Птахів було так багато, більш ніж три, навіть чотири великі зграї, усі чорні і заклопотані. Грегові стало цікаво дивитися на тих, що летіли дещо косо, якось боком, їм, скоріш за все, не робив зауваження ніхто з товаришів, певно, це було дозволено.
Саме тоді Грег вирішив, що це дає птахові можливість відпочити, вивільнити одне крило від тягучої довготривалої праці. Грег став колоти дрова лівою рукою. Про правицю він не забував і раз на тиждень перевіряв, чи не забула у свою чергу вона, як то – тримати сокиру. Він вмів і знав багато. Це знав і усвідомлював Песик, який ще паралельно знав багато чого іншого – і свого, собачого, і людського. Песик був другом Грега. Песик був старий, можливо, він сам гадав, що не молодший за хазяїна.
Грег не любив людей та не бачив їх у великих кількостях дуже довго – достатньо довго для того, щоб посумувати за суспільством, а потім відкинути жур і вирішити для самого себе, що ти народжений одинаком і помреш ним. Іноді він шуткував, що вигляду власної фізії у люстерці йому вистачає. Отже, було люстерко. Ще у Грега було багато речей, левова частка яких зберігалася у його домівці. Серед всього іншого тут була піч, яку він виклав камінням сам, тому було тепло і приємно зимою. Песика усередину Грег не пускав. Це було нічого – собака звик і сам не ліз, тільки коли Грег хворів і увесь день лежав під ковдрами й нюхав трави. Песик кожного дня ночував під невеличкою стріхою, на лежанці, вкритій соломою.
***
Грег сидів на ганку у старих лляних штанях і сорочці у клітинку, виточував з гілочки горішника нову ложку, було вже майже літо, він як раз збирався поголитися, вже парило, борода починала огидно йому кучерявитися, Песик лежав поруч і дивився живими очима.
- ...вже від рогатки мозоляться пальці, у тебе ж немає пальців, Песику, принаймні таких, як у мене, ти не втримаєш своїми кудлатими пальцями рогатку. А якщо й втримаєш, то, впевнений, будеш вчитися полювати удвічі довше за мене, а, Песику?.. Нещодавно мені стало цікаво, - пробач, забув тобі розповісти, - цікаво, чи жалкував ти колись, Песику, що ти собака, а не людина. Напевно, так, приймаючи до уваги, що навіть я жалкував, що я не собака – коли хворів, пам’ятаєш? Сильно хворів. А тобі завжди швидко кращає, коли ти хворієш, це тому що ти собака, Песику, тому що ти живеш на свіжому повітрі, серед інших звірів, у горах, Песику, ти гірський собака. Можеш пишатися цим.
***
- Бачиш, яка зима красива? Просто чудово. Ми ж с тобою любимо зиму. Тебе треба помити, Песику, ти, друзяко, весь у реп’яхах і брудний. Ти мені брудний не подобаєшся. Але ти мовчиш і слухаєш. Ось за це я тебе поважаю. Хоча іноді міг би щось гавкнути. А то я з тобою балакаю увесь час, а ти мені жодного слова. Негарно якось. Ні, я, звичайно ж, розумію, ти собака, собаки не розмовляють, але за стільки років ти вже повинен був навчитися, навіть якщо приймати до уваги непристосованість до цього твоїх собачих органів. Навчитися, як малі діти, знаєш? Із задоволенням би довідався, яке було б твоє перше слово. От яка зима красива. Треба забити люльку, бо зараз знов тютюн закінчиться. І м’ясо зняти, бо промерзне. Іди зніми м’ясо. Та куди ти... шуткую...
Грег не рахував роки. Мабуть, тільки свої – й то, лише приблизно знав свій вік. Пам’ятав дитинство, добре пам’ятав - люди, події, місця з дитинства часто фігурували у розмовах Грега з Песиком. Багато чого зі свого колишнього життя у оточенні інших Грег забув навмисно. Це ж він навчився робити досконало, майстерно. Забувати. Просто було багато роботи, багато чого забути. Забути свій народ, громаду, яка не змогла прийняти його до себе, за звичаями якої зовнішній вигляд Грега вважався неприйнятним, подібним до табу. Саме це поміж іншого було отруйною водою у греговому серці, яку вже не можна було вивести, товстим сталевим ножем у Грегові-яблуку. Ножем, висмикнувши який, ти приречеш яблуко на колапс і загнивання – тільки той ніж тримав усе яблуко цілим.
