У фонтані вигравали червоні рибки. Вони думали, що плавали в озерці, але маленькому. Хто їм сказати мав, що народились вони у великому просторому акваріумі лабораторії номер такий то!? І хіба їм вже так погано тут? Чи вода не блакитна, чи осока не зелена, чи захоплених туристів мало!?
2.
О, ні. В Італії, а тим паче у центрі Рима туристів не буває мало. Росава – молода італійка з живими горіховими очима знала це напевно. Вона, власне, приходила сюди, аби дивитись на ці горобині та орлині зграйки туристів. Нічого цікавого не могла побачити в американцях – ті знімали усе на дорогі відеокамери, хоч і дивом не відали, як називається історична споруда. Жували свій “даблмінт” і крутили об’єктивами. Мабуть, і Росава зайняла кілька сюжетних кадриків – і нехай... В такі дні вона думала лише над своїм дивним ім’ям.
3.
Вперше запитала про нього ще у глибокому дитинстві. Батьки “викрутились” казочкою, в якій була така собі дівчинка Росава і мала вона все, чого забажає. Лиш заборонялось їй ранити пальці, -- особливо пучки пальців...
4.
Але мала Роса віта дивилась на батьків підозріло, бо знала, що ота найменша жарина в очах красеня-батька щось ховає. Що? Сльозу? Хитринку? Правду чи брехню?
5.
Хвостиком хлюпнула найменша червона рибка і зронила прісну сльозу на лице дівчині. От, -- і навіть плакати не треба... Тільки дивитись і годувати голубів. А що ж іще робити дівчині, коли їй заледве 16 і коли вона до пуття не знає, чому в неї таке дивне, -- зовсім не італійське ім’я Росава.
6.
Вона могла попросити у Бога всього, що завгодно: навіть оркестр тут на площі. Навіть бузкову хмаринку на долоні…
Доброго дня, панно Росаво! Думаєте, а самі не знаєте, про що!? Ні, ні… Не вгадуватиму. Це – така страшенна таємниця, що я й мови її не знаю. Краще послухайте оркестр, а замість букету звичних квітів я подарую Вам оту приємну бузкову хмаринку… до слова, -- вона світиться вночі,… -- якщо вимкнути світло…
7.
Росава захоплено послухала усі фрагменти. І на останніх акордах збагнула, що перед нею був Атоніо Вівавльді. То й що – ще не такі дива стаються з нею. А дивне ім’я і успіхи в художній школі дивували її найбільше.
8.
Ось уже третя персональна виставка її вишивок та міні-гобеленів. Друзям було невтямки, як можна малювати нитками, як можна робити щось, чого вона в Римі, та у всій Італії мало де бачила... Дивна вона, ця Росава... І дкуже гарна, не по-італійськи приваблива. Не-така...
9.
Завжди впевнена у собі, завжди у колі друзів... завжди окрема та інакша. Не схожа характером на матір і пошанована красенем-батьком. Мати – бізнес-леді, багато курить і н має часу “на теревені”. Батько щоранку підкручує вуса і приспівує у ванній кімнаті. Папужка Сара, собачка Філя і мовчазні рибки, а довгий хатній коридор всипаний її роботами. Батько пишається нею. Це він організував усі виставки і влаштував у домі моно-галерею Росави Р. (А, може, мама хотіла хлопчика!?)
10.
Через рік мрійниця Росава неодмінно вступить у найпрестижніший університет на культурологію. Татко винайме для неї гуртожиток у купуватиме щотижня смачні десерти. Росава матиме час на бібліотеку і н творчу працю – малювати нитками...
11.
— Куди б Ви хотіли поїхати на стажування? Наші студенти мають право обирати будь-яку європейську державу.
— Я чула, пане професоре, що найдовершеніше працюють із нитками “ДМС-муліне” в Україні. Я хочу побувати там.
