Катрін прокинулась у темній кімнаті. Останнім часом сон її став зовсім нестерпним. Не відпускало навіть у нічних мареннях...А наяву ще гірше.
От і зараз у мороці її знову оточили. Чіплялися за руки, обіймали, до хрипоти здушуючи, шепотіли на вухо, і вона не розуміла що…Гнати їх, гнати! З цією думкою Катрін бігла по вулиці, розбризкуючи бензинову воду з калюж на стіни брудних будинків. Але Вони наздоганяли, було чутно їх дотики на шкірі, і дихати ставало дедалі важче.
Катрін скинула плащ і побігла ще швидше. Як Їх спекатись, тих, що переслідують її на кожному кроці? Очі її вловили бліде світло. Неможливо було не пізнати той будинок. Ось де її вперше причатували, де катували її ті приблуди… У вікні майнув Він. Не спить! А поряд кружляла та химерна зграя, прокляті! Танцюють, регочуть, хижо дивлячись їй прямо у вічі. Катрін стиснула пальці аж до хрусту. Вбити Їх… Більше так не може бути. Не може бути так вічно. Так може не бути...
В будинку було душно. Погляд помутнішав, але ж ціль... Вона там, треба лише дістатись. Сходами, переходами. Він відчинив двері, і хижаки миттю кинулись до неї. Знов душили, дряпали щоки, кусали...Але Катрін більше не слабка. Ще секунда – і свобода.
Бризки калюж знову розлітались навсібіч, брудом їй потворило обличчя. Чому, чому Вони не пішли геть? Навпаки, з новою силою вчепилися їй у груди і рвали на шматки! Вона не знала, чия то кров на руках, може, її власна? Вони, почуття, вже не шипіли, а верещали «Вбивця!!!» А Катрін всього лише хотіла, щоб вони зникли разом із Ним...
