Історія Літуна, єдиної людини в світі, яка має крила і може літати! Тільки в програмі "Життя по-справжньому!". Також дивіться сенсаційний сюжет Жоржа Бураченко про одного з найвідоміших українців світу, який ще жодного разу не давав нікому інтерв'ю і погодився це зробити лише для "Життя по-справжньому"! Владюша Бар-Кончалаба розповість про Зубаток, страшних чудовиськ, що сідають людині на шию і смокчуть кров! У рубриці "Катастрофи людського тіла" Ярослав Нескінчений розповість про засіб омолодження від Івана Кирпи, у якого в 82 роки виросли нові зуби! "Життя по-справжньому!" Ми не брешемо, ми розкопуємо!
Доброго дня! Ви дивитеся авторську програму Пантагрюеля Ивченко "Життя по-справжньому!". Таке, чого ви ще не бачили, те, що ніколи не показували по телебаченню! Справжнє життя без будь-яких обмежень! Криваві вбивства, жахливі чудовиська, страхітливі потвори! Кров, сперма, сльози і донька їх – слинка! Дивіться і насолоджуйтеся! Прохання прибрати від телеекранів дітей, людей зі слабкою психікою та хворою уявою! "Життя по-справжньому!" – справжній шок! "Життя по-справжньому!" – про це буду говорити вся країна! "Життя по-справжньому!" – Ивченко знайде для вас що завгодно! Дивіться найсенсаційнішу програму року "Життя по-справжньому!". Такого життя ви ще не бачили!
Реклама.
Студія. Кругла, висвітлена прожекторами. У світло прожекторів вибігає Пантагрюель Ивченко. Глядачі в студії починають божеволіти у криках та оплесках, але хлопцю вистачає підняти свою руку, що усе вмить вщухло.
- Доброго дня! І дуже недоброго вечора! Я – Пантагрюель Ивченко, ви дивитесь супер-пуперпрограмму "Життя по-справжньому!", програму як перегорнула уявлення про можливості телебачення. Ми перші, ми найкращі, а наші глядачі отримують найбільше! Іноді від нас хочеться блювати! Іноді – полізти в зашморг! Іноді – вбити нас! Іноді – скоріше забути те, що ви побачили! Але дивитися нас хочеться завжди! Найрейтінговіша програма України "Життя по-справжньому!". Ми вам дамо життя!
Скажені оплески, крики.
Сьогодні в програмі: Сенсаційна історія людини, у якої на спині виросли крила!
Уривок з мультфільму, де водяний співає "А мне летать, а мне летать, а мне летать охота!".
- Наш герой вміє літати, але це омріяне для багатьох вміння принесло своєму хазяїну купу бід та неприємностей! Історія Літуна, єдиної людини в світі, яка має крила і може літати! Тільки в програмі "Життя по-справжньому!". Також дивіться сенсаційний сюжет Жоржа Бураченко про одного з найвідоміших українців світу, який ще жодного разу не давав нікому інтерв'ю і погодився це зробити лише для "Життя по-справжньому"! Владюша Бар-Кончалаба розповість про Зубаток, страшних чудовиськ, що сідають людині на шию і смокчуть кров! У рубриці "Катастрофи людського тіла" Ярослав Нескінчений розповість про засіб омолодження від Івана Кирпи, у якого в 82 роки виросли нові зуби! "Життя по-справжньому!" Ми не брешемо, ми розкопуємо!
Реклама
Запис. Пантагрюель Ивченко з біноклем стоїть десь у полі і дивиться вдалину. Потім звертається до камери.
- Зараз, зараз, ви побачите це на власні очі!
Він у захваті, хоча не зрозуміло чому. Стоїть, дивиться, навкруги луги, десь далеко видно ліс, сонце світить, небо сине, майже без хмарок.
- Давай, он він!
Пантагрюель кричить, оператор наводить камеру кудись в бік. Видно, що там щось летить. Птаха, велика птаха, щось дивне, щось дивне, схоже на людину, що летить. Сама летить! Без парашуту чи пароплана, летить самотужки, махає крилами! У цієї людини є крила! Руки, ноги, голова, а ще крила!
- Ви бачите це, бачите!
Людина летить на висоті десь метрів п'ятдесят. Вмикається зображення з камери, яка встановлена на Літуні. Видно дорогу, на якій стоїть позашляховик у кольорах "Життя по-справжньому!", поруч з ним Пантагрюель та оператор. Знову зйомка з землі, ось людина починає знижатися, гасить швидкість крилами, виставляє вперед ноги, потім біжить і зупиняється всього в кількох метрах від камери. Цей літун, звичайний хлопець, високий, зі світлим волоссям і красивим обличчям, але спочатку його зовсім не помічаєш, бо дивишся на крила, що випинають з-за його спини. Великі, красиві крила білого кольору, коли він розправляє їх, то вони виявляються десь метра чотири у розмаху.