— Але ж, сеньйорито Русаво, Ви не знаєте їхньої мови, а родина, котра погодиться Вас прийняти, не зрозуміє Вашої добірної італійської!
— Але ж, пане професоре, мистецтво має одну універсальну мову. До того ж, я трохи знаю англійську.
— Якщо Ви так наполягаєте, я скерую Вас в Україну...
12.
Росава подумки підскочила на півметра вгору. Вона хотіла зараз вхопити ту бузкову хмаринку, котру подарував їй маестро Антоніо Вівальді, але... професор попрощався з нею до п’ятниці.
13.
Сеньйорита Росава забагла дізнатись трохи більше про країну, до якої мріяла потрапити. У товстезній енциклопедії не знайшла нічого путнього. Та й хіба так дізнаються про іншу країну!?
Того ж таки вечора сеньйорита Росава виткала велике сонце із промовистим значком посередині. “Я назову тебе ОКОМ ВСЕСВІТУ!” – величаво звернулась дівчина до гобелена і... полетіла за бузковою хмаринкою... за музикою пана Вівальді...
14.
— Татку, я їду на стажування в Україні!
— А чому не в Португалію чи Німеччину?
— Я хочу туди, де знають, що таке вишивка! (Батько вперше не посміхнувся Росаві.)
15.
Вона повернулася із України натхненною, осяйною, -- з повними торбами куплених там вишиванок, рушників та кераміки... Розповідала безупинно, цікаво... і...
... на останній фразі урвала себе так раптово, що здивувались лампи в абажурі...
16.
Все розказано. Все почуто – і жодного слова про Велику Таємницю. Нічого. Зовсім нічого. Росава сидить із кавою (купленою ТАМ) у рамі вікна, -- втомлена і трішки щаслива... Наступного тижня вона декоруватиме кімнату тими дивовижними речами, котрі привезла звідти... Батько вже замовив доньці майстрів. Нехай тішиться тим, чим хоче. Інших Росав у нього не було.
17.
Найпотаємнішою мрією сеньйорити Росави було вишити собі блузу нитками ДМС.
18.
Сеньйорита Росава запам’ятала поодинокі українські слова і могла жартома вигаптовувати ними обідню пору. Вона посміхалась і казала їхній хатній кухарці “дякую”, від чого мати здригалась, а батько молодшав. Розмови про Україну втихали самі собою – їх могла слухати лише тиша. Уважна роздратована силіконова тиша римських патриціїв.
19.
Ні-ні, сеньйорита Росава не читала п’єси В.Винниченка «Закон», бо на вивчення укр. Мови їй бракувало часу.
20.
Книжкові полиці поважчали на кілька фоліантів зі зразками українських вишивок. Там же спав альбом із “українськими” знимками і серветка на великодній кошичок від п. Оксани. Усі ці речі відтепер займатимуть окреме місце в її кімнаті, в її житті, в її любові.
21.
Мати Росави (без імені) зайшла до покою і наготувалась видусити зі себе щось важливе і болюче, -- може, колючу хмару з легень; може, злу скалку з душі; може, білу тривогу з очей. Мати Росави ніколи не переймалась довершеністю фігури... Але тепер уся змаліла до червоної рибки у фонтані. От-от хлюпне, от-от виродить щось безформенне і фатальне. Росава ж не бачить, -- вона гортає “сонний” альбом із “українськими” фотографіями.
Чи мить настала?
У матері Росави (без імені) задзвонив мобільник “Нокія” (з іменем)...
22.
Є сильний клей, котрим з’єднують папір, картон, фотографії, лінолеум, облицювальні плитки, застосовують для цементних та крейдяних розчинів.
Чому нема клею для розбитих сердець???
23.
Такими ж були червоні рибки у фонтані, що в центрі Рима. От лиш милуватись ними тепер лиш на перерві. Та й то, -- хто ще ким милувався!?
А от туристів побільшало. Ними стали думки, що прилітали нізвідки і тікали в... нерозуміння, -- саме туди, де звучала музика. А музику сеньйорита Росава дуже любила...
