Рік минув для святого отця у воронянському приході, наче день один.
І не було такого тижня, щоб Мефодій не навідувався на хутір козака Сергія. Вже й не знав святий отець: чи то дівка його приворожила (що йшов наче на прощу кожної неділі на Побійнець), чи вже так йому боліло минуле, яке оживало кожного разу, як з козаком Сергієм мову про військові справи заводив.
Вдавав із себе святого чоловіка… Але щоразу, переступаючи поріг маєтку козака, важчала ноша на серці, що в залізо була огорнута. Ніби провалювалась земля під ним, коли думав про свою страшну обіцянку. Тоді, як мав розмову із Господом, навіть найменшого сумніву не мав, що зможе дівчисько зі світу звести. А тепер… Страшне з ним робилось, коли серед ночі приходила до нього Смерть і нагадувала про кривавий обов‘язок.
«Це якийсь злісний жарт, - якось покидаючи ввечері Побійнець, думав про себе Мефодій, - наймити в козака Сергія всі, як один – ті люди, яких колись позарубував. І жінки й чоловіки… У минулому вони тільки у мої сни приходили, а тепер мушу говорити з ними та у вічі їм дивитися. Ще й кожного разу різні люди! Та де ж він наймитів тих стіко бере?!»
Одного дня навіть наважився запитати у козака Сергія: навіщо ж той кожного тижня людей до себе інших наймає? А чоловік тільки подивився на Мефодія, зміряв його пильним поглядом з голови до ніг та й промовив: «Та змилуйтесь, отче… Вже років зо три ніхто з чужих людей на службу до мене не просився та й з обійстя ніхто ще поки не йшов. Але воно й не дивно, що вам таке видалось. Бо тут місцина, як то вороняни переказують, заклята. Чого людина найліпше боїться – оте їй і ввижається. Ніхто за своєю волею хутір покинути не може. А то вже як пан Бог вирішить, то так воно і буде». Як списом, прохромили Мефодія ті слова. Після того вже ні про які дивовижі на хуторі не запитував, тільки мовчки мотав собі на вус все те, що чув та бачив…
Багатьох людей Мефодій про Побійнець розпитував, однак вороняни уникали розмови про хутір. Як не намагався дізнатися звідки родом господар дивного обійстя чи, бо‘дай, довідатись прізвисько козака Сергія (як було заведено у справжніх козаків), ніхто з односельчан того не відав. Навіть сторож Охрім, який знав найменші подробиці про воронян та мешканців хуторів, на запитання Мефодія тільки знизував плечима: «Може в бомагах де і написано, хто він та звідки, але ми – люди не письменні, то й не знаємо. А воно нам і не треба. Він – чоловік добрий, його на селі шанують».
Але мав Мефодій і свій власний здогад про «чоловіка доброго»… Не за одного гетьмана довелось козакові землю українську боронити, тому бачив та знав багато такого, до чого звичайній людині «зась!»
Ходила серед козаків на казку схожа оповідка про Сергія Немирича – соратника гетьмана-Хмеля. Ніби таку шаблю незвичайну він мав, що ворог боявся навіть наблизитись до козака: страху бісівського зброя наводила на людину. Переказували навіть, що Немирич не раз рятував самого Мазепу від наглої смерті російсько-царських шпичків. Впізнавали шаблюку немиричівську по руків‘ю, яке мало форму хреста з оленячою головою на самісінькому вершку ефесу (наче була вона з англійських земель ним привезеною). Вже за останнього гетьмана ходили по світі чутки, що ув‘язнили Немирича царські сатрапи (у сибірських келіях чоловік згибів). А як був Мефодій на Афоні, то й від Кирила Пустельника історію доводилось чути:
- Не те люди кажуть, сину, не те… Живий Немирич є та при доброму здоров ‘ї і не в землі сибірських, а українській. Такі люди живуть довго… Так довго, що смертним і не в тямки. Бог кому одне життя дарує, а кому як треба – то кілька.
А більше знахар нічого і не сказав Мефодію. Та й сам козак не мав бабської звички ляси точити.
І тоді, як дістався до хутора козака Сергія та вперше завітав до його господи, відразу кинулась у вічі шаблюка з ефесом оленячої голови, чорно виблискуючи на стіні. Святу правду казав Пустельник: живий був Немирич.
