І як воно трапилось і як вийшло, що я докотилася до такого життя? Почала, вибачаюсь, писати. Теж мені, «писятєльниця», по вислову одного ГАКівця, знайшлася! Я з ним в дечому згодна. Була собі тітка, як усі, працювала на роботі і вдома, готувала, прала, саджала город, консервувала. І на тобі! З глузду з’їхала на старості літ! Але! Але якби я могла не писати! Коли воно само лізе з мене, як ота павутинка з гусені, та ще й нахабно вимагає показати себе світу!
Ніхто з оточуючих, окрім моєї сім’ї , про те не знає, бо я здогадуюсь, як би вони на це реагували - точнісінько так, як мій чоловік. Він потихеньку крутить пальцем біля чола і потайки посміюється. Тільки донечка мене хвалить, заохочує та спонукає писати. А мама каже: «Валюсю, не марнуй часу, не витрачай душевні сили, там, у світі письменників, і своїх до біса вистачає. Матимеш тільки нереалізовані прагнення та нові страждання!»
Та я й сама про те знаю! Ще в школі казала моя вчителька: «Теж, знайшлися мені Гоголі з Толстими! Ну й що з того, що ви пишете гарні твори – кому вони потрібні! Воно вже сто разів все описано геніями і вам там нічого робити! І щоб не здумали пхатися в літ-інститути – калічити своє життя!»
І вона мала рацію, адже в нашій бувшій імперії недорозвиненого соціалізму вибитись в письменники можна було тільки тоді, коли ти сам, або твій тато-мама-дядько редактори чого-небудь, або видавці, або члени союзу письменників. Все! Інші можуть бути вільні - ці «посвячені» ледве встигали друкувати один одного поміж друком багатотомників вождів.
Та й тепер воно те ж саме. І письменників навалом, і родичів у редакторів, та й самі вони писати вміють. Куди там мені, юна «писятєльніца», хоч і пенсійного віку! Та ще з глибокої периферія, ніяких зв’язків, ніякого «понятія» до кого звертатись та куди пхатись. Тим більше, що я – не письменник, я це чесно визнаю. Я – фантаст, я постійно будую в своїй уяві якісь світи, а враховуючи те, що з дитинства захоплююсь і читаю запоєм саме фантастику, то ці світи – фантастичні. От я і намагаюсь дослідити цей процес, яким чином таке неподобство зі мною трапилось.
Це почалось ще в дитинстві. Я любила розповідати своїм однокласникам, як ми в дворі грали в козаків-розбійників. Всі мене зацікавлено слухали, я натхненно розповідала, при цьому до реальних подій дворових ігор якось непомітно додавались відьми, мерці, привиди, цілком самостійні чорні руки та зрідка іноземні шпигуни. Інопланетян тоді ще не водилось навкруги – вони з’явились дещо пізніше.
І от одного разу мене викрили! І звинуватили в нахабній брехні! Я до цих пір бачу смагляве личко дівчинки, яка з гнівом та осудом кидала мені в обличчя ті викриття! Вона казала, що в нашому дворі живе її двоюрідний брат, і що окрім баби Галі, яка вилила з вікна на «козаків» відро води, більше ніяких надзвичайних подій у нас в дворі не відбувалось! Ніяких привидів і ніяких чорних рук, і що я – брехуха! Я була дуже цим викриттям вражена, адже я – не брехала! Я БАЧИЛА все те, про що розповідала. Але той факт, що ці всі цікаві персонажі були тільки в моїй уяві, я усвідомила тільки після процедури «викриття». Це було десь в п’ятому класі.
З тих пір я трішки навчилася відрізняти уявні образи від реальних, але все ж не дуже добре, бо те, що я бачу «в собі» чомусь завжди яскравіше і реальніше, ніж те, що зовні. Але з фантазіями я почала… боротися! І гнати їх зі своєї свідомості, аргументуючи це тим, що потрібно жити реаліями життя, а не пурхати в хмарках ілюзій. Ех, скільки пропало гарних сюжетів! Пам’ятаю тільки декілька казок, які видушувала з мене моя допитлива донечка, бо я неодноразово їх переповідала.
Десь в той же час, у п’ятому класі, я набула великої популярності серед вчителів моєї школи, як своєрідний «замінювач» учителя. Адже вчителі теж люди, і в них частенько виникала потреба дременути з уроку, тільки потрібно було, щоб учні тихо сиділи в класі та не вештались по школі. І я спочатку у себе в класі розповідала те, що недавно читала, а потім мене почали «позичати» і в інші класи. Я запам’ятала один випадок, коли мене «позичили» в десятий клас. Там сиділи такі дорослі, такі зухвалі дядьки та тітки, що я просто злякалась і розпочала свою розповідь затинаючись та тремтячи. Але всі слухали, і я розповідала, як завжди. Тоді це був Ефрємов, «На краю ойкумени». Популярністю також користувався Фенімор Купер та Джек Лондон. Вже перед самим дзвінком в клас влетіла бліда, захекана молоденька вчителька, вона дуже боялася, що всі учні чкурнули хто куди і її чекає неминуча директорська кара, але! Але всі тихо сиділи на своїх місцях та уважно слухали мене, сопливу розповідачку. Інформаційний голод! Які відики - тоді навіть телевізорів ні в кого не було.
Потім, коли я з батьками виїхала в інше місто, то вчителі ще довго згадували мене: «От, немає Валі Величко, нема кого залишити в класі, книжку розповісти!» Це мені подружки писали.
І це все. Більше ніщо в моєму подальшому житті не нагадувало про те, що я на старості літ отак осоромлюсь – почну писати. Фізика перемогла лірику, я вступила на фізичний факультет, фізиком не стала, зате все життя працювала програмувальником, починаючи з древнього ЯСКа і закінчуючи Аксесом та Віжуал Бейсиком. Ну, і плюс звичайні життєві проблеми. Тільки аж в 53 роки, коли я трішки звільнилась від сімейних обов’язків, старі «гріхи» знову дали про себе знати. Я стала більше відпочивати, довго та солодко спати… І почалось! Фантазії, як то кажуть, нахабно поперли. Якісь сни, напів-сни, якісь фрагментики самі собою шикувались в щось зв’язне і навіть інколи логічне – і все! І людина пропала, захворіла заразною хворобою - «писятельством»! І бачу я, що мені від цього не звільнитись, що мені прийшов кінець, як нормальній людині, яка просто живе на світі.
Якби вже були такі технічні пристрої, які б дозволяли переписувати уявні картини на якісь магнітні носії – то б для мене було б значно краще. Адже сам процес втілення уявних світів в слова – дуже непростий. «Думка висловлена вже є брехнею!» - як казав хтось із класиків. Я згодна, саме ПИШУ я поганенько, ну не професіонал я! Але що поробиш, захворів «писятельством» - терпи, козаче! Чи то козачко.
Я дуже намагаюся бути лаконічною і не наганяти словесної «води», а використовувати рівно стільки слів, скільки потрібно. При цьому намагаюся, щоб читач все ж таки побачив те, що бачу я. Намагаюся вибудувати цікавий сюжет, не зловживати довгими описами, не писати про те, що і так давно всім відомо. Воно, звичайно, не завжди так виходить, проскакують важкі, недолугі фрази, але будемо працювати! Адже і курча недаремно гребеться! Чи не так?
