За мною стежать. Я зрозумів це, коли перукар запропонував помацати відрізану бороду старого рабина.
- Бачиш, яка дебела? Отак і тебе, котресь падло спіймає й усім буде показувати твою скривавлену голову! Не віриш? Даремно. Психів у місті вистачає.
Містечко у нас було маленьке. Два військових літовища і сім перукарень. Щоправда, авіаторів залишилось зовсім мало – роз’їхалися після 91 року.
На вулиці Леніна є краєзнавчий музей. Колись я чомусь захотів працювати там молодшим науковим співробітником. Не склалось. Викладаю історію в середній школі №2 імені героїв Краснодонців. Діти – це дуже цікаві істоти. Особливо, коли починають дорослішати. Бувало, кажеш їм: Битва під Жовтими Водами – мала доленосне значення для козацького війська. А вони відповідають: Пиздите ви все Аскольде Михайловичу, не було ніякої битви, а жовті води будуть під вами, якщо не відпустите нас з уроку. Спочатку я не зважав на те, що учні мене не слухають, проте, коли Сливинський із 9-Б поцілив мені в лоба дохлим кажаном, образився й написав доповідну на ім’я директора школи. Наш директор, а точніше директорка, була досить симпатичною жінкою 47 років. Я не мав з нею інтимних стосунків, а тому в школі мене вважали ледь не самогубцем. Довідавшись про інцидент, вона вирішила звільнити мене з роботи, через педагогічну нездатність. Цього не трапилось, адже в нашому містечку я був єдиний викладач із столичною університетською освітою. Сливинського ж навпаки – вигнали з тріском. Згодом він отримав строк за грабунок, дарма, що його повіювата мамаша лягала ледь не під усіх міліцейських чинів району й області. Школярі пліткували, що розбишака потрапив за грати не без моєї допомоги й сиділи на уроках тихо. А коли я нагодував крейдою малого вилупка Сашу Гризька, котрий насрав на мій стілець, бідолашні малюки почали боятися мене як вогню.
Я мешкав на квартирі в новій п’ятиповерхівці й писав наукову роботу про період пізнього енеоліту на території нашої області. Моя дівчина єврейка. Називалась Хіврею. Вона виховувала семирічного сина Йоеля. Хлопчина був тямущий й ніколи за нами не підглядав. Одного разу він випав із вікна. Хівря звинуватила в цьому мене й подалася з малим до родичів у Німеччину. Я так радів, що вона пішла з моєї квартири сама... Здавалось, все в житті йде як найкраще: робота, наука, приватне життя... Аж поки я не відчув, що за мною стежать. Щоночі я бачив лише один сон: двоє збоченців відрізають мені голову й несуть її до перукарні показувати відвідувачам. Я було звернувся за допомогою до нашого районного невропатолога, але той лише прописав снодійне “Люмінал”.
- Нічого страшного у ваших мареннях я не бачу. От коли б вам здавалося, що вашу голову не просто відрізають, а ще підпалюють й потім відрізають яйця, аби запхати їх до обгорілого рота, котрий згодом би зашили жовтою лезкою, то в цьому можна роздивитися явну патологію. А так, повторюю, нічого страшного: ви просто трохи втомились. Вам треба відпочити.
Не дивно, що після розмови з лікарем мені стали ввижатися ще більш страшні картини. Проте, ніч за ніччю я почав звикати до них. В мене навіть з’явилася звичка, лягаючи спати, промовляти у темряву: “Цікаво, а як наді мною будуть збиткуватися сьогодні?” Темрява завжди мовчала, але минулої середи я почув:
- Ми поставимо тебе рака і почнемо припікати паяльником твою файненьку задницю. Потім прив’яжемо мотузку до твого члена й будемо так тягати тебе по кімнаті. Коли ти почнеш волати від болю, обпалимо тобі все волосся й заліпимо очі гівном. Після цього надріжимо животик й відтрахаємо через той надріз. В сраку встромимо дюралеву трубу, понасцикаємо у вуха, а згодом розріжемо тебе пилкою “Дружба” навпіл. Верхню половину віднесемо до лікарні, а нижню вдягнемо у юбку й повісимо на гак біля пожежної станції.
Мені лишалося напудити в штани з переляку, та хтось увімкнув світло і я побачив дивну картину. Біля мого ліжка абсолютно голі стояли Хівря, Йоель, моя вже мертва бабуся Ганна, дід Демид, сантехник Полікарп Янович, краєзнавець Баландін і його чотирнадцятирічна дочка Катруся, котра одною рукою тримала батька за вухо, а іншою настирно мастурбувала. Мастурбував також Полікарп Янович. Бабця з дідом дивились одне на одного хтивими поглядами й потроху починали лізти до Йоеля. Той не опирався. Старі пестили хлопчика, а він муркотав. В цей час крізь вікна до моєї кімнати вліз весь 9-Б разом із Сливинським. Учні вдягнені в костюмчики моряків й танкові шоломи. Кожен стискав зубами пластмасову ляльку Барбі. Опинившись біля мого ліжка, школярі повипльовували ляльок на купу. На цю купу вони стали кидати й свій одяг, який на перевірку виявився склеєним із кольорового паперу. Роздягшись геть, малята стали водити хороводи навколо Йоеля, котрий лупив солдатським ременем бабу Ганну й діда Демида. Тим часом Хівря з Катрусею вилізли на стіл й почали жбурляти в Полікарпа Яновича шахами. Шахи були індійські. Їх подарувала мені мама на 16-річчя. Полікарпу Яновичу, це відверто подобалось і він гучно крякав. Тим часом Баландін застромив члена в глобус. Я й сам інколи хотів відрахати земну кулю, але чомусь соромився. 9-Б голосно співав Марсельєзу. Не співав лише Сливинський. Він підійшов до мене із пляшкою горілки й промовив:
- Аскольдику, кицю! Йобни сто грам – тобі веселіше буде. Ну, подивись, які дівчатка навкруги. Усі з масними сраками, як ти любиш. Йобни сто грам і до дівок! Аскольдику. Давай!
