На дворі сіра погода. Сіре небо за вікном. Сіре місто. І в мене сірі думки і сірий настрій. Таке відчуття, ніби я скоро стану сірим каменем і мене не відрізнити від сотень каміння в цьому місті. Тільки мої коси жовтогарячим листям встелять бруківку, нагадуючи, що десь далеко-далеко існує сонце, якому тут було занадто сіро, і тому воно втекло звідси. З сірого неба випаде сніг і присипле мої коси. Люди протопчуть сотні стежок, однією з них йтимеш і ти, не знаючи, що в тебе під ногами. А сніг сипатиме і засипле твої сліди.
Хтось знайде торішнє листя під снігом і викладе з нього гарний узор. І кожен, хто подивиться, згадає літо. А потім повіє вітер, змете і понесе його далеко-далеко.
Один листочок впаде на твоє вікно. Ти глянеш на нього і згадаєш щось давно забуте і ще трошки тепле. Як спогади про торішнє сонце.
На твоєму столі стоїть букетик листочків, які ми збирали разом. Ти раптом все згадаєш, відчиниш вікно, але вітер швидший за тебе, змете ці листочки з твого столу і понесе далеко за місто. І викладе узор в когось під вікном. І він теж згадає своє сонце. І зима вже не буде такою холодною, а потім розтане сніг і люди будуть тішитися новими, зеленими листочками.
В твоєму сірому місті теж все зазеленіє. Ти будеш йти і милуватися навколишньою красою, але десь глибоко-глибоко якась неясна згадка промайне тривожною тінню. Ти на хвилю задумаєшся, але навколишня весна не дасть тобі довго перебувати в такому стані. Ти хитнеш головою і підеш на зустріч новому сонцю, щоб тішитися його красою ціле літо. До наступної зими...
