Я викладала шпроти на скибки хліба. Довкола метушилися тітка Галя та баба Марфа. Вони керували тут парадом, щось пояснювали, радили, оддавали розпорядження моїй тітці Зині, котра теж, здається, нічого не тямила, але розгубленість у неї вилився не в апатію, як у мене, а в жагу бурхливої діяльність, тому вона без особливого толку носилася хатою та двором. З кімнати чулися схлипування баби Наді. Їй донька вирішувала зараз духовні питання, а саме намагалася випровадити бодай одного з двох батюшок, що прибули зранку.
Раптом хтось приобійняв мене ззаду.
- Шо таке? – перелякано озирнулася я.
- Співчуваю, - промовив наш сусід Федя, відступивши од мене.
- Нема за що... тобто... дякую.
- Клопоту багато.
- Так... це мій перший похорон, я взагалі не знаю, що робити, добре, що сусідки допомагають.
- Вперше... так завжди вперше... перший похорон – це складно, не знаєш, що робити, просто жах. Зате... потім вже нормально. Останній похорон – то взагалі – пльове буде діло.
Він замовк із усмішкою, яка мала, певно, мене підбадьорити. Потім збагнув, що тільки що ляпнув, і додав:
- Ну... досвід, досвід!
Я навіть дихати перестала.
- Досвід... – закінчив він вже менш впевнено.
- Я ж не в похоронному бюро працюю. Нащо мені такий досвід?
- Кхм... справа у тому, що я маю справу... справа у тому... я... розумію, вам зараз важко, але...у мене до вас прохання.
- Яке?
Я зрозуміла, що це надовго, і знову зайнялася бутербродами.
- Справа у тому, що в моєї дружини проблеми з головою... ну, трошки.
Я недовірливо глянула на нього.
- В Олесі? Не помічала.
Тітка Галя кудись вибігла, а баба Марфа різала овочі на салат та мовчки косилася на сусіда. Дивно, що вона так притихла. Зазвичай баба Марфа коли не кликала когось до хати, то виганяла, коли не хвалила, то ганьбила, а мовчки сидіти не могла.
- Ні, вона нормальна. Просто... їй треба передати дещо сестрі... пару речей, - сказав він.
- Добре. Сестра у Києві живе? Я відвезу, як повертатимусь додому.
Чоловік хмикнув.
- Ну, якби вона жила, то проблем було б з цим менше.
- Ви про що?
- Вона померла нещодавно.
- А, так... але... але як... що ви від мене хочете?!
- Передати... ну, пару речей.
- Шо?
Не знаю, що там з Олесиною головою, але Федір мене не радував.
Я поглянула на бабу Марфу. Та стенула плечима.
- Моя дружина... була б вам вдячна...
- Слухайте! – гримнула я, виклала останню рибку і жбурнула консервну банку у смітник. – У мене в кімнаті лежить покійна бабця, труну ще не привезли, батюшки насідають, їжу треба готувати, а ви верзете якусь ахінею, просто... У вас совість є?
- Є! – викрикнув Федя і приклав свою волохату руку до грудей, - Я правда... це така біда! Зачекайте!
Він вискочив з кухні і за кілька секунд притяг Олесю, що певно, чекала надворі.
- Скажи їй, розкажи! – трусив він дружину. – Вона не спить. Два тижні, як поховали, а вона жодної ночі нормально не спала. Розкажи!
- Федоре, нащо... – бурмотіла явно збентежена жінка.
- Вона, Ярослава, її сестра покійна, вона їй сниться. Вона...
- Вона... вона мені дорікає, - нарешті сказала Олеся.
- Дорікає? Чим?
- Вона... вона каже: «Що ж ти, сестро, про мене не подбала? Я ж така молода, хочу гарною буть, а ти мені в труну помаду не поклала. І прохолодно тут, на небесах, а светрика ти мені теж не поклала».
- Це... хе... це якась...
Я вчасно втримала у собі слово «дурня».
