. Їй було важко знайти гідного себе.
Нана не ходила на лекції з інформатики і не слухала маячню про 32-розрядні системні шини. А я ходила, і слухала, і записувала.
Вона любила дощ та жовте вологе листя під ногами, їй пасувала кожна пора року.
Вона пила каву.
І я не зізнавалась їй в коханні, не намагалася доторкнутися до її руки. Я втратила старе кохання до бордера і мені було начхати на її осінь.
А Нана пізніше переїхала до Відня, і мені не було більше ким милуватися в цьому дощовому місті.
Я знала, що зустріну її ще раз в житті в Німеччині чи Іспанії, коли вона стане відомою художницею, а я власником видавництва. І тоді все буде по-іншому.
