Він обожнював казати прррррр...Або ж Правду. А ще вештатись із зашмарканими козулями. Будь-де. І будь-як. І всі вони пісяли кип’ятком по ногах при одній лише згадці про нього. Улюблені слова: «Я тобі подзвоню». Три звичних, до речі. Коли, він торкався губами запашної булочки з м-а-к-о-м, вони просто скаженіли і ладні були зробити теж саме, але з ним. Угу. Бо він сам був, неначе та калорійна булка. Козулі залишали йому ромашки на підвіконні, які він ретельно засушував, а потім консервував. На зиму. Коли ж вони засипали його лохічними питанням, він чухрав потилицю і думав: ”Ту беее ор нат ту бі”. Процес називався цитувати Шекспіра в оригіналі. В ході того романтичного процесу кози, звичайно, меланхолійно зітхали, народжуючи мудрі думки, на кшталт “оце в натурі реальний пацан”.
Ну, та в нього були кльові волохаті капці, але шо з того? Капці ж на вуха не повісиш, та й не погуляєш із ними. Бо вони, якщо чесно, були трішки скажені.
А то я не казала?!
Він був великий – як Гора, а я – маленька – як Нора... У нього було вісім рук, а в мене лише дві! Він казав, що я більш досконала…
Невже?