24.
Вона тепер знала в обличчя того професора, котрий займається етимологією імен, але не знала, що у нього стільки облич, скільки імен він досліджує.
Сеньйорита Росава постукала до нього саме невчасно.
Професор нагадував розкуйовдженого дивака із реклами чипсів, і осі в нього були зовсім не академічні. Хотілось розповісти йому анекдот, перш ніж привітатись. Але... дивне ім’я поважної панни не числилось, і етимологію треба було шукати... Але де???
25.
“Квакає заїжджений магнітофон. Молода циганка годує немовля і не зважає на те, що повариха сварить по телефону свого неповнолітнього сина. Росава п’є каву за 45 копійок із надщербленого горнятка. Чому вона ніколи не знала раніше про таі місця на Землі? Чому не знала, що час зупинився саме тут? І чому їй тут так затишно?”
Усе це спогад. Мандрівка: Самбір – Італія – Рим – червона рибка. Кров...
26.
Людина мандруюча. Скільки ще паралельних доріг доведеться перейти? Білими кіньми по гірському хребту. В кишені нецивілізованої природи. На загумінках поспішності, а румовищах невиправданої та нерозкритої досі, мов злочин, зради. Уся ця інтелектуальна дурня світить Росаві в зіниці... просто в зіниці... розкішним глупуватим світлом. Затулити б пальцем об’єктив піратської кінокамери, котра знімала все її попереднє життя.
27.
Щось легке і вологе прокотилось між усіма ними – згусток сліз і обірваних ниток. Воно котилось довго і просто. Часто підстрибувало, іноді озиралось і не мало при тім очей. Воно було ніжне, добре і тихе. Закотилось під лаву, завовтузилось і принишкло.
Ні, воно було ані зі сну, ані з кольорових фантиків. Воно, замішане на стародавньому рецепті мовчазних звуків, нагадувало безлику присутність. Комусь заважало, а кого тішило. Воно вітром закотилось, і всі зауважили, що воно є.
Росава пильно дивилась на нього... і занурювала руки в туман. Аж тоді, коли вже не бачила ні власних пальців, на ліктів, різко сахалась назад і... ошукано озиралась то вправо, то вліво. Видиво ставало слабким і байдужим. Настрій воно забирало з собою – дні повертали собі звичні круги на воді...
28.
Під лампою “Вічність”, що більш н усе схожа на зелену меандрові доріжку, народжуються мрії. Росава знайде собі справжнього довгокосого індіанця і оселиться з ним десь у Карпатах чи у Кордільєрах. Вона готуватиме сніданки і вечері, а вдень малюватиме на горищі. Індіанець матиме справжнє індіанське ім’я і великий срібний перстень із бірюзовою оздобою. Її, Росаву, він називатиме Горицвітом, і щовечора приноситиме добрі вісті.
Та лампа гасне. Хтось прокинувся в домі. Ховай свої мрії, Русаво. Завтра, коли проходитимеш повз фонтан із червоними рибками, не забудь зазирнути крізь вушко золотого ключика. А раптом риба скаже тобі щось неймовірне!? А раптом ти дізнаєшся, що риби все ж уміють говорити... і навчишся їхньої мови, і будеш балакати з ними без перекладача і без жестів.
Мовою рибок червоних – тобто, мовою невимовленого взору – візерунку навиворіт, замші душевної, пульсації яблук у3 твоєму кошику...
Росава думає про себе віршами. Це – добре, чи так собі!?
29.
І знову лекції, виставки, відвідини галерей – вертиться сумочка в ніжних дівочих руках. Друзі розпитують Росаву, що цікавого в Україні, а вона розказує звично, тисячолітньо – і навіть не дивується сама при цьому...
30.
Старий професор, -- отой самий, котрий знав про усі імена у світі, -- нещодавно помер. У його робочому кабінеті залишився розгорнений фоліант а літеру “Р”. Хтозна, чиє ім’я він хотів забрати зі собою в маленьку торбинку!?