- Підходь сюди, підходь!
Літун трохи ніяковіє від крику збудженого Пантагрюеля, який плигає на місці від захвату, заглядає в камеру:
- Ви бачили це, бачили! Він летів!
Знову показують кадри польоту. Міцні руху крил, потім ширяння над землею.
Камера дивиться на чоловіка, підписаного, як професор Володимир Степаненко, член Академії медичних наук України. Він ніяковіє та кривиться.
- Володимиру Михайловичу, що ви можете про це сказати?
- Розумієте, я вчений, я не можу...
- Володимире Михайловичу, це справжні крила?
- Так, безперечно, всі аналізи...
- Тобто немає сумнівів, що крила ростуть з цієї людини?
- Так, але...
- Наша програма поважає науку і нам важливо було перевірити все, бо я і сам важко вірю у те, що бачу. Крила у людини!
Пантагрюель ошелешено крутить головою, професор червоніє, йому незручно.
Камера у студії. Пантагрюель при мікрофоні.
- Запрошую сюди Літуна! Так ми вирішили називати людину, що не тільки має крила, а й може літати! Літун, у студію!
Божевільні оплески, в студію заходить Літун. Він по пояс голий, розправляє свої крила, які показують крупним планом, особливо місця, де вони відходять від спини.
- Сідай, для тебе ми підготували стілець без спинки, щоб зручно було крилам! Оплески нашому гостеві!
Студія шаленіє. Камера показує Літуна з усіх боків. Але головна увага крилам. І так їх і сяк. Пантагрюель зривається з місця, підбігає до крил, починає їх сіпати.
- Ви бачите, це, бачите! Є бажаючи в залі перевірити?
Піднімається кілька рук.
- Виходьте, виходьте!
Глядачі виходять, торкаються крил, спочатку обережно, потім сильніше. Все це дається крупними планами разом зі здивованими обличчями. Пантагрюель сідає навпроти Літуна.
- Давно в тебе це?
- Від народження.
- І що, сказали лікарі, коли побачили це?
- Лікарі не бачили моїх крил.
- Як так?
- Мамо народжувала вдома. Я повинен був народитися тільки через місяць, та зненацька у мами відійшли води. Вона була як раз вдома. Каже, що лежала і думала, що помре. Намагалася покликати на допомогу, але ми жили в приватному будинку, ніхто не чув. Потів з'явився я в яйці.
- В яйці?
- Так. Як це буває у птахів. Сіреньке таке яйце. Мама казала, що дуже перелякалася.
- І що далі?
- Далі вона поклала яйце в тепле місце, наче висиджувала.
- Звідки вона знала, що робити з яйцем?
- Ну, вона була сільська дівчина. Узяла на роботі відпустку і возилася з яйцем, обкладала грілками з гарячою водою, гріла власним тілом. І через три місяці з яйця виліз я.
- Вже був з крилами?
- Так. Слабенькими, тоненькими, але вже з крилами.
- Чому твоя мати не повідомила лікарів?
- Вона боялася, що мене заберуть для досліджень. А я ж був єдиною близькою її людиною у всьому світі, бо ж вона – сирота.
- А твій батько?
- Мамо ніколи не казала про нього, підозрюю, що він покинув її, коли вона завагітніла. Покинув селянську сирітку, якій ой як було важко у місті!
- То лікарі тебе не бачили. Але ж потрібні документи! Дитині потрібне свідоцтво про народження, стати на облік в поліклініці, пройти курс щеплень і таке інше.
- Нічого цього в мене не було. З моменту народження я був поза законом. Юридично мене не було, я існував в підпіллі. Не мав документів, не ходив ані в дитсадок, ані в школу. Мама сама мене вчила читати та писати. Приносила підручники та книжки. Я днями сидів в хаті, виходив на вулиці лише вночі.
- Ти відчував себе потворою?
- Ні. Мама казала, що я просто інший.
- Ти не просто інший! Ти людина, яка має крила! Людина, яка може літати! Покажи ще раз свої крила! Махай ними! Давай!
Літун витягує крила, водить ними, студія у захваті.
Реклама
Знову студія, Пантагрюель все торкається крил Літуна.
- Просто повірити не можу! Ти хоч розумієш, чим володієш?
- Знаєш, ці крила скоріше заважали мені, чим допомагали.