Звичай свого народу Грег вже давно не сприймав як негативне явище, він повністю і докорінно вивчив його, ще перебуваючи членом соціуму, ще до свого відлюдництва. Майже кожна людина тоді розуміла, що присутність Грега біля неї вказує на її власну звичайність. Те, що не розуміють, і те, що не є поясненим, може не розраховувати на довге і спокійне існування. Невідомо, як і звідки, але Грег, вже будучи юнаком, виявив у себе дар усвідомити цю істину. Він вчасно виплутався із міцних тенет суспільства і зробив собі свободу. Ізолював себе від неприємних поглядів, цькувань. Хоча до сих пір Грег вагався щодо висновку – чи прогнав його власний народ, чи він пішов сам. Хай там що, але спокійне і довге існування він собі забезпечив.
***
-…знаєш, колись, ще у дитинстві, знайома розумна дівчина сказала мені дуже цікаву річ: „Поранений птах залишається птахом”. Що ти думаєш з цього приводу? Я із задоволенням тобі скажу, що я думаю про це. Питаюсь, чи справжній птах він, коли поранений? Чи гідний він називатися птахом, якщо не може літати?.. Що скажуть про це інші птахи?.. Нам з тобою не цікаво, що скажуть про нас інші люди, якщо дізнаються за наше існування, так, Песику? Чи ми поранені?.. Зовсім ні... Правда?..
***
Суха і жиляста нога Грега ступила у м’яку прохолодну воду, ворушачи пальцями і розганяючи у боки зелений річковий посип. Його тонка скрючена фігура повільно поглиналася водою, нечіткий у вранішньому тумані світлий силует рухався у напрямку протилежного берега. Собака перелопачував кудлатими лапами важке павутиння мулу і намагався плисти одразу позаду хазяїна. Іноді він зачіпав кігтями грегові ноги. Песик важко дихав і тягнув голову уверх, щоб не наковтатися.
Виходячи з води, Грег пронизав своїм тілом густу куряву туману, присів над річковою гладдю і запалив люльку. Втуливши у своє біляве відображення тяжкий погляд, тривожно зітхнув.
- А мені ж усього тридцять з чимось, Песику. Може, тридцять три. Чи щось таке. Знаєш, як багато можна було би вже зробити?.. У мене вже, певно, була би гарна жінка, троє дітей, хороша робота, повага серед людей. Пам’ятаєш Емму, оту дівчину, яка знайшла нас років зо три тому?.. Як вчора було... Недовго затрималася. Як і всі інші. Вродлива. Й справді, вродлива була. Тиха така. Але я їй також Дідом був...
Грег затягнувся і додав до рідкої маси туману свого синюватого диму. Песик лежав писком на вологих лапах і спостерігав уважно, як по Грегові стікають холодні краплі.
- Проте у нас є Брюс. Брюс хороший. Він приносить нам сірники і мило, книжки. У мене вже багато його книжок. Він теж мене Дідом називає, але це нічого, він все одно хороший. Сірники скоро закінчаться... нічим буде підкурювати. Хтось зауважив би : „І який ти в біса самітник зі своїми сірниками?!?...” – Тут Грег навмисно підвищив тон і луна його роздратованого голосу заходила лісом гучною хвилею:
- Сниками, ками, ами.............
Собака смикнув вухами і підвів голову. Самітник посміхнувся.
– Треба ж хоч якісь емоції. Ми тут флегматами помирати не збираємося, правильно?.. От-от.
***
- Грегу, ти ніколи не зрозумієш, чому я не хочу з тобою дружити. Просто не хочу, і все...
Грег дивився на струнку сосну біля берегу і жмакав лівою пучкою якусь травинку, відірвану просто біля ноги.
-...Інші діти сміються, коли ти біля мене. Грегу, тобі ж неодноразово на це вказували, ти не такий, як всі. Моя мати каже, що у біси у тобі сидять і що я не повинна з тобою спілкуватися,...
Йому щось стогнало у носі, десь зліва, якийсь гидкий вологий біль, котрий підіймався уверх, кудись у мозок, примушував очі набирати вагу, чи може, вологу, збирав перед очима неприємний сіро-фіолетовий туман, змушував дивитись у небо, щоб сльози не крапнули донизу звідти, звідки вони народжуються.
