Якби його запитали, звідки він узявся в цьому маленькому апатичному містечку, він і сам не міг би з певністю сказати. Надто вже був несхожий на це стадо зазомбованих істот, що гордо звалися „міським населенням”. Може, тому, що серце його билося в зовсім іншому ритмі, і не завжди співпадало з пульсом оточуючих. Та, зрештою, йому на це було начхати, чужі думки його ніколи не зачіпали.
І ось прийшов час, коли він знайшов своїх побратимів, в чиїх жилах теж замість крові текла музика, солона і швидка, як листопадовий вітер, приправлений гіркими краплями дощу. Вони створили таке собі братство, гурт адептів, все як годиться - з жертвами і присягами. Тільки клялися вони не кров’ю на папері, а гітарним рифом і барабанним ритмом. Від їхньої музики хотілося літати, адже вона дарувала крила. От тільки не кожному вдавалося це відчути, бо люди боялися тієї екзистенції життя, що вирувала у цих піснях. Тому хлопці і далі ізольовано насолоджувалися своїм езотеричним знанням, філософським каменем музики.
Та одного разу цілком емпіричний камінь, кинутий одним з юних недолюдків, розбив шибку, упавши десь поміж кінцем другого куплету і соло на барабанах. Скалки скла розлетілися по всій кімнаті, не зачепивши нікого, крім ударника, якому порізало руку. Тоненька червона ниточка потекла на барабан, протягнувшись через написану чорним маркером назву гурту – Still Alive.
- От вам і освячення кров’ю. – іронічно посміхнувся музикант. – Схоже, нам тут ніколи не дадуть спокійно працювати...
А в місті тим часом творилися нехороші речі. Якщо спочатку міщанам було абсолютно все одно, чим там займаються ті четверо шаленців – аби тільки не втягували в свою секту інших, то потім замість апатії прийшла агресія. Суспільство не могло сприйняти не-таких, воно їх боялося. Як боялося тих звуків, що долинали з околиці міста, де знайшли собі притулок музиканти; звуків, що нагадували про давно забуті думки й почуття. Люди боялися пробудження, бо десятиліття анабіозу привчили до спокою; все нове, незвичайне погрожувало змінами, які так лякали...
Тому населення вирішило: заради власної безпеки треба позбавити місто від цих ненормальних. І почався тотальний тиск, спершу моральний, далі – уже погрози фізичної розправи.
Хлопці зрозуміли, що слід щось робити. Вони ще не втрачали надію змінити це місто, вірили, що зможуть.
Вони вийшли увечері зі своїми інструментами на головну сцену міста – як на ешафот. З вікон за ними спостерігали десятки очей, на вулиці ж не було ані душі. Вони заграли свою музику, пекельну й прекрасну, бурхливу, як море у шторм. Вона змітала все на своєму шляху. Падали стіни, що роками відділяли людей один від одного, билося скло, що десятиліттями заважало почути і впізнати близьких. Міщани в паніці бігали, не знаючи, куди діватися від цього сильного голосу, що говорив до їхньої совісті, зачіпав до глибин душі. А хлопці все грали... Український мандрівник Ігор Сподін YouTube канал про подорожі
Аж поки гігантський кам’яний бовван – потворна будівля кінотеатру „Стоун” - не витримав такого потужного натиску і впав, розсипався камінням, поховавши під своїми руїнами музикантів...
Враз на площі запанувала мертва тиша. Ті, хто вцілів у цьому пеклі, з жахом дивилися на небеса, де в багряних ріках вмирало сонце. І десь туди, в сторону заходу, йшли чотири довговолосі янголи з гітарами в руках...