- Боже... – видихнула я.
- Я правда мучуся, - схлипнула Олеся. – Засинати боюся, мені перед нею так соромно...
- Мда-а... веселі справи.
- Ходили до якогось психо-лікаря, він сказав стрес, те се, сказав, пройде... – ділився Федя.
- А я не можу терпіть... – знову схлипнула жінка і витерла сльозинку.
- Ходили до баби Варі знахарки, до екстрасєнсу – ніхто не допоміг.
- То що ви хочете?
- Передати, - сказала Олеся.
- Як?
- Покласти у труну, - пояснив Федя. – До вашої бабусі.
- Тільки помаду і светрик, - швидко промовила Олеся.
Вона присіла, щоб поритися у торбинці, яку принесла з собою, витягнула звідти невеличкий згорток і передала мені.
- «Ярославі до раю від сестрички Олесі»... – прочитала я.
- Так, - сказала жінка, підіймаючись.
- Ви точно не знущаєтеся з мене?
Вони обидва пристрасно замотиляли головами.
- Ти... буває таке, - втрутилася баба Марфа. – Таке трапляється. Тут найкраще покійнику дати те, що він просить.
- Ну хай...- здалася я.
- Дякую, - зраділа Олеся.
Виснажена, я чимчикувала до залізниці. Раптом назустріч мені вискочила зі свого двору сусідка Олеся.
- Катре, доброго ранку!
- Доброго.
Вона виглядала щасливою і перла набиту чимось немалу торбину.
- Як ви? – спитала Олеся.
- Я... та нічого.
- А я так добре!
- Справді?
- Як вашу бабцю поховали, то я наче знову народилася. Принаймні сплю, як немовля, - розсміялася вона.
- Що ж, я рада.
-Я вам дуже вдячна. Ви знайте, якщо у нас хтось вмре, то ми із задоволенням...
- Що?
- Ну, як вашій бабусі шось треба буде...
- А... та ні. Вона не примхлива.
- Угу... це вам!
Вона сунула мені торбину.
- Це шо?
- Сальце, горілочка.
- Ні, дякую, це не зовсім те, що я люблю...
- Та ви шо, це ж всі люблять.
- Ні, справді, воно важке, а в мене і так речей багато.
Вона оглянула невеличкий рюкзак за моїми плечима.
- Так що, не візьмете?
- Дякую, ні.
- Тоді... щасливої дороги.
- Дякую.
Вона усміхнулася та подалася назад до своєї хати.
- То що, більше не сниться? – крикнула я їй наздогін.
- Ні, один лише раз наснилася. Подякувала.
- Нічого собі, - пробубніла я та рушила до вокзалу.
Тетяна, моя сестра, не сьогодні-завтра мала народити дитину. Я була, так сказати, напоготові, але коли подзвонив її чоловік, щоб сказати, що процес пішов, я все одно почувалася збентеженою. Я рвонула з роботи у пологовий будинок, навіть не відпросившись у шефа. Коля сидів на лавці в коридорі на другому поверсі. Вигляд у нього був жалюгідний.
- Чогось так довго, - занив він. – Мені сказали, ніби дитина застрягла, чи щось таке...
- Та ти що!
Коридором прокотився крик.
- Це вона?
- Вона.
- Все буде добре, - стала я переконувати Колю. – Ти не...
Пролунав ще один зойк, не схожий на попередній. Це був крик жаху, різкого, несподіваного, непередбачуваного.
- В неї так змінився голос... – прошепотіла я.
- А це не її голос, - відгукнувся Коля.
На коридор вилетіла бліда, як смерть, медсестра. Вона вирячилася на нас переляканими очима, силкувалася щось сказати, але від шоку не змогла проронити ані слова, лише вказала рукою на палату.