10
Хоч і далеченько Побійнець розташований від села, але надвечір, коли сонце зовсім низько опускалося над землею, вороянські пісні, яких співала молодь на вечорницях, різнобарвною вервечкою-мелодією сповивали хутір. Так іноді Тетяні було тужливо слухати пісень, що дівчина часто й не виходила ввечері з хати. А вночі, бувало, прибіжить до Данці, та вплач: батечко нікуди не випускає з подвір‘я, а останнім часом навіть до церкви все разом ходять. Ледь випросила дозволу йти на купальське свято до воронянських ставків. Коли ж сказала, що Антін з Юрком як вірні охоронці будуть поруч, то аж почорнів козак Сергій від слів доньки.
Стала ніби побоюватись батька: куди не подасться, то все ловила на собі його прискіпливий погляд. Навіть Данця, як вийшли з лісу та розпрощались на кривульці, гукнула вже навздогін: «Одягай вінок перш, ніж батько тебе побачить, дівчино!»
Як навчила знахарка, то так Тетяна і зробила...
Гарний та пишний вийшов у неї вінок: магічні квіти горіли у зелених тугих стеблах червоно-вогняним цвітом. Одягнувши святкову одежу та розпустивши довгі чорні коси, дівчина подалася до люстра. Бліде невиспане обличчя дивилось на неї: «Такі білі лиця, як молоко... – Тетяна невдоволено насупила брови, - чи ж сподобаюся Йому такою?» Однак часу на роздуми залишалося зовсім мало: сонце ледь виглядало з-за смужки вечірнього обрію, закрадалась купальська ніч. Останнє, що лишалось зробити дівчині – одягти вінок. Зачувши батькові кроки, вона швидко поклала собі на коси розкішну трав‘яну корону.
- Тетяно! – прочинивши двері до доньчиної кімнати, тільки й зміг вимовити козак Сергій. Перше, що спало на думку, коли уздрів її у тій вогняній короні, податися до світлиці за своєю шаблею. Але не знав: що, чи… кого мусив зарубати.
- Таточку, іду я, - хвилюючись мовила дівчина, - на мене вже й Ксеня, певно, зачекалася.
- Нікуди не дінеться Ксеня! – Вигукнув сердито батько та увійшов до кімнати . – І не підеш… ти нікуди. Отож вибирай бур‘ян з кіс, та лаштуйся в дорогу. На світанку рушаємо з хутора.
Підійшов до дівчини зовсім близько, міцно взяв її за руку та повів до світлиці. Знявши шаблюку зі стіни, повернувся до доньки. Рука, що тримала рукоять зброї, помітно тремтіла. Тетяна не ворушилась: жах крижаним рядном покрив тіло, вона ніби й не розуміла, що відбувалось (навпроти неї стояв чоловік зі зброєю в руках , що звався батьком).
- По доброму прошу, знімай відьомське плетиво, - прохрипів козак Сергій.
Дівчина слухняно підвела руку до вінка, наче й справді збираючись виконати волю батька, а потім тихо промовила:
- А ви самі, таточку, виберіть із кіс квіти… З живої мене, а чи з мертвої.
Нічого не відповів козак. Тільки рука, що тримала шаблюку, опустилась долі.
- Певно, сама знаєш, на що відважилась. Але, дівчино, добре собі запам‘ятай: не ворог я тобі. І це моє слово останнє. Сам пан-Бог свідок, що беріг тебе як найдорожчий скарб.
Тетяна мовчки підступилась до батька. Встаючи навшпиньки, поцілувала його сиве чоло і сльози рясно побігли по її блідому обличчю. А по тому, відступивши на крок, хотіла обійти навкруг козака тричі, а потім ще тричі… Та спинив її чоловік:
- Йди вже! Біжи від цього проклятого місця, та не озирайся.