- Не вірю! Крила є крила! Але розповідай, що з тобою було далі.
- Та що розповідати. Я зростав, мама почала вчити мене вишивати. В неї було погане здоров'я, вона хотіла підготувати мене до самостійного життя. Думала, що вишивання дозволить мені заробити на хліб. Тим більше, що вишиванки можна було робити вдома, а потім здавати їх в споживкооперацію. Я швидко навчився і дуже непогано заробляв, навіть більше мами, яка все життя пропрацювала санітаркою у фізкабінеті. Коли мені виповнилось шістнадцять, мама купила мені паспорт. Тоді СРСР розвалився, були такі темні, незрозумілі часи, вона знайшла потрібну людини і мені за великі гроші зробили паспорт. Саме не фальшивий, а справжній. Мама казала, що без паспорту не можна. Мабуть, вона відчувала, що їй жити не довго, то поспішала.
Літун майже плаче через спомини. Показують крупним планом його обличчя, сльози, що збігають по щоках. Чутно, як жінки в студії зітхають.
- Ти залишився сам?
- Так. Шістнадцять років і я один на білому світі. На похорони мами пішли всі заощадження і я почав голодувати. За вишиванки перестали платити, грошей зовсім не було, я скиглив від голоду і не знав, що робити. Пішов на базар. Тягав там сумки з товаром.
- Люди знали, про крила?
- Ні. Я одягався так, щоб їх не було видно. Це важко, бо вони ж великі, але я обрізав пір'я і так їх складав, що здавалося, наче то горб. Ну, воно не дуже було схоже на горб, але хто повірить у крила? Люди вважали їх горбом.
- І довго ти пропрацював на базарі?
- Кілька років. Потім пішов на одну фірму. Спочатку вантажником, я зробився досить міцним чоловіком, бо ж днями таскав мішки та ящики. Потім мені запропонували стати експедитором. Їм платили більше і робота не така монотонна, то я погодився. За кілька років став начальником відділу, все йшло добре.
- Вибач за питання, але як у тебе складалося з жінками?
- Та ніяк. Я не хотів, щоб про крила хтось знав. Довіряти знайомим жінкам не міг, то купував проституток. Вони не задавали питань, чого це я займаюсь коханням одягнений. Була одна жіночка, яка мені подобалася і я вже думав, розповісти їй все.
- Але?
- Але мене викрали.
- Зараз реклама, після якої ви дізнаєтесь про неймовірні пригоди Літуна, про які легко можна знімати кіно!
Реклама
Знову студія. Пантагрюель та Літун.
- Як тебе викрали? Як і чому?
- Випадково. Спочатку мене пограбували. Я повертався з роботи трохи п'яний. Був день народження у колеги, я, зазвичай, не пив, але тут іменинник сказав, що одружується. На тій самій дівчині, якій я хотів все розповісти. Це було ударом для мене, бо дівчина дуже подобалася. Вперше в житті я відчув себе потворою і з горя набрався. Нічого не пам'ятав, прийшов до тями вже під ранок. Лежав біля свого дому, голий. Мене пограбували. Знаєте, є такі мерзотники, які полюють на п'яних. Вдарили мене по голові, забрали гаманець, але грошей там було мало, то вони вирішили узяти одягом. Зняли штани, куртку, светр, сорочку і побачили крила. Мабуть, перелякалися, бо кинули сорочку і втекли, залишивши мене на землі. Добре, хоч ніхто не побачив моїх крил. Я ледь доплентався додому, вимушений був пролежати цілий тиждень. В мене був струс мозку. А потім вони прийшли знову.
- Хто вони?
- Грабіжники. Їх було двоє, пропащі хлопці, наркомани. Вони заборгували своєму постачальнику, він вимагав грошей, погрожував голови зняти. Вони жалілися, що у народу грошей немає, крила є, а грошей немає. Розповіли про мене. Постачальник не повірив, наказав мене привести. Вони почали шукати мене, але ж я був вдома, то не знайшли. Потім я пішов на роботу і випадково зіткнувся з ними. Вони прослідкували за мною, а увечері напали. Знову вдарили по голові і потаскали. Показали постачальнику, тому сподобалися мої крила.
- Сподобалися крила?
- Він зрозумів, що може на них заробити. Як раз у місто приїхав цирк. Одним з номерів там було шоу потвор. То мене продали в цирк. За п'ятсот доларів.
- Зовсім небагато.
- Але я був слабкий та ще з обрізаним пір'ям.