31.
А в центрі Рима з’явилась на вулиці Традиційність – у благенькому плащі, із дармограйкою за плечима, із солоними горішками в кишені. Вона не збирала пляшок і не просила найдрібніших. Вона була довершенням цього міста.
Овва, -- не всі впізнавали її одразу, а були й такі, що ігнорували її всюдисущу присутність і поспішали собі геть.
32.
Сама собі вигадувала закони, правила. Символи і знаки – сама ж їх порушувала. Забувала про власноруч розвішані по стінах рамки і ратища без картин. Думала над трьома складами свого імені і гортала ногами (новими замшевими черевиками) жовте-прежовте листя. А що, коли цього року у Римі не буде ніякого жовтого листя? А що, коли те листя осипається просто їй на блузу, підібрану для вишивання нитками ДМС...
33.
І паралельно із подіями цих днів речі в її кімнаті почали дивно дзвеніти. Увімкне настільну лампу – хтось розсипле ртутні горошини і випурхне жменя срібла з-під руки; сяде у фотель – заскрипить старий водяний млин і знову випурхне жменя срібла з-під ніг; розкриє холодильник – заспівають металеві горлиці, і знову випурхне жменя срібла з грудей; натисне ґудзик свого “Canon”, і знову випурхне жменя срібла з об’єктива...
Що має зрозуміти вона тепер?
І де шукати оту червону рибку?
34.
Будинки і сквери запали в депресію. Хоч як часто Росава чула це слово, але інші повторяли його всує – як модний приспів, як привід до задушевної розмови. Хіба вони знали, як уміє депресія залазити під шкіру, як виводить там пухирці, як... падає на блузу жовте-прежовте листя. Як гарно навкруги! Як можна думати щось погане про світ, коли він – прекрасний!?
35.
Натягаєш свіжу ідею, як нові панчішки, щойно витягнені з пачки. Вони ще пахнуть фабрикою і трохи спресовані по боках, але надуваєш їх, мов ті надувні кульки – вдягаєш нову ідею; ходиш у ній; переш увечері; сушиш до ранку.
36.
Дивуєшся людській байдужості. ТАК дивуєшся, що сама стаєш байдужою. Ховайтеся, люди, у свої нафаршировані житла – якнайдалі від осені, від незрозумілої усій Італії сеньйорити Росави. Як загублена посеред ночі косметичка. Хто знайде косметичку... сеньйорити Росави!? І хто віддасть її молодій італійській студентці, котра опановує культурологію і думає про нещодавню мандрівку!? І що там, у тій косметичці – її метрика!? Група крові? Секрет? Що? Знову засіві амариліс. От тобі й відповідь. Не віриш? (А це вже запитання, причому – риторичне...)
37.
Скільки тисяч років треба молитися всує, аби щезла невидима, але присутня покута? Сеньйорита Росава іде по росі, по колін у травах покути... Хтось присутній між ними – дорадник чужих (незнайомих, іноземних, неперевершених) емоцій, художник інтимних таємниць, детектор ієрогліфа смерті. Той, що залазить глибоко під шкіру і відкладає личинки...
Ось, -- ти народжуєшся зі змішаним почуттям вини і любові. Знаєш, що на глибинах душі є пісок – іноді він виринає і шкряботить по зубах. Отоді тобі найбільше б хотілося завести акваріум із домашніми рибками і годувати їх двічі на рік (на день, на годину, н життя)...
38.
Коліжанки думають про кохання. Є й такі, що кохаються бездумно. А сеньйорита Росава бавиться у деміурга. Один рукав блузи уже вишито.
39.