Сама не своя вибігла дівчина з хати, нікого й нічого не помічаючи на своїй дорозі. І вже як за спиною лишилося з пів версти від домівки, раптом стала, як вкопана. Крики людей та лемент худоби примусили її озирнутись. Неначе чорно-червоне полотно накрило Побійнець. Горів хутір…
*****
Воронянські ставки мали недобру славу. Вода у них була замуленою та затхлою. А ще розказували баби, що у давнину топили колись там байстрючат; відьми збиралися на бісівські ігрища. Хрещений люд боявся туди носа показувати. Ото не дай Боже, як хуга взимку чоловіка зі шляху зіб‘є та блуд нападе, то так до ставів і несе нечистий. А звідти вже дороги не було.
Тому не сподобалось воронянам, що піп свято Купала на ставках велів справляти. Погомоніли-погомоніли, а далі й змирились. Та ще й Охрім гарно підлестив Мефодію (піп його постійно харчем підгодовував та горілочки не скупився наливати): «Отець – людина духовного чину, шибко грамотна, он і нечисть із церкви вигнав, мо‘ й стави наші від погані очистить».
Доки дісталась Тетяна до місця купальського свята, то вже й стемніло. На величезному лузі, поміж двох ставів, хлопці розпалили величезне святкове кострище. Дівчата кружляли в танці навкруг рясно заквітчаної купальської верби, співали пісень.
- Ох, подружко!!! Але ж і забарилась ти, - неначе вихор налетіла Оксана, - я вже Юрка тричі посилала вартувати тебе на кривульку.
- А я, Оксанко, і не кривулькою сюди дісталась, - міцно обнімаючи подругу, тривожно промовила Тетяна.
- Чудна якась ти сьогодні… А вінок же який на тобі! – Дівчина сплеснула в долоні, - ніби й не квітами, а зорями заплетений.
- Попрощатися з тобою прийшла, чуєш?
Від цих Оксана аж відсахнулась від дівчини. Більше Тетяна нічого їй не сказала, а тільки обійшла навкруг неї тричі, потім ще… Як ластівка, що випурхнула з гнізда, подалась Ксеня до дівчат, навіть не оглянувшись у бік подруги.
У гурті парубків розгледіла Тетяна Юрка. Хлоп розповідав таке щось веселе, що регіт стояв на всеньку галявину. Побачивши дівчину, він махнув рукою на знак того, аби вона зачекала на нього.
- А де ж Антона загубила?! – Вигукуючи ще здалеку, Юрко наближався до дівчини.
- Не бачила його, Юрцю. Гадала, що з тобою він.
- Та де там… Ще раніш за мене з дому подався. Я і не запитував куди та до кого, - підморгуючи, мовив парубок, - бо теє… хіба вас розбереш – мовчите обоє, а діло до весілля, певно, йде.
- А біля вогнища немає його? – Запитувала дівчина, а сама навколо Юрка обійшла вперше.
- Та ні! Кажу ж тобі…
- А може яку іншу дівку вподобав, от до неї і подався? – Друге коло лягло навколо парубка.
- Та… Іншу кажеш? Хіба ж я знаю… - Погляд хлопця блукав по обличчю Тетяни, ніби і не впізнавав він її. І це було третє коло.
По тому вона зупинилась і пильно подивилася на парубка. Він знічев‘я переминався з ноги на ногу, поглядаючи на гурт дівчат, в якому була його Оксана.
- То що скажеш, Юрцю?
- Ох, дівчино, забалакався тут з тобою! Хоч ти й гарна крепко, та є у мене невіста, - крутнувшись на місці, хлоп швидким кроком подався геть.
«Що ж, парубче, буду я тобі хоч іноді приходити у спомини», - подумала про себе Тетяна, проводжаючи поглядом Юрка.
Купальське свято було саме у розпалі. Хлопці почали змагатися з дівчатами за вербу. Найспритніший з них таки досягав мети і скидав прикрашене деревце додолу, а дівки чимдуж розбігалися у різні боки. Минулого року Антін був переможцем. І за те сам собі вибрав дівку, з якою через вогнище стрибав й до танцю у першій парі вів. Аж досі Тетяні було страшно згадувати минулорічне купальське кострище, через яке летіли вони з Антоном, а вогонь так і облизував поділ сорочки.
А цього року дівчина була одна, стояла неподалік гурту. Досада закрадалася в її серце. Вже й не знала: чого прийшла і на кого виглядала. Тільки бачила, як борюкався низькорослий Матвій із дебелою Ганною, яка, ніби стіна, стала на сторожі тендітного деревця. Хлопці аж животи рвали від сміху, спостерігаючи за такою оказією, а дівчата тільки перешіптувались між собою та хіхікали нищечком. Раптом усе перевернуся в мент!
