Щойно я взяла в руки дзеркальце, відчула: щось змінилося. На перший погляд все було так само, як і хвилину тому: в повітрі ще витали аромати „Золота сонця” - пахощів псевдо східної автентичності, злюка-комп’ютер продовжував бурмотіти своєю цифровою мовою лайку в мою адресу, з навушників, що валялися десь на підлозі, доносилося концептуальне „We don’t need no education, we don’t need no thought control”, але атмосфера стала невловимо іншою.
Здавалося, в глибинах моєї свідомості ввімкнули потужний ліхтарик, світло якого падало під дивним кутом, від чого сприйняття дійсності деформувалося. Із люстерка осяйними очима дивилося моє усміхнене alter ego. „Світ прекрасний. Треба тільки вміти це відчувати.” – промовляв погляд мене-задзеркальної. – „Я можу тебе навчити, це не важко.”
Дивно, подумалось мені, звідки такі світлі ідеї в моїй похмуро-песимістичній голові? І невже на моєму обличчі така дурнувато-наївна посмішка? „Це свічадо - чарівне”, - продовжував все той же солодкавий внутрішній голос. – „Все, що потрапляє в його площину, змінюється на краще, набуває позитиву.”
- Мда, шизофренія, як і було сказано. – вголос винесла собі вирок. – Мало того, що
розмовляю зі своїм відбиттям у дзеркалі, так ще й паро всілякі паранормальні речі...
Я роздратовано пожбурила люстерко на столик, так що у ньому не відображалось нічого, окрім стелі, через яку потворним шрамом тягнеться тріщина. Точніше, тягнулася – у дзеркалі її не було видно. Я повернула голову. Тріщина на стелі зникла, наче зморшка, замаскована вправним візажистом.
- Що за чортівня?! – скрикнула я і раптом згадала...
Пригадався холодний вересневий вечір, непривітні вогкі сходи, таке ж зимне пиво і безперспективне чекання... Було ясно, що чекати вже в принципі нікого, принаймні сьогодні, але рушати кудись не хотілося. Тому продовжувала крутити в руках ледь надпиту пляшку і виношувати план помсти. Коли хвиля сутінків вже майже повністю затопила день, підійшов сивий, побитий життям дідусь, один з багатьох „мисливців” за пивною тарою. Звичним рухом простягнула йому пляшку, він посміхнувся і подякував, але, помітивши, що вона повна бурштинової рідини, завагався.
- Беріть, беріть, - похмуро промовила я.
Він співчутливо на мене поглянув і раптом присів поруч.
- Поганий настрій?
Я хотіла сказати, щоб забирався геть, що не його це справи і взагалі... Але мене ніби прорвало, і я, захлинаючись слізьми, розповіла про все: і про коханого, якого вже три дні не чула, і про друзів, які не прийшли на зустріч, і про телефон, який розрядився, а я тут уже дві години чекаю і не знаю, що трапилося, ні не подумайте, я через такі дрібниці не плачу, я сильна, але все на купу і...
- Ви хороша людина, але дуже нещасна, бо не вмієте радіти життю. Я хочу вам допомогти. Візьміть це.
І він простягнув мені дзеркальце, звичайне надщерблене дзеркальце, яких є сотні. На зворотному боці – напівстертий напис Golden eye.
Я нерозуміючими очима глянула на свого „благодійника”. Що мені з цим робити??
- Це дзеркало – незвичайне. Воно змінює світ, усе потворне у ньому відбивається прекрасним, а відобразившись, таким і стає. Нещасні стають щасливими, засмучені – веселими. І дія його – незворотна, доки воно ціле.
Я іронічно скривила губи. Звісно, ще один божевільний. Але треба йому підіграти, щоб не впав у шаленство.
- Якщо воно таке цінне, чому ви його віддаєте мені? Як вдячність за пляшку? Не вірю... Що ви чекаєте від цього вчинку?
- Вважайте мене безкорисливим ненормальним дідуганом. – посміхнувся він і раптом запитав: - Ви читали казку про Курочку рябу?
Я сторопіло кивнула головою, здивована таким переходом до дитячого фольклору.
- Так от, вважайте, що я така собі „Курочка Ряба”, а це дзеркальце – золоте яйце. Воно може стати неоціненним, якщо з розумом ним користатися. Тільки я вас прошу, остерігайтеся мишей!
Сказавши це, старий встав і рушив в бік темної алеї. За кілька секунд його уже не було видно.
Я тоді недбало кинула той „подарунок долі” в сумку і забула про нього. Аж до сьогоднішнього вечора. Гм, а може дід не був таким уже й божевільним?...
Зранку я вирішила провести експеримент – ішла по вулиці і „відбивала” у своєму свічаді різні фрагменти глобальної композиції, що зветься життям. Ось поламана лавка, що відбилася в дзеркалі новою і свіжопофарбованою, вже виблискує яскравою зеленою барвою; ось дівчинка з якоюсь вродженою фізичною вадою, що спотворювала обличчя, уже не „франкенштейниха”, як на її обзивали у школі, а справжня красуня; а інвалід без однієї ноги, що потрапив у поле зображення мого люстерка, вже ходить, ба ні, танцює від щастя!..
Пів дня я бігала по місту з тим чарівним шматком скла, змінюючи реальність і відчуваючи себе новим деміургом.
Під вечір, вже втомлена зайшла в метро, в час пік, не випускаючи дзеркальце із рук. Раптом потяг різко загальмував, на мене налетів якийсь підліток, і моє дзеркальце – о, моє дзеркальце!.. – вислизнуло з руки... Я ще намагалася його зловити, загнала гострий кавалок скла в долоню, навіть не завваживши крові, що забризкала одяг, і просто зайшлася нестямним риданням. Ех, люди-люди, що ж ви наробили...
- Мишко, який ти незграба! Бачиш, що дівчину поранив! – сварила жінка свого неуважного сина.
„Мишко, Мишко....мИшко...” – тупо крутилося в голові... Ех, він же казав, бережіться мишей...Не вберегла...не стала благодійницею людства...не змінила світ..