- Перед тим як ми розкажемо про перебування Літуна в цирку Жорж Бураченко розповість про охтирських повстанців, стихійний рух, який наразі залишається єдиним діючим партизанським рухом в Європі! Єдине в світі інтерв'ю, спеціально для нашої програми, дав лідер охтирських партизан батько Прогнимак! Той, за голову якого назначена нагорода у сто мільйонів доларів, той, заради якого в Україні була повернута смертна кара, той, кого звуть Че Геварою двадцять першого сторіччя! Тільки в "Житті по-справжньому" батько Прогнимак!
Реклама
Жорж Бураченко стоїть у камуфляжі біля обгорілих залишків танку на сільській дорозі. Позаду видно працюючу нафтова вишка. Жорж стукає високим військовим чоботом по танку.
- Оцей танк був підбитий, коли уряд вирішив вирішити проблему нафтових повстанців військовим шляхом. Тоді на Охтирку було кинуто більше десяти тисяч військових. За тиждень операція була закінчена, а за дві тижня всі до одної нафтові вишки горіли, а разом з ними горіла земля під ногами армії. Через місяць уряд погодився на переговори з повстанцями, хоча раніше в Києві казали, що не ведуть перемов з бандитами. Ми на Охтирщині, краю, який спочатку був українським Кувейтом, а потім став українською Чечнею. Ми поговоримо із самім батьком Прогнимаком, теперішнім володарем цих країв, який ще нікому не давав інтерв'ю. Можливо все зірветься і зараз. Ніхто не знає, де знаходиться батько, за яким вже багато років йде жорстоке полювання. Ціна питання надто висока, тут нікому недовіряють, а з нами погодилися розмовляти лише тому, що дивляться і люблять нашу передачу. "Життя по-справжньому!" дивляться усюди! А поки ми чекаємо. Нам сказали місце, де чекати. Ми тут уже третю годину. Можливо, нікого і не буде. Хоча ні, он їдуть!
По дорозі швидко мчить кілька позашляховиків, на яких встановлені кулемети.
- Так, здається це за нами! Підпусти поближче і закінчуй зйомки, щоб їх не нервувати.
Камера стежить за наближенням позашляховиків з кулеметами, потім вимикається. Потім вмикається, щоб показати голих Жоржа та оператора. Жорж говорить.
- Умови були такі, що ми залишимо усе наше устаткування і одяг. Тут бояться, щоб на нас не було жучків, які б могли привести до батька Прогнимака. Камеру для зйомок вони дадуть свою.
Камера знову вимикається. Потім Жорж сидить за столом. Перед ним - чолов'яга у військовій формі невідомого зразка без-будь яких знаків відміни. Камуфляж, через плече перекинутий автомат, в лівій руці рація, права – стиснута в кулак. Чоловік стукає їм по столу, стукає сильно, стіл аж тремтить.
- Розумієш, це ж непростий край! Кажуть Путивль, Путивль! А що Путивль? Там ліса, там легко сховатися і сидіти. До того ж німці тільки натиснули і Ковпак побіг аж до самих Карпат! А ось тут, у степах, загони десять років воювали з комуністами! Розумієш, десять років протистояли такій машині! Яка не цяцькалася, яка вбивала і не питала! І далі б стояли, якби не голодомор. Вони ж тут просто виморили всіх! Вони не змогли скорити цей край і виморили всіх голодом. Зачистили, як зараз кажуть. Тут же як було: село одне закінчується і ось вже інше почалося. Земля багата, могла всіх прогодувати. А після голодомору тут дві третини сіл нанівець вимерло! В 35-му році пригнали сюди полк солдатів, які усі покинуті села спалили, щоб не муляли перед очима. Отак наче і стерли все, наче нічого і не було!
- Ну, то історія...
- То славна історія! І коли я дізнався про неї, я зрозумів, чого в мене все вийшло! Тут така земля! Земля нескорених! Козацька земля!
- Але давай с початку, як ти тут опинився?
- Ну, я тут народився, зростав, потім закінчив військове училище, служив в армії, потім займався бізнесом в Одесі. Тут були два моїх брата, вони зателефонували і сказали, що батько помер. Це було дивно, батько ніколи на здоров'я не скаржився. Але я подумав, що серце, вона зненацька нападає. Приїхав на похорони і тут дізнаюся, що батька вбили.
- За нафту?
- За землю, Жорже, за землю! У нього був пай з колгоспу, він купив ще десяток.
- Але ж купувати було заборонено.
