Його фраза. Гарна, бо правдива...
Організм більше не приймає сирвородки.
Цілковите відторгнення.
Знаєш, що таке передоз?
Фізична дрож тілом.
Бо я вже цілком здорова. А мені досі то вводять.
І такі величезні штативи. І дроти у венах. Прохолодна отрута повільно точиться моїм тілом.
Хворіла. Довго. Тяжко. Без надії на цілковите одужання. З усіма симптомами - запаморочення, короткочасні судоми тілом, які часом ставали геть не стерпними і не давали панувати собою. Часом втрата мови, і щось нестерпно гаряче у шлунку.Чи що там ще цікавого у животі є. шалені стрибки гормонів. і ГлЮки Глюки гЛюКи... Мара. Нескінченне запаморочення. Дроти. Голки. вени. Ібілі стіни. І лише я... і той яд. Отрута. Така необхідна під час хвороби. Така нестерпна по одужанню. І я залежна. Не бачила нічого крім.
НЬОГО.
Одного.
Тепло. Затишок. Комфорт, і віра в світле майбутнє... Таке ж світле, як лікарняні кахлі. Чисто. гарно. І все облаштовано. Ідеально.
Ідеально м"яке ліжко. Ідеально білі стіни. Ідеальна чистота простору і думок - ідеальна чистота думок у повній їх відсутності.
А нащо власне. Від мене вимагається лише присутність. Тут. у його сні. Постійна і не заперечна. А так... я власне вільна. В рамках цієї реальності. Абсолютно вільна!! І хіба той яд душить мене? Хіба дроти крадуть рухи?! Можу вередувати. Кричати. Бажати, Вимагати. І матиму все що завгодно. Будь-яка вибаганка... Ідеальні умови. Ідеальна турбота. Увага. Тепло... Лише бути. Бути. Бути, бути... Обіцяти. І залишатись. Зробити врешті лінію життя спільною. Однією на двох. Лише залишитись... лише!
Чуєш, з мене досить!!
Не вдячна?!
Одного разу геть порепана. Занедбана. Загублена в лісі власних думок. З одним єдиним бажанням. Вмираючи від жахливої хвороби - хронічної самотності... Я постукала і мене впустили. До самого серця пустили. І сказали - думки то зайве, якщо вони несуть в собі біль. Неварто дивитися вглиб себе. Нащо? Просто будь. І насолоджуйся моментом. І мене прийняли. І побудували чудовий палац кришталевих мрій. І де була кольорова купа шматків думок і бажань, де мрій цупкими стрічками путали плани і збивали все до тугого вузлика, де справу погіршували безліч питань і інколи розчарувань і відсутність відповідей. Тепер стерильна белізна стін і стель. Повна відсутність. І мало б дихатися легше. І дихалось... Та прийшла нова хвороба любов. І всі симптоми. Читала раніше. Малювала у снах, які раптом стали моєю реальністю. Тішилась ним і ніжилась тим. Аж раптом ті дроти в венах відчула. Німий примус за власним бажанням.
Та я вже здорова! Втамувала спрагу самотності натомість отримала жахливий токсикоз обіцянок і не моїх мрій, нав"язаних у тих стінах, тими дротами по яких текла отрута кохання нав"язаних.
Досить!
Я йду. Хай через вікно. Якщо іншого шляху нема.
А після буде ломка, і бажання дози. Повернутися бажання. Так, колись я була сильна, поки ти не зробив мене геть зніженою і випещеною.
Звичайно я зірвусь. Повернусь. Пожаліюсь... І знов піду. Можливо назавжди. Більше жодних обіцянок, планів і , головне, жодної вічності.
Залишаю тобі ідеальний білий палац мрій. Запрошуй на чай, та не зачиняй за мною двері. Пам"ятай, я лише своя. І нічия більше. Так мало бути завжди.
У будь - якому разі дякую за вчасно надане лікування. І за чудовий сон, і за солодкий яд.
Та більше не треба.
Я йду.
І хай тобі то не болить.
11.12.06
