Вона лежала, підібгавши коліна, не повертаючи голови в бік того, хто лежав поряд. Перед очима мелькали десятки обличь: знайомі, друзі, колишні кохані. Всіх їх вона припасовувала до застиглої маски в кількох сантиметрах від себе, але жодне не приживалося. Знайомі риси за долі секунди розкладалися і перетворювалися на пил.
Запилена постіль дуже схожа на древній саркофаг, в якому можна пролежати не одну сотню літ, перш ніж тебе знайдуть і потривожать.
::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Коли ти цілуєш губами вітер –
Лишаєш помаду
У клавіатури не крадеш літер –
Виводиш з ладу
Коли ти не спиш, а думками краєш
Навпіл цю тишу,
То після себе завжди лишаєш
Для когось іншу...
::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
В кімнаті не чутно ані сопіння, ані навіть переривчастого дихання, яке могло б розігнати сакрально мертву тишу.
Обійнявши коліна можна лежати довго і не змерзнути. Особливо, коли той, хто поряд, не виділяє тепла.
Маска, що не має людського обличчя – це самотність, яка обіймає тебе тепер щоночі.