Ця дивовижна замшева Осінь – для сеньйорити Росави. Вчора вона продала свою роботу і через три години купила замшеве півпальто. Шоколадне. Ні, -- краще б сказати, -- соколине. Бо до комплекту бракує справжнього мисливського сокола на плечі сеньйорити. Зараз воно дивиться на неї своїми трьома допитливими ґудзиками і аплодує. Якби ж батьки дізнались, що їхня доня є частою гостею секонд-гендових крамничок... Батько здивувався б, а мати влаштувала би справжнє інтермедію... “Що подумають люди!?” А що вони можуть подумати, коли вони і гадки не мають, як то – думати!?
Благословенна Осінню замша. Сеньйорита Росава погладила своє півпальто, і воно замуркотіло під пальцями. Це – більш, ніж одяг. І як пояснити це мамі – далекій, нелюбимій мамі, завжди досконалій, стильній, зимній, -- панській!?
Нічого не треба нікому пояснювати. Ти, замша і Осінь. А раптом завтра прилетить сокіл і всядеться на Твоїм плечі, сеньйорито Русаво.
40.
А одного суботнього ранку сеньйорита Росава пролізла на горище. Всі одумали, що панна пішла у Національну бібліотеку, але тим краще.
От де треба ловити час! Внизу його немає... Там усі метушаться і стають йому на лапи. Час живе на горищі. Разом із дитячими іграшками і бабусиними журналами про моду. А ще там тіснитимуться немодні меблі, старі світильники, ялинкові прикраси.
Росаву зустріло старе вікно навпроти, -- викликало на поєдинок світла й цікавості. (Нехай гадають , що вона у читаному залі. Тим часом сеньйорита Росава читатиме своє дитинство.)
Он цей великий мішок з її іграшками. На дотик вони зимні – хто їх мав зігріти грою!? Зістарілись і трохи змаліли, але залишились такими ж світлими...
Серед них – дерев’яний диск із курочками, а внизу всі вони з’єднані ниточками у велику важку кульку. Якщо її розкрутити по колу – крочки клюватимуть намальоване зерно. (Таку саму забавку бачила сеньйорита Росава на Андріївському узвозі у Києві). І час вистрибнув собі н голову – почав скакати і блазнювати навколо мішка. Сеньйорита Росава миттю збігла вниз. Час шарудів курочками і клював намальоване зерно.
41.
“Колись і я була маленькою, -- згадувала про себе (подумки) сеньйорита Росава, -- синя трава і забутий водяний шланг на ганку; я готувалась до сну. З мого дитячого покоїка було видно освітлений на всю ніч ганок і оцю синю траву; перевдяглась у свіжу (і від того трохи зимну) піжаму. Було в той вечір так тихо і затишно, що сни самі лізли у вуха. Так буває, коли залишаєшся без людей, без думок, без причин. Пригадую, я довго молилась до Богородиці, -- в такі хвилини молитва стелиться, мов туман по килимку... На передостанньому “амінь” під ліжком щось зловтішно зашаруділо, а потім заметушилось. Мій передостанній “амінь” боязливо шмигнув через прочинену кватирку... Ні, я не так злякалась миші, -- чи кого б там ще, -- під тим ліжком, але того, хто підгледів (підслухав) мою найінтимнішу в світі, -- недоторканну, мов рання роса, -- мою і тільки мою Самотність... Мій страх перемальовувався на лють...
З-під ліжка виліз розкуйовджений Антоніо, -- мій придуркуватий кузен, на півтора роки старший. Був він справжній лушпинь, що заліз під ліжко. (Тітка саме гостювала у нас)... Аж потім я помітила, що він понамальовував зубною пастою сліди від ратиць: коло вимикача, над люстерком, -- і найбільше, -- над ліжком. Його дурнуваті кучерики доповнювали ідіотську либу на весь екран.
“Антоніо! – сказала я тоді, -- ти справжній, непідробний і невиправний лушпинь!” А він зімпровізував, не відходячи від каси: “А ти – моя піратська копія!” Що ж, -- сліди ратиць лиш доповнювали його цапину натуру. Отак ми “любили” одне одного.