- Ну, він їх виміняв. У алкашів. Які б все одно їх пропили. А батько займався фермерством, у нього було стадо корів, три трактори. Я йому допоміг грошами і він би розгорнув справу. А тут йому сказали віддати землю. Під нафту. Хотіли кілька вишок на його полі ставити. Батько б продав землю, за хорошу ціну продав би, але йому сказали віддати за копійки. Батько послав їх подали. Вони спалили йому трактор. Він додав до ціни, яку вимагав, вартість п'яти тракторів. Він був гордою людиною. Він і у колгоспі не працював, все життя на пасиці, де він сам собі господар. Ніхто їм ніколи не командував. І не звик він, щоб його з багнюкою змішували. А вони його вбили.
- Вбили?
- Так. Серед біла дня, просто приїхали якісь бандюки і забили палицями! Розумієш? Мого батька! Його довелося ховати у закритій труні, щоб ніхто не бачив в що перетворилося обличчя. Суцільний синець! А вбивці ще тиснули на братів, щоб вони переписали землю. Безплатно! І брати були згодні, вони всралися від тих бандитів.
- А ти ні?
- Я знав і знаю одну річ: життя це приємна річ, але головне не просто жити, а жити так, щоб не було соромно. Соромно, коли в мене вбили батька і ніхто за це не відповість! Браття ж навіть заяву в міліцію не написали! Казали, що міліція вся на зарплатні у нафтовиків. Можливо, от я на зарплатні сам у себе. І я вирішив, що вбивці відповідатимуть.
- Ти сказав це над батьківською труною?
- Ні. Хороший собака не гавкає, а кусає. Навіщо клястися на труні, коли треба робити справу! І я зробив. Хлопці їхали до моїх братів, але не доїхали. Хтось з автоматом зустрів їх поруч з селом, потім ще і машина загорілась. Мало що від них залишилося.
- Ти їх вбив?
- Я їх вбив. І сказав братам, що не віддам свою долю.
- І що далі?
- А далі підробили документи. Тобто я мав успадкувати третину батьківського поля, та не отримав нічого. Почав судитися, це ж був безпредел. Тоді мені прислали фотографії мого сина, який виходив із школи. Натякали, щоб заспокоївся. Ну, це вже зовсім гівно. Не можна лізти до родини. В тебе є справи? Вирішуй їх із мною, але про родину і не думай. Я відправив родину в Одесу, там у жінки були родичі. А сам приїхав сюди. Тільки заїхав у двір, як мене заарештували менти. В них нічого на мене не було, але їм нічого і не було потрібно. Нафтовики вирішили просто вбити мене, заплатили ментам. Ті відмудохали мене і викинули у лісі за містом. Я б там і сконав, але мене знайшов дід. Корівку пав у лісі, побачив мене, збігав додому, притягнув візок і на ньому довіз мене до хати. Через тиждень я вже підводився. А через два я вже вбив того хлопця, який платив за мене ментам. Мене об'явили у розшук.
- Що ти тоді думав робити? Невже ти вирів, що зможеш протистояти системі?
- Нічого такого я не думав! Мені б було вижити. Ось і все. До перших морозів я ховався по лісах, але що буду робити взимку, не знав. Чесно кажучи, я хотів піти. За батька я помстився, землю повернути не міг. І тут я дізнався, що в одному селі бунт. Там у селян забирали землю, знову під нафту. І майже нічого не платили. Ці нафтовики, вони ж любили казати, що платять тільки лохи. А вони ж круті. Вони пригнали ментів з кийками і розігнали селян. Думали, що все. Але я прийшов в село і почав розмовляти з людьми. Роз'яснювати їм, що вони тут господарі. Це їх земля, їх нафта і вони повинні жити в шоколаді, а не отримувати по голові від ментів. А щоб так було, треба об'єднуватися і боротися за свої права. Ніхто не дасть грошей, поки ти сам не візьмеш їх. Свої гроші! Люди слухали, погоджувалися і боялися. А тут ще приїхали бандюки. Хтось мене заклав і бандюки примчали мене вбивати. Десяток вгодованих хлопчиків з бейсбольними битками. Я кинув в них гранату, а потім вискочив з вилами і добив тих, хто вцілів. Декілька чоловіків з селян мені допомогли.
- Це був початок твого війська?
- Так, початок. З тих хлопців, хто пішов тоді зі мною, двоє загинуло, а п'ять зараз в мене командири. Так ось, тоді ми пішли в ліс. На село наскочили бандюки, менти, мене шукали, по телебаченню показували. Нафтовики нагороду за мене призначили. Аж півмільйона, навіть не доларів! Тому, хто мене приведе. А що мене приводити, я і сам прийду! Увійшли в село вранці, роззброїли ментів і бандюків. Останніх всіх постріляв. А ментів відпустив і сказав, що не буду їх вбивати, якщо вони не лізтимуть до мене. Кілька ментів залишилося зі мною. Стали приходити люди з інших сіл, просили допомогти. Записувалися у військо. За тиждень в мене було вже півтисячі людей! Не вистачало зброї, то ми зробили вилазку по Харківській області, роззброїли там кілька райвідділів. Нікого не чіпали, просто брали зброю.
