Повертатися додому самій після опівночі – штука небезпечна, особливо якщо ти неформалка і мешкаєш у спальному районі, де твої напульсники і „бєрци” діють на місцевих жителів незгірше, ніж клапоть червоної тканини на представників роду парнокопитних. У найкращому випадку тебе зустрінуть свистом і примітивним матом (лаятися ти вмієш набагато вишуканіше, але не поспішаєш демонструвати своє вміння компанії в дупель уриканих молодиків). У найгіршому - тебе зранку знайдуть в кущах, і твій одяг не відрізнятиметься цілістю - зрештою, як і тіло (про гаманець я взагалі мовчу).Тому вночі я ходжу швидко, і щоразу такі „прогулянки” дають мені додаткову порцію адреналіну.
От і сьогодні, за десять перша, а я йду від зупинки і подумки лаю себе за те, що не пішла з гулянки десь між другою „Хортицею чорнослив” і пляшкою абсенту. Спокусилася, блін, на богемне питво і таку ж тусовку. Ну, як таке покинеш – хлопці цілували руки, поривалися носити на руках і називали мої вірші „вишукано брутальними”. Зате ніяка патлата богема не ризикнула мене провести на кохану Троєщину. І зараз я непогана здобич для якогось збоченого маньяка – хмільна хода (ноги чи то підкошуються, чи то роз’їждаються – фіг розбереш), волосся остаточно розпатлалося, панчоха он порвалася... І - важезний пакет з книжками з бібліотеки, з ним швидко не побіжиш...
Такі думки вивітрюють з моїх мізків залишки алкоголю, і я намагаюся бадьоро крокувати під Нірвану, що звучить в навушниках. Кобейн співає “Rape me, my friend”. „Ги, символічно”, - іронічно думаю, і тут помічаю, що за мною хтось іде. Бачу тінь, яка майже наздоганяє мою. Прискорюю кроки, і чувак, в кращих традиціях жанру, теж не відстає. Ну всьо, дєвушка, ти попала... Мене просто накриває паніка, і я не маю ні найменшого уявлення, що робити. До гуртожитку не встигну, та й зачинений він зараз, а поки добудишся тітоньку з вахти, то встигнеш близько познайомитися з переслідувачем. І, боюся, моїм номером телефону він не обійдеться. Надто буйна уява послужливо малює мені апокаліптичні картини, і та, де з мого розрізаного горла б’є кров, є чи не найбезневиннішою.
„Ех, помирати – так з музикою!.. Хай на моєму похороні звучить Моцарт” – відчайдушно думаю, і в той момент, коли маньяк хапає мене за праву руку (в якій пакет), я лівою з усієї сили вдаряю його в обличчя. Ух, гарний був удар! Прямісінько масивною каблучкою по верхній губі! А як він закричав!.. У мене аж навушники випали з вух. І тут я почула:
- Марто, ..... (нецензурні слова), ти що, здуріла?!
Гм, відколи це троєщинські збоченці знають моє ім’я? З несподіванки я аж зупинилася і озирнулася. У світлі ліхтаря, матюкаючись і тримаючись за обличчя, заливався кров’ю мій однокурсник Остап.
- Ой... вибач... я не знала, що це ти...
- Якого біса було бити?! Я ж просто хотів допомогти тобі нести речі!
- А якого біса було хапати за руку? Невже не можна було якось делікатніше?
- Та я кілька разів тебе гукав, але ж ти ні фіга не чуєш!
Ну от... Хотів хлопець допомогти – а я йому писок розбила. Не вийде з мене леді, якщо я джентльменів отак відшиваю...
- Слухай, ходімо до мене, я тобі хоч рану полікую, в мене така класна мазь є...
- Дякую, але я вже якось сам. А то знов щось злякаєшся, ще мені око виб’єш...
Остап йде до гуртожитку, вже не пропонуючи послуг носія пакетів. Я плетуся за ним. Ех... Тепер мене не скоро ще захочуть провести додому...