Звичайно, він забрався геть, бо тітка Розалія вже тричі набирала телефон відділку поліції і тричі батько просив її вгамуватись.”
42.
Антоніо став альпіністом-художником. Він майже не змінився. Та й роги в нього виросли тільки у 19 років, коли його краля Данієла повиляла хвостом у іншому напрямку.
А цієї ночі сеньйорита Росава все ж заснула. Їй снилась... вона сама. Вона – шматяна лялька, меланхолійний конферансьє. Ось виходить вона оголошувати номер, а у залі – самі вампіри: всі на одне лице. Вона стоїть так із три миті, безсиліє і шматинкою падає на сцену. Її виносить працівник сцени, перебакиривши собі через плече, мов того вогкого махрового рушника.
43.
Сеньйорита Росава найдужче любить виноград. Ні, не пропонуйте їй яблук найкращих сортів. (Запропонуйте їх Росавиній матусі...) А якщо хочете, аби розмова із панночкою вдалась, запитайте у її друзів, який фрукт вона полюбляє найдужче.
Сеньйорита Росава дивилась вельми захопливий серіал про... і смакувала виноград. Мати косилась на доню якось дивно, наче поглядом своїм щось недоговорювала. Врешті, усі ті позирання на темні (пензля гідні) грона трохи збентежили панночку. В такий спосіб можна і домагатися кого завгодно... Не обов’язково це має бути особа протилежної статі. “Матусю, я – не примара...” – м’яко і якнайм’якше зауважила сеньйорита Росава. А й справді... Навіщо Ти, Боже Всесильний, дав їй здатність дочитуватись до прихованих думок!? І що вона може розкодувати із того, що сама щойно сказала!?
Матуся з мобільником на поясі бачила... вагітну жінку, котра сиділа на цьому ж місці, але давним-давно (хотілося б у це вірити – нехай у минулому столітті) і смакувала виноградом. Матуся сеньйорити Росави в цей час робила свою вельми карколомну кар’єру... а ця жінка... прибирала, готувала їсти, ходила за покупками і... просто була вагітна... Ні, -- геть думки, геть спогади... Краще б вона не приїздила сюди зі свого Краю...
Виноградні кісточки – маленькі сердечка. Яка Традиційність! Яка побутова естетика у всьому цьому... І яким смачним може видатись для когось такий дешевий у всій Італії, такий солодкий плід всюдисущого винограду!?
44.
Я розкажу тобі пор павутину, на якій дуже багато листя. Кольорового листя. І смугастого листя. Вона грає. Тихо так, здушено – майже навпомацки. Вона завжди знає, коли буде грати. А влітку їй заважають мухи – ніяк не потрапляють в тональність. Що вона грає? Ти ще й питаєш, -- своє життя, свою долю, своє... тріо. Уявляєш, сама грає... своє тріо!
А коли їй стає страшно, лізе під стару софу і дере на собі светри. Тоді вона перестає грати і починає слухати те, що награла дотепер. Звуки ж бо гуснуть. Листя, павутина, мухи...
45. Повернення Повторення
Думаю про тебе... ...я також.
Ми довго їхали цим поїздом... ...ми довго пливли цим човном.
На сходах так багато листя... ... я тебе не чую. Хто ти?
Я так люблю виноград! ... я також.
Скільки тобі зараз років? Стільки ж, скільки тобі колись.
Як ти? Забагато шуму...
Я знаю, ти любиш мене... ...люблю і... не бачу...
46.
Можна було б і не вірити цьому божевільному митцю... тоді, більш як 20 років тому. Стояв собі посеред вулиці з відром чорної акварельної фарби і казав, що він, посланий звідти, буде лиш один день розбризкувати на людей їхні гріхи. І на кого той гріх упаде, той навіки позбудеться благодаті. Люди не чіпали юродивого, хоч і боронитись особливо не жадали. А він вмочував пухку мітлу і розбризкував гріхи навколо. Молодій панночці впало до ока кілька крапель, -- наступного дня вона вже займала чергу до окуліста...