- Не боявся, що після цього буде війна?
- Не боявся. Війна, так війна. Війну не можливо віддалити, хіба що на користь ворога. Ми озброїлися, а нас вирішили висапати, як бур'ян. Кинули війська. Танки, літаки, артилерія, спецназ з усієї країни. Десять тисяч військових! Але я ж не дурень, щоб перти лоб в лоб. Ласкаво просимо! Вони пришли сюди, розмістилися по селах, наче перемогли. Але в ліси не лізли. А хто ліз, той там і залишався. Ми трохи почекали і почали діяти. Спочатку нападали лише на міліцейській спецназ, бо ж він найбільше тероризував населення. Попередили командирів військових частин, що ми не нападаємо, поки вони не нападають. Це подіяло, військові сиділи по селах. А ми почали жарити п'ятки ментам. Однієї ночі вся Охтирщина запалала. І наступної ночі теж. Цілий тиждень, щоночі ми нападали. Вони забули, що таке сон, вони тільки і бачили труни з загиблими товаришами. І вони не витримали. Почали тікати. Багато хто переходив на наш бік, у нас з'явилися танки і артилерія, потім ми узяли Охтирку. І оголосили Ворсклянську республіку у складі України.
- Кажуть, що тобі пропонували допомогу з Росії?
- Так, обіцяли зброю і гроші. Але я послав їх подалі.
- Чому?
- Тому що в Росіє керує гебня! А я армійський офіцер! Розумієш? Щоб я у гебні з руки їв? Та ніколи!
- І що далі?
- Далі все трохи, наче вгамувалося. Ми брали собі половину нафти, яка тут здобувалася, продавали її, отримували гроші, які вкладали тут же. Почали будувати дороги, житло, давали кредити фермерам. Розумієш, це ж великі гроші! В порівняні з сибірською чи арабською нафтою, це копійки! Але для кількох аграрних районів, це надзвичайно великі гроші! Ми б тут за кілька років зробили життя в шоколаді!
- Але вам не дали?
- Ті, хто володів нафтою, вони не могли заспокоїтися, що їх посунули від неї. Вони почали робити змови. Підбурювати людей проти мене, зробили кілька замахів. А коли це не допомогло, то почали набирати найманців. З усього світу! Думали, що коли звичайні солдати не змогли нас підкорити, то найманці зможуть. Назбирали сім тисяч! Багато чеченців, багато інших. Їм платили по дві тисячі баксів в тиждень, то охочих було достатньо. Озброїли їх і наказали узяти нафту під контроль. Ми були готові. Спочатку відступили, побігли навіть, а потім вдарили з боків. Найманці добре вміли воювати, але це ж наша земля. Тиждень вони трималися, а потім ми зробили одну хитрість.
- Фальшива ядерна бомба?
- Так, півтони вибухівки, яка імітує ядерний гриб. Нам дістали таку зі складів. Ми б перемогли і без неї, але я не хотів зайвих втрат, я бережу своїх людей. То ми йобнули її і дали в ефір, що Москва використала проти Ворсклянської республіки ядерну зброю. Був сонячний день, гриб було видно здалеку, до того ж по радіо тільки про це і транділи, що буде з жертвами радіаційного випромінювання. І найманці побігли.
- Кажуть, що ви не брали їх в полон?
- Вони прийшли заробляти гроші у чужій землі і на чужій крові! Який тут полон? Ми вбивали усіх, кого могли, щоб відбити охоту лізти до нас на заробітки.
- То ви перемогли?
- Частково. Бо був відданий наказ підпалити усі свердловини. Раніше ніхто не чіпав свердловини. Буле таке правило: війна війною, а нафта нехай качається. Але ті жиди, які хотіли відібрати в нас нафту, вирішили, що хай краще вона згорить. Це були страшні дні. Весь край зчорнів. Дихати було нічим. Але ми змогли потушити свердловини. За місяць потушили, за два - відновили видобуток нафти. Тоді нам заборонили вивозити її. Пропонували втопитися в нафті. І тоді я сказав, що піду на Київ.
- Це була реальна погроза?