- ...що ти не такий, як всі, навіть якщо твоя родина нормальна, розумієш?.. Грегу, ти повинен мене зрозуміти...
Вона взяла хлопця за руку. Її долоня була холодною і м’якою, ворушила великим пальцем, потираючи Грегову долоню. Цей момент здався йому апогеєм близькості з дівчиною. Можливо, це, серед іншого, послужило причиною падіння сльози, того доленосного падіння тієї доленосної сльози.
- Грегу, ти куди?.. Куди ти?!?... стривай!..
***
„- Я б не відмовився побачити, як зараз виглядають великі міста. Чи змінилося щось?.. Чи багато змінилося? Чи змінилися вороги?.. Чи стало більше люду?.. Треба змінити стелю, на яку я дивлюсь, вона мені остогидла... Може, щось на ній намалювати... Цікаво, чому до моєї домівки не наближаються вовки... Скільки живу... Хоча, чого це я скаржуся, ще не вистачало такого... Тут же багато вовків... Цілі зграї... Краще б вони не приходили... Хай вештаються собі своїми лісами. Я ж не претендую на їхні ліси. Живу тут собі спокійно. З собакою. Нікого не чіпаю. Та й собака мій не претендує. Певно.”
Грегові надумалися, постали перед очима оскалені вовчі морди, з вишкіреними зубами, прижатими вухами, сухі й тонкі лапи, що втирилися у сніг, тіла, що напружилися у бойовій готовності і принишкли до землі... З одного боку, було лячно, але з іншого – вони навіть чимось подобалися Грегові, вовки, в них було щось таке суворе й жорстке, з чого хотілося брати приклад, така звіряча хоробра впевненість, цілковита відданість інстинктам.
„- Напевно, було б непогано стати вовком. Хоча б на трошки. У мене хоча би з’явилися друзі. Оце маєш!.. Які в біса друзі?.. Мені не потрібні друзі.”
Грег смикнувся і перевернувся на бік, витріщившись у подерту дерев’яну стіну. Потім вирішив, що це було занадто гордливо і по-дитячому, й знову ліг на спину.
„- Чому, як вовки, так одразу малюється сніг? Сніг, мороз, пара з їхніх пащек?.. Ні, не мороз... Навпаки, відлига... Сніг важкий і вологий, місцями сірий чи брудний. З гілок крапає. Ось. І вовки. Оточують нещасну косулю. Вона мені теж потрібна...”
Косуля сіпається із сторони у сторону. Злякано підіймає вушка. З розкидистого дуба навпроти напружену драматичну сцену спостерігають двоє неспокійних горобців.
„- Це і моя здобич теж... Залиште мені... Я також ланка вашого лісового суспільства. Я маю на неї право...”
Вовки ходять навколо майбутньої здобичі. Четверо чи п‘ятеро. Їх хода сильна, нахабна, вже майже переможна, міцні плечі здіймаються буграми. Жертва сама спровокує напад. А поки що вона тягне свої останні секунди в усвідомленні близької смерті, дивується - як це вона так попалася, чи це все, чи це останні миті життя?.. Ці тривожні думки просто читаються у її великих вогких очах. Настає мить. Косуля відштовхується ратицями від снігу і плигає убік, пориваючись тікати, вона стартує доволі вдало. Тонкі ніжки катапультували легеньке тіло. Ниточку обірвано. Вовк, старий і подертий роками(певно, це його роль у зграї – атакувати), тримаючи тулуб паралельно до землі, вистрілює себе у напрямку здобичі. Це виходить настільки стрімко, що на вовчого носа ще потрапляють бризки, здійняті у повітря ратицями жертви. Горобці сполохано злітають.
***
- Чи не тримаєш ти від мене якихось таїн або секретів, Песику?.. Ось я від тебе – ні. З тобою дуже цікава складається ситуація. Все через твою безмовність. Це величезне багатство. Ти не можеш розповісти мені усі свої таємниці, але, разом з тим, нікому не видаш мої.
Собака лежав на засніженому ганку, піджавши задні ноги. Іноді він хитав головою, можливо, щось винюхуючи. На слова, особливо підкреслені інтонацією, реагував мимоволі винуватим поглядом убік Грега. Відлюдник набивав випрану наволочку пір’ям.