(То що ж воно таке діється, шановні!?)
За нею слідом прямцювала бізнес-леді -- у білосніжній блузі та волошковій спідниці. Вона вправно вникала цих крапель гріховних... Але... молодий парубок покликав її (майбутній батько сеньйорити Росави) і... фатальна необережність... На волошковій спідниці зловтішались брудні плями, а н грудях розлякались патьоки. Бізнес-леді хотіла подивитись в саме серце божевільному митцю із відром, але той відвернувся і оббризкав старого пана з собачкою. А коли вся брудна фарба закінчилась, висадив собі на голову відро порожнє і сказав: “Я місію свою виконав... Усі дістали по заслугах...” Речі легко
відіпрались, але життя само собою тріснуло. Я чула цей хрускіт...
47
Одного вечора сеньйорита Росава застала гармидер у кухні. Отакої — батьки сварилися! Мати надривно вищала, батько розмахував руками. Годі вже було й казати про те, що... такого ніколи не було.
Роса віта проповзла у свою кімнату, сіла у фотель і... нічого не могла робити. Тільки дослухатись кухонних речитативів. Нагадували вони (на безпечній відстані) надто гучно увімкнений телевізор. А паузи, що западали між монологами — продерті дірки у безвість... ненароком випущені монети у шахту ліфта.
Коли ж ставало зовсім тихо, хотілось зробити якийсь штучний, автоматичний шум — голосно увімкнути FM-радіо. Потім переконатись, що воно недоречне (бо є, по-суті, продовженням сварки) і повимикати геть усе — навіть трансформатор власних думок. (Як на зло, він гуде з потрійним ефектом). Дивитись у вікно. І якщо хтось ненароком стане під цю гільйотину тиші, то залишиться без права на спокій. Відсіений спокій — разом з головою...
48
Напередодні свого 18-річчя сеньйорита Росава запитала сама у себе, чому до багатьох речей тепер ставиться зовсім не так, як колись. Вона стоїть самотужки на туго напнутій линві. Вона може навіть зробити перші кроки і не зірватись на дно...
Не тримайте птаха у клітці. Стало темно і прозорому домі гостинної та заможної родини Р. (Доля всіх заможних родин — заростати болотом?) Батько до вечора затримується на роботі. Додому телефонує часто, але на голос матусі відповідає довгими байдужими гудками. Росава знала, що це — він, тому видзвонювала з вулиці, — там, принаймні, було чим дихати.
Несподівано у помешканні з’явились малі надокучливі мурашки. Їх майже нічим неможливо було виравити. От нагодився б тепер той божевільний митець, що бризкав гріхами!
Світ поза домом став для Росави домом — бібліотека, аудиторії, випадкові крамнички, — будь-яке менш-більш замкнене приміщення.
Росава неодмінно піде звідси — з цього великого, світлого і... зимного дому. Тиша там стала гіршою за надривні матусині крики.
49
З батьком сеньйорита Росава домовлялась у випадковому кафе — еіби йшлося про державну змову. Вдома про це говорити не було найменшого бажання. Здавалось, що ті гидкі всюдисущі мурашки — посланці матері, здатні хіба що слухати, підслуховувати, вивідувати і доносити.
Вдома можна було хіба що ховатись від дощу, холоду, ночі, а ще — перевдягатись, тримати речі та спати... неспокійним сном...
Завтра сеньйориті Росаві виповнюється 18! Вона зі самого ранечку вдягне вишиту блузу і “налякає” цим сюрпризом стару, як світ, істину-таємницю. Ту, котру всі знають, але ховають власним задом...
50
Батько подарував Росаві маленьку квартирку з видом на Тібр. Плин ріки. Вільна пташка — як поживаєте, мамо й тату? Сеньйорита Росава могла запитати про це лише червоної рибки у фонтані...