- В мене було кілька тисяч загартованих бійців. Хто б нас зупинив? Продажні менти? Чи солдатики, які радо переходили до нас? Я б узяв Київ! Узяв би Дніпропетровськ і розвісив би тих пиздюків, які хотіли нашої нафти! І там злякалися, розпочали перемови. І дозволили продавати нафту.
- Так є і зараз?
- Так. Ми отримуємо половину грошей з нафти і дві третини з газу.
- Я б не сказав, що ви вже так багато живите.
- Нам треба витрачати гроші на армію. До того ж, багато грошей пішло на відновлення після війни. Але уяви! У нас безплатна освіта і медицина, кожному хлопцю, який відслужив в армії, дається житло, на першу дитину – машина, а на другу – приватний будинок. Непогано?
- Непогано. Але спокою немає. Ти ховаєшся, ніхто не знає де ти, на шляхах стоять блокпости.
- Я не ховаюсь, я уникаю небезпеки. Для багатьох я – кістка у горлянці. Вони хочуть повернути нафту собі, а для цього їм треба вбити мене. То іноді сюди прилітають ракети. От я вчора ночував у будинку, а сьогодні в нього потрапила ракета і рознесла вщент. Щоб не підставляти людей, я тримаю в секреті свої переміщення.
- Кажуть, що в тебе рахунки за кордоном.
- Звичайна брехня ворогів. Їм же треба, щоб мої люди перестали вірити в мене, їм треба розколоти нас і тоді вже переламати, забрати нафту! Це їх план, який вони намагаються втілити вже скільки років! Але хуй їм!
- То грошей немає?
- Немає. Вони могли б бути, бо мені пропонували гроші. Знаєш, скільки мені давали, щоб я просто поїхав звідси?
- Скільки?
- Двісті мільйонів доларів! Розумієш, що це таке? Я міг би поїхати і жити до кінця життя ані в чому собі не відмовляючи. Та моїм би онукам вистачило! Але я вважаю, що у кожної людини повинна бути честь. Я підняв народ і відповідаю за те, що буде далі. Іноді мені важко, іноді я відчуваю, що заморився. Думаєш, це легко, бігати і бігати, рік за роком переховуватися і чекати нападу? Це виснажує. Мені вже п'ятдесят сім. Це не той вік, коли бігаєш легко. Але я не здамся, не покину свій народ. Як кажуть, тільки смерть розлучить нас.
Починає верещати рація. Прогнимак щось слухає.
- Вам пора повертатися.
- Добре, дякую за інтерв'ю.
- Ти не боїшся, що за нього тебе посадять?
- У нас в передачі кажуть, що ми боїмося лише того, що глядачам буде нудно.
- Зараз ми покажемо, що боятися треба не тільки цього.
Прогнимак посміхається. Потім їдуть кудись.
- Наша машина чекає нас по дорозі на Лебедин.
- Туди не можна.
- Чому?
- Побачиш.
- А які у тебе відносини з лебединськими ракетниками?
- Нормальні. Ми постачаємо їм м'ясо, а вони роблять нам зброю. В них там великі майстерні, можуть виконати майже будь-яке замовлення. А зараз за мною, тільки тихіше.
Машини зупиняються. З них виходять Прогнимак, Жорж, оператор і кілька десятків озброєних бійців. Ідуть спочатку полем, потім лісом, вузенькою стежкою. По дорозі їх зустрічають ще кілька бійців.
- Що?
- Сидять, чекають. Семеро, зі снайперами і автоматами.
- Чуєш, Жорже.
- Що?
- Тебе чекають.
- Хто?
- Люди нафтовиків.
- Навіщо?
- Щоб вбити. Їм же треба довести, що я звичайний вбивця. Узяв і підло розстріляв з засідки неозброєного ведучого найпопулярнішої програми України.
- Не вірю.
- Пішли, подивишся.
Ідуть стежкою, потім розходяться в кущі, Прогнимак зупиняє Жоржа. Чекають. Зненацька кілька пострілів і крики.
- Пішли.
Виходять до кущів на узбіччі дороги, на якій видно вказівник "Лебедин". У кущах лежать трупи, а ще кілька чоловік стоять на колінах з руками за головою. Зброя поруч з ними.
- Ось дивися, що в них.
Прогнимак показує на камеру фотографію машини "Життя по-справжньому", на який їздить Жорж.
- Ну, кажіть хлопці, що ви тут робили.
- Змилуйся, батько, змилуйся!
Вони плачуть і кривляться, перелякані і жалюгідні.
- Я запитав.
- Нам наказали!
- Що?
- Розстріляти машину! Так, щоб ніхто не вижив! І залишити біля неї записку.
- Ось вона. "Не треба жартувати з Прогнимаком". Диви, навіть почерк зробили схожим на мій! Майстри!
