Село пересунулося. Спалених хат, якi стояли найближче лiсу нiхто не вiдбудував. Виросли тiльки де-не-де колючi кущi, а коли околиця стала пiдмоклою, розрослися вiльшини.
Блукав посеред цих кущiв, сам не знаючи чого, неначе б ведений якоюсь незвичайною, а мабуть i „нечистою” силою. Знайшов згiрок, де земля була суха. Розглянувся. Побiч, майже цiлий схований у траву й зiлля, розсипався старий дерев’яний колодязь, якого пожар не надгриз тодi своїм вогняним зубом. Не вистояла хата, з якої залишилися тiльки каменi, на яких колись лежали пiдруби, та нiщо iнше, що звели тут колись працьовитi господарськi руки.
Сонце спускалося все нижче i нижче. Треба було повертати. Але не пiшов за сонцем. Увiйшов у тiнь. I станув здивований. Перед ним лежав круглий камiнь, неначе куля, в якiй давнi античнi фiлософи бачили втiлення довершеностi свiту.
* * *
Книжка була дуже стара. Але хоч ззовнi вiдтиснулося на нiй тавро часу, котрий нiколи не насичується нищенням, письмовi знаки в нiй здавалися бути дуже чiткими. Звiдки ця книга взялась на горищi їхньої старої хати нiхто добре не знав. Мабуть привiз її десь з японської вiйни прадiд, який служив у царськiй армiї. Всi про неї забули, бо й нiхто не вмiв її прочитати.
I так, нiкому не потрiбна, потрапила на горище цiєї вiдлюдної хати над рiчкою. Щасливо перележала пiд старими паперами, посеред зотлiлого цибулiння й соломи. Зараз вiдгребав її i знов зашелестiли пiд пальцями сторiнки, зачорнiлі перед очима рядки букв.
Не було це звичайне письмо, яке можна будь-де побачити. Не нагадувало нi письма кириличного, нi латинського. Не було це також письмо арабське чи гебрейське, нi жодне iнше, про яке мiг би дещо знати. На кожнiй сторiнцi були густо викресленi вертикальнi й горизонтальнi лiнiї. В клiтинах, якi творили цi лiнiї розмiщувалися чорнi знаки – по одному в кожнiй. Коли присунув сторiнку до очей, побачив, що кожний з цих знакiв подiлений на частини, а i тi подiленi – як рiк подiлений на днi, днi на години, години на хвилини...
На деяких сторiнках були виведенi тонкою лiнiєю рисунки. Властиво були вони бiльш схожi на дуже складнi орнаменти, накресленi одним поведенням неймовiрно прецизiйного пера.
Спробував пошукати першу сторiнку цiєї незвичайної книги. Але в яку б сторону не гортав її, не мiг знайти нiчого, що нагадувало б заголовок, як i не мiг дiйти до останнього листка – перевертав їх терпеливо один за одним, а вони неначе виростали з палiтурки.
Коли принiс книжку додому й почав розглядати її таємничi сторiнки, було ще далеко до пiзнього лiтнього заходу сонця. Але гортаючи сторiнки не помiтив коли стало смеркати. Вкiнцi перестав будь-що бачити й швидко заснув – сидiвши, встиг лише вiдкласти книжку на стiл.
Тодi сталася рiч, про яку нiколи й не гадав. Здалося, що вiддiлився вiд свого, змореного несподiваною соннiстю тiла й станув перед вiдкритою Книгою Часу i Простору Всесвiту, якого образ яснiв там, де вперше бачив лише знаки таємного письма й заплутанi рисунки-орнаменти.
Довкола була глибока нiчна темрява. Був тiльки вiн i Книга, а в нiй образ безмежного Космосу в кожному його мiсцi i в кожнiй хвилинi його iснування – без початку i без кiнця.
Книга вiдкрита була як її залишив – на серединi. Але щоб пiзнати її змiст не мусив перекладати сторiнок, не мусив на них взагалi дивитися. Це вона сама знаходила дорогу до його пам’ятi, вписувалася в її. Зрозумiв, що вiкдривається перед ним цiлий Всесвiт, по якому може мандрувати вiд планети до планети, в найдальшi галактики, через їхнє минуле й майбутнє, бо для нього перестає iснувати обмеження простором i часом. Хватить лише вiднайти зерно, з якого виростає Всесвiт. Вже знав, що це той камiнь, який колись бачив в опущенiй частинi недалекого села, бiля залишкiв дерев’яного колодязя. Треба було однак почекати до свiтання.
* * *
Коли збудили його першi променi сонця, був як нiколи охочий до життя й найнебезпечнiших пригод на всiх планетах пiд всiма сонцями. Подивився на книгу – не буде вже йому потрiбна. Хай лежить i так нiкому бiльш не буде з її користi. Хотiв якнайшвидше бути на вулицi i бiгти далеко за мiсто, де село пiд лiсом, де старий розвалений колодязь, а бiля нього камiнь – ключ до далекого, таємного, привабливого. Скiльки ж читав, скiльки ж мрiяв про машину часу. А незабаром в його руках знайдеться рiч так довершена, при якiй всi книжковi фантазiї це тiльки плями чорнила на пожовклих сторiнках, повних вiчних, але нiколи не здiйснених надiй.
Iшов з годину. Чим був ближче тим сильнiше вiдчував хвилювання й непевнiсть. А якщо це був тiльки сон? А якщо каменя там вже не буде? А щож станеться, якщо дiйсно перенесеться в далекi простори, в минулi або майбутнi сторiччя? Що ж там на нього чекає, якi сили поведуть його в подорiж, коли поверне? Ця неймовiрна пригода приваблювала його, але, як i все невiдоме, хвилювала.
Все ж незабаром був на мiсцi i сумнiви вiдiйшли з його думок. Минув вiльшину, вийшов на повний колючих кущiв згiрок. Дерев’яна цямрина колодязя майже розсипалася і в приховану у високому зiллi прiрву мiг потрапити кожний випадковий вiдвiдувач цього забутого мiсця. Оминув її обережно й почав шукати каменя.
Повзавши посеред трави й лопухiв пригадав оповiдання дiда про Iванишиного Василя, що був у пiдпiллi. Було ж це лiтом сорок третього року, коли в село приїхали нiмецькi жандарми, щоб його арештувати. Василь, який був саме на подвiр’ї, став тiкати, скочив в малиновий хмизняк, що починався бiля колодязя й пропав. Жандарми перетрусили цiле обiйстя, садок, але Василя нiде не було. Нiхто його вже нiколи не бачив i нiхто нiде про нього не чув. Три днi пiзнiше приїхали есесiвцi й спалили бiльшу частину села. З Василевої хати залишилися тiльки нарiжнi каменi та дерев’яний колодязь.
Камiнь знайшовся досить швидко. Лежав на тому самому мiсцi, де й бачив його перед роками. Тепер вже знав його вагу. Взяв в обi руки i пiднiс. Почув шум у головi, серце почало вдаряти мiцно й швидко, неначе хотiло вирватися та поперед нього вирушити в незвичайну мандрiвку. З усiєї сили стиснув камiнь руками... й почув як з-помiж пальцiв висипається пiсок...