Ніхто й не помітив – звідки з‘явився лицар у козацьких шатах. Та тільки опам‘яталось товариство, коли козак вербу хвацько витяг із землі та Матвієві під ноги кинув.
- То що, панове, віддасте дівку, яка до серця припаде найбільше?
Мовчали парубки. Тільки один, найстарший, Михайло Короп, неголосно відповів:
- Як по закону все, чого ж… Аби дівка зголосилась. Та тільки лице своє покажи спочатку, а то може воно бридке у тебе, як свиняче рило! Вінок такий маєш, що трава аж по плечі висне, певно, з коров‘ячого сіна плів? – Смішок прокотився між парубками.
- От, хлопе, пощастило тобі, що не за твоєю душею сюди я прийшов. А то би валялась голова ген у тих верболозах. – Козак підійшов ближче до гурту дівчат і продовжив, - а ви, дівоньки, не бійтесь… Не страшний я зовсім, а обличчя відкрию тій, котра з вас через кострище зголоситься зі мною перестрибнути.
Дівчата сором‘язливо опустили очі. Ніхто з них і не збирався тікати: не одна чорнобривка з-під лоба нищечком поглядала на лицаря з надією, що вибере саме її. А козак не поспішав…
- А ти, дівко, чого сама стоїш та до гурту не йдеш? – Звернувся козак до Тетяни.
Нічого не відказала дівчина. А чоловік далі продовжив:
- Кажуть, що я – потвора, а ти, бачу, німа – ото й буде з нас пара!
І, підхопивши дівку на руки, стрибнув разом з нею у самісіньке вогнище. Зникли вони. Тільки червоні язики полум‘я, прошипівши свою вогняну молитву, розкраяли навпіл темінь.
11
Потерчата у білих довгих льолях схилились над дівчиною: світили каганчиками, намагаючись роздивитись, чи жива. Як підносили вогники до її обличчя, то гасли вони. «Тоя… тоя… тоя…», - шепотіли болотяні духи. А одне дитинча схопило Тетяну за руку та давай голосити: «Будь моєю мамкою! Будь моєю мамкою!» Від того лементу вона й відкрила очі. Потерчата шугнули до верболозу, тільки й світилися між в‘юнким віттям вогники.
Велетенське плесо, на березі якого лежала дівчина, було густо вкрите ряскою та водяною кропивкою. Спочатку, коли очі ще не звикли до темені, Тетяні навіть здалося, що не вода оточує її, а лука розкинулись довкола. Але швидко дівчина прийшла до тями: чиїсь кроки примусили її обернутись:
- Хто тут?!
- Хіба не пам‘ятаєш, з ким стрибала до полум‘я? – пролунало неподалік від дівчини.
- Якби обличчя бачила та ймення знала, то мабуть би і запам‘ятала, - не розгубилась Тетяна.
Чоловік підійшов ближче. Його висока постать чітко вимальовувалась у каламуті місячного світла, але обличчя все ще було сховано за травами, що нависали низько.
- Там, на купальській галявині, один хлоп сказав, що потворний я… А може і справді так є, не боїшся?
- Не боюся, Мефодію, чуєш?!
- То впізнала…
- Твій голос впізнала ще там, на галяві.
- Чому ж не тікала?!
- Бо знала: по мене прийшов. Тікати від долі – то справа невдячна.
- У кожного ноша своя. Така, що й носити несила. І легше приставитись Богу, та Бог не бере! І легше убити тебе, ніж любити… А потім і вбити себе. Бо чуєш, дівча, найгірше тікати від власної тіні, вона ж невідступно за тілом іде.
- Немає тут тіні.
- Нема?
- Ти знаєш! – Дівчина, наблизившись до Мефодія, зриває з нього вінок. - Тут душі померлих, що в цих болотах заблудились. Мене ж ти привів на погибель… Це так, як покласти до гробу людину живу й сказати «помри!».