Я скочила на ноги та кинулася туди. Ледь не перечепилася через тіло іншої медсестри, що, певно, втратила свідомість. На столі важко дихала Тетяна, а над нею стояв лікар і дихав так само. Він тримав на руках немовля. Немовля було трохи незвичне. Воно усміхалося, а у ручках якось втримувало невеликий дерев’яний ящик. На ньому був напис: «Райські яблучка. Для сестрички Олесі з вдячністю за помаду і светр».
- Дивно, - сказала я.
- Дивно? Дивно?! – з істерикою в глосі крикнув лікар.
- Дивно, що вона передала райські яблучка, їх же, типу, неможна їсти.
Лікар перевів на мене божевільний погляд.
- Чи після Адама з Євою вже байдуже?
Позаду мене гепнувся на підлогу Коля. Він теж зомлів і тепер лежав поруч із медсестричкою.
Задзвонив телефон. Я прокинулася. Взяла слухавку.
- Ми народили! – сповістив Коля.
- Хто?
- Ми! Ну, більше Тетяна, з півгодини тому. У нас хлопчик!
- Я знаю. З ящиком?
- З яким ящиком? - здивувався Коля.
- З яблучками?
- Якими... яблучками?
- Ра...райськими... ой, вибач... сон.
- Я тебе розбудив? Звиняй, я знаю, рано ще. Але така подія!
- Це класно. Вітаю... вітаю!
- Ну я ще комусь подзвоню.
- Давай.
Він відімкнувся.
- А я б спробувала ті яблучка... – пробурмотіла я. Потім підхопилася з ліжка і почала збиратися до пологового будинку.
Я очікувала свого приятеля, котрий мав вивести мене суботнім вечором до якихось культурних місць, але на порозі стояла сусідка моєї покійної бабці Олеся.
- Здрастуйте...
- Доброго вечора. Я до міста приїхала на День народження дочки, вирішила вам даруночок завезти. Той раз відмовилися ви, а дарма... Та від цього, сподіваюся, не відмовитеся. Це така річ... неземна.
Я прийняла з її рук склянку.
- Яблучне варення?
- Тільки зварила. Таке в магазині не купите.
Я закивала, оглядаючи консервацію, наче якийсь містичний предмет.
- Ви заходьте, чаю поп’ємо, - запросила я.
- Ой, вибачайте, поспішаю. Приїжджайте ви до нас.
- Дякую! За варення...
- На здоров’ячка. Ну до побачення.
- До побачення.
І вона стала спускатися сходами.
Я причинила двері та віднесла склянку до кухні. Там я відкрила її та стала розглядати янтарні дольки, що зберігалися у середині.
У двері подзвонили. Цього разу це був Сашко.
- Ну що, пішли? – спитав він.
- Ні, давай я пригощу тебе варенням.
- Я не їм варення.
Та він пройшов зі мною до кухні та всівся на стілець. Я заварила йому чай.
- Тобі на хліб чи так?
- Що?
- Варення.
- Я не їм солодкого.
- Чому?
- Ну, планую схуднути.
- Не знала, що в тебе проблеми з вагою.
- Особливої проблеми нема... Просто це такий мій принцип. Не їсти солодкого.
Я подумала і застосувала безпрограшну фразочку, яку запозичила в подруги.
- Що тобі важливіше: я чи твій принцип?
Після «чи» можна вставляти що завгодно. Навіть якщо те хлопцю і важливіше, він спробую це приховати, якщо не збирається розпрощатися з тобою прямо зараз.
- Ти мені важлива, але чи так це важливо для тебе, щоб я з’їв це варення?
- Так, бо це особливе варення.
Я зробила два бутерброди. Нам нема чого втрачати. Я живу явно не в раю. Хоча, може, Адам і Єва теж гадали, що їм нема що втрачати. Думали: робить нема шо, ходимо тут голозаді, і більше нам нічого не світить...
- Що ж, я поступлюся своїм принципом, - сказав Саша.
- Ну ясно.
Я надкусила бутерброд. Ви можете мені не повірити, але це було найсмачніше, що я коли-небудь їла, хоча я терпіти не можу яблучне варення.