Прогнимак показує клаптик паперу з написом.
- І що далі?
- Потім треба було зателефонувати і відходити.
- Кому телефонувати?
- Не знаю. Нам дали тільки номер.
- Телефонуй. Скажи, що задача виконана.
- Але...
Чоловік відчуває пістолет на потилиці і дзвонить. Говорить в телефон.
- Квітки зірвані.
- Чуєш, тебе квіткою назвали. – посміхається Прогнимак. – Машину залиште на дорозі!
Позашляховик "Життя по-справжньому" залишають на дорозі, з відчиненими дверима.
- Іди там полежи.
- Навіщо?
- Думаю, що скоро прилетять колеги.
Жорж влягається біля джипу. Через чверть години чується гуркіт двигуна гелікоптера. Ось він з'являється з-за лісу, робить коло і сідає в полі, поруч з дорогою. З гелікоптера вискакують з десяток операторів з камерами, за ними біжать журналісти. Хтось вже передає по телефону про напад на зйомочну групу "Життя по-справжньому!".
- Бураченко загинув! Лежить біля машини!
Журналісти вже поруч, вишикувалися у ряд і тоді Жорж відкриває очі.
- Доброго дня, колеги.
Журналісти відсахуються від нього, як від живого мерця.
- Прилетіли стерв’ятники, але жертва жива. Живіша за всіх живих!
Жорж підхоплюється, у нього в руках мікрофон. Оператор знімає з машини. Жорж вказує на купу журналістів.
- Всі вони приїхали, щоб подивитися на Жоржа Бураченко, вбитого негідником Прогнимаком. Але я живий! Це проект "Жорстока країна" в рамках передачі "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили!
Реклама. Вдвічі коротша за звичайну. Потім на екрані напис "Екстрене включення"
Пантагрюель з мікрофоном. Перелякані люди в студії, але він посміхається.
- Ми навмисно не анонсували інтерв'ю з Прогнимаком, щоб нам не перешкодили показати його. Ми показали, а зараз у приміщення студії увірвався спецназ МВС на чолі з заступником міністра Миколою Плехановим. Ось дивіться!
Вхід в телестудію, біля нього кілька десятків людей в чорному, ламають двері. Потім заскакують в середину, кидають на підлогу охоронців. Видно людину в цивільному.
- Це пан Плеханов. Зараз він йде сюди. Пане Плеханов, заходьте в студію! Розкажіть в прямому ефірі на всю країну, чого це вам знадобилося брати штурмом наш телеканал. Давайте!
- Прекратите этот цирк!
- Пане генералу, це не цирк, а телебачення, а от ви зі своїми бойовиками дійсно схожі на клоунів! Що ви збираєтесь робити? Розстріляти нас тут же? Давайте! Буде прекрасна картинка!
- Прекратить съемку!
- Знімаємо! Пане генералу, зараз трансляції "Життя по-справжньому" ідуть на Росію та вісім європейських країн. Ласкаво просимо в історію! Заарештуйте нас, розстріляйте! Хай ваші хлопці усе тут потрощать! Це ж життя по-справжньому! Чи не так?
- У меня есть ордер на арест Жоржа Бураченко!
- За що арештовувати журналіста?
- Он сотрудничал з бандитскими формированиями, участвовал в убийстве трех сотрудников милиции!
- Тобто ви визнаєте, що ті кілери на дорозі були міліціянтами! Ті кілери, які мали вбити Жоржа! Ви це все бачили і чули! Зізнання у прямому ефірі!
- Прекратить съемку!
Генерал махає рукою і до студії вриваються бійці спецназу. Широкий план з гори. Видно, як спецназ валить на підлогу Пантагрюеля, а також переляканого Літуна. Потім луплять кийками операторів, які намагаються знімати. Все це йду у прямому ефірі, бо камері другого ярусу працюють.
- Життя по-справжньому у "Житті по-справжньому!" – кричить з підлоги Пантагрюель. Йому затикають рота.
- Ищите Бураченко, он здесь!
Генерал Плеханов ходить по студії, потім у нього дзвонить телефон. Дістає його.
- Да, товарищ министр! Прекратили трансляцию и…Что?
Генерал живиться вгору і тільки зараз помічає камери з другого поверху, які знімають, все, що відбувається в студії.
- Виключите их на хуй!
Генерал вибігає з студії, через кілька хвилин камери вимикаються. Екран – чорний. На інших канал прямі включення про події у студії "Життя по-справжньому!".
- На місце подій прибули генеральний прокурор і міністр внутрішніх справ!