- Відьомське питво… Отруєний гриб… Гостріше за лезо твій голос, - козак, дістаючи з-за халяви чобота, ножа, простягає дівчині, - як хочеш – то ріж моє тіло на шмаття, на мотузки. Не бійся, сміливо…
Тетяна взяла ножа. Якийсь час мовчки дивилась на зброю, а потім піднесла руку до Мефодія, повільно притискаючи лезо до шиї козака:
- Ось так, чоловіче, як знаєш молитву, то ласки Господньої клич… Ти, певно, не віриш, що жінка подужає злочин кривавий зробити?
- Не вірю…
- Бо руки тремтять?
Мефодій обережно відвів Тетянину долоню вбік, ніж із закривавленою рукояттю упав лезом в землю:
- Господні ляльки ми з тобою.
- Бог любить сміливих!
- Бог любить покірних…
- А ти… Ким ти є?! – звільняючи свою долоню від козацької руки, дівчина повільно відійшла від Мефодія, - покірним убивцею? Катом, що одіж (мов шкуру) на себе приміряв людини святої.
- Я – воїн, Тетяно, на все Божа воля…
- А ворог твій хто?
Мефодій, рвучко підійшовши до дівчини, міцно пригорнув до себе. Тоя торкалася його обличчя, лишала червоні квіти опіків, щедро частуючи болем, але мовчав козак. Чула Тетяна, як неймовірно калатало його серце, гупало об грудину. Коли ж підвела очі та побачила рани на обличчі того, з ким доля звела, заболіла душа її. Скидаючи вогняне плетиво, тільки й встигла промовити: «Ну то най не буде у тебе ворога…»
***
Нічого не залишилось від хутора. Навіть ворони не злетілися на поживу – згоріло все.
Не поспішало сонце запалювати новий день, турбувати скорботу батька… Не личило плакати, питатися в Бога «навіщо?!» Звівши очі на Схід, молився козак Сергій: аби не торкнулася його шабля шиї Мефодія, бо не бажав для нього легкої смерті.
- Прийшов чого?
- За смертю прийшов.
- Її тут нема. Там, біля Тетяни… певно, лишилась.
- Не мертва вона.
- Але й не жива, - ледь чутно вимовив батько.
Козак Сергій вирушав у дорогу. Кінь нетерпляче видовбував копитом землю, ніби підганяв свого господаря. Та не поспішав чоловік:
- Скажу останнє своє слово, - виходячи вже на дорогу, мовив козак, - знаю, що Антонові груди сеї ночі ти розпанахав. Як залікує Данця рану, ото й буде тобі вірна смерть!
- Не хотів парубка чіпати: сам на дорозі став.
- Та тільки ані тебе, ані його дівка не вибрала – оце собі пам‘ятай.
І як сонце нарешті першим променем освятило землю, тільки й промовив «з Богом!»
12
Коли Югина промовила оте «з Богом!» та підвелася з лавки, в хаті настала така тиша, що було боязко навіть поворушитись… Тільки Ксеня, міцно стиснувши мою руку, нищечком запитала: «Бабуню, а та дівчина, Тетяна, таки жива?» Югина усміхнулась і промовила:
- А Тетяна, як скинула з кіс вогняну корону, перетворилась на ящірку…
- Назавжди? – Не витримала я.
- Ні, голубко, не назавжди… А тільки тоді, як до людей поверталась.
- То, може, вона ящіркою у мій сон приходила?
- Може й вона, доню… - Знахарка відхилила фіранку, пильно подивилась у вікно, а далі продовжила, - Ще мої мама розказували таке: кожної купальської ночі сходяться Тетяна з Мефодієм у вогняному танці. Як пильно придивитись до купальського кострища, то можна розгледіти їхні тіні. Тільки дивною та дівка була. Сама не знала: кого з тих двох… любила, а кого – жаліла.
Вже в сінях, коли майже всі дівчата вийшли з хати та прощалися з Югиною, я смикнула Ксеню за руку, аби затриматись. Стара жінка, повернувшись з вулиці, усміхнулась, побачивши нас:
- Знаю, дівчатонька, чого додому не йдете… Та тільки тре‘ в тієї ящірки дозволу питатись, щоб далі про неї розказувати.
Бігли ми з Оксаною додому, а мені все в голові крутилось: «І чого це бабуня моя замикає ляду на горище?..»