Дівчата дійсно були з масними сраками і я почав збуджуватись, від їх апетитного здригання. Знаєте, я так люблю товстих дівчат! От взяв би усіх і в свої труси запхав!!! Випита горілки робила мене дедалі спокійнішим. Оргія добігала апогею. І тут я не витримав:
- Бля, в цьому домі хтось звертав увагу на хазяїна? Чи вам, байдуже, що я мушу стояти й тупо на вас дивитись?!
До мене підійшов дід Демид і хтиво показав язика. Потім старенький упився губами в мої яйця і вже хотів було взяти до рота член, як його вдарив прикладом по спині незнамо звідки виповзший червоноармієць в будьонівці.
- Бордель, господін учитель, в квартірє устраівать ізволілі? Нє хорошо! Пролетаріат, понімаєш, воюєт за Свєтлоє будущує, а інтелігєнція єблі в уєздних городах устраіваєт! Ви арєстовани!
Якимось дивним коридором мене повели до комісаріату нашого містечка. По дорозі, я зрозумів, що зараз як найменше 20-й рік і справи мої кепські. Проте, хронологія турбувала мало – головне, що я вперше за три останніх місяці відчув, що нарешті за мною не стежать.
Комісаріат був у приміщені школи. Як не дивно, перед самим входом на стовпі висіла мертва директорка, в лоно якої хтось встромив багнет.
- Ета сука уже от’єбалась! Сказав мій конвоїр і замріяно подивився на багнет.
Комісар був звичайний: у шкірянці й пенсне. Щоправда й за цим костюмом можна було впізнати нашого невропатолога, того самого, що прописав мені “Люмінал”. Він був чимось стурбований і, забачивши мене, почав волати:
- Наша піхота потрапила в оточення! Командування вимагає рішучих дій, а ти, червоний кавалеристе, замість того, щоб допомагати друзям влаштував у квартирі бордель! Якби я не знав тебе стільки років, то подумав, що ти контра! Партія робить все, аби у повітах було тихо! Партія робить все, аби біла погань здохла на всій землі! Врешті партія робить все, аби ліквідувати не писемність в цьому містечку, а ти, якому, окрім іншого, доручено довести цю справу до кінця, вчиш малюків їбати козенят й займатися онанізмом на очах у черниць! І тобі не соромно, Аскольде?
Я хотів, щось сказати, але замість цього мене знудило.
- Та він же п’яний – прогримів комісар – Гей, Альоша, забери його звідси.
Альошею був Сливинський. Він хвацько перекинув мене через плече й виніс до шкільних сіней.
Скільки я пролежав у сінях, не пам’ятаю. Прокинувшись, одразу рушив до комісара.
- Аскольде – радісно вимовив той – Вже виспався? Вибач нам довелось розстріляти всю ту компанію із твоєї квартири.
- Мені, байдуже – відповів я.
- А даремно. Ми декотрих з них допитали й довідались багато цікавого. Ти привів до своєї квартири банду збоченців: вони хотіли вбити тебе, а потім розрізати навпіл пилкою “Дружба”.
- Суки. Червоних кавалеристів так не вбивають – випалив, не впізнавши свого голосу. – Знаєш, Лавріне, - я звідкись взяв, що комісара звати Лаврін – за мною стежать. Стежать уже три місяці. Мені вже остобісіло думати хто це робить, навіщо? Як думаєш, ці збоченці могли за мною стежити?
- Гадаю, що ні. Вони були занадто неорганізовані. Шпіони так не діють.
- Це добре. Сьогодні, ми відкриваємо школу, не забув?
- Мені здавалось, що ти забув?
- Я не ти. До речі, під час обшуку в квартирі колезького асесора Гальковського знайшов цікаву роботу про період пізнього енеоліту на території цієї губернії.
- Мабуть, пригадав університет?
- Авжеж, моя тема! Сьогодні обшуків не буде. Вчора до мене приходив якийсь жид скаржився на твоїх хлопців. Мовляв: спіймали біля перукарні старого рабина й відрізали йому бороду!
- Ти розстріляв того жида?
- Так. Ще наказав відрізати йому голову і повісти на двері тієї цирульні, де зістригли бороду його рабинові.
- Дотепно. Знаєш, Аскольде, я думаю за тобою стежать Денікінці.
- Навіть не знаю. Вчора був який день?
- Середа.
- Поганий день. Я розповідав тобі, як вперше відчув, що за мною стежать?
- В загальних рисах.
- Насправді, ідіотська історія. Лавріне, тільки не думай, що я здурів – це цілковита правда.
Отже: За мною стежать. Я зрозумів це, коли перукар запропонував помацати відрізану бороду старого рабина.
- Бачиш, яка дебела? Отак і тебе, котресь падло спіймає й усім буде показувати твою скривавлену голову! Не віриш? Даремно. Психів у місті вистачає.
Містечко у нас було маленьке. Два військових літовища і сім перукарень. Щоправда, авіаторів залишилось зовсім мало – роз’їхалися після 91 року. На вулиці Леніна є краєзнавчий музей. Колись я чомусь захотів працювати там молодшим науковим співробітником...
