Сьогодні в "Житті по-справжньому!": трагічна історія людини, яку зараз переслідують в багатьох країнах світу! За його голову призначена величезна винагорода і майже щомісяця на нього чиняться напади! Ісламські фундаменталісти вважають його своїм другим ворогом після американського президента! Вже четвертий рік він вимушений переховуватися і тікати! І все лише через те, що він просто інакший! В "Житті по-справжньому!" Антон Міленко, людина з ратицями, яка попала у велику політику і не може звідти вирватися!
Також в програм! Владюша Бар-Кончалаба у рубриці "Сто чудовиськ України" розповість про кукурудзяну людину, небезпечну істоту, яка немає нічого спільного ані з кукурудзою, ані з людиною. Але вона вбиває! Нарешті, у рубриці "Жорстока країна" Жорж Бураченко розповість про криваву історію зі снайпером, який вчинив справжню різанину під Сумами!
Все це у черговому випуску "Життя по-справжньому!", найпопулярнішої програми Східної Європи! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми розкопуємо! "Життя по-справжньому!" – захват і тріпотіння! "Життя по-справжньому!" – таке буває раз в житті!
Реклама
Студія, повна глядачів. До них виходить Пантагрюель Ивченко, оплески, крики.
- Доброго дня! В ефірі програма "Життя по-справжньому!", з вами я – Пантагрюель Ивченко і сьогодні ми знайшли для вас надзвичайного гостя! Вперше на телебаченні людина, за голову якої обіцяють десять мільйонів доларів! Знайомтеся, Антон Міленко!
Пантагрюель вказує на вхід до студії і там з'являється хлопець, чи вже скоріше чоловік, років тридцяти, у високих шнурованих чоботах і довгому плащу. Від світла софітів, криків глядачів і направлених камер він ніяковіє, але Пантагрюель підбігає, проводить до крісла всаджує.
- Ну що, Антоне. Мабуть що для початку покажи нам те, через що тебе шукають ісламські терористи і не пускають на відпочинок у Ізраїль! Бо як не говори, а повірити в твої ноги важко! То показуй!
- Добре. – чоловік киває головою і починає розстібати чоботи. Потім скидає їх, потім ще шкарпетки дивної форми. І ось ноги. Студія вибухає. Бо всі бачать, що у цього чоловіка, зовні звичайного, ноги не як у людини, а як у свині. Роздвоєні ратиці, а шкіра вкрита смушком.
Пантагрюель підбігає торгається, крутить головою.
- Ви самі все бачите! Я просто шокований! – кричить він і зал теж кричить від захвату. Пантагрюель сідає навпроти Міленка і все не може відірвати погляд віт ратиць. – Звідки вони в тебе?
- Я таким народився.
- І що сказали лікарі у пологовому будинку?
- Вони не бачили мене. Мама народжувала вдома.
- Чому так?
- Казала, що просто все відбулося дуже швидко. Відійшли води, вона навіть не встигла викликати швидкої, бо жили у приватному секторі, телефону не було.
- Тобто батьки не чекали, що ти будеш особливий?
- Здається, що ні. І мене дуже пощастило, що я народився вдома.
- Тобто?
- Лікарі просто не віддали мене батькам. Сказали б, що я помер і відправили на дослідження.
- С чого ти це узяв?
- Я балакав з багатьма лікарями. То знаю, що був наказ, здається він діє і до сьогодні, що дітей з незвичайними рисами вилучати і відправляти у секретні дослідницькі інститути. Мені випадково пощастило.
- Але чому батьки після народження не віднесли тебе до лікарів?
- Мамо не схотіла. Вона боялася, що мене заберуть у неї, то відмовилася нести мене в лікарню. Батько ж був переляканий мною. Він хотів якось здихатися мене, не вважав за свою дитину. Вже коли я був дорослий, я спеціально проводив генетичне дослідження і виявив, що він був моїм батьком. Але він вибрав звинуватити у тому, що відбулося, маму і піти геть. Вони розлучилися і мама залишилася сама ростити мене.
- Важка доля.
- Так. Тим більше, що мене доводилося приховувати. Бо ж я був неоформлений фактично. Щоб отримати свідоцтво про народження потрібні були довідки з пологового будинку чи лікарні, а мама не хотіла віддавати мене лікарям. То я ріс без документів. Ріс у підпіллі.
- В дитсадок ти не ходив?
- Ані в дитсадок, ані в школу. Мама купували мені підручники, я вчився сам, вона допомагала. Ще я багато читав, бо в мене було багато вільного часу.
- Коли ти став розуміти, що ти інший?
- Десь років у десять. Спочатку я навіть не розумів, чому саме. Просто з книг я знав, що діти ходять до школи або гуляють на вулиці, а сидів у хаті і не міг з неї виходити. Я питав маму, чому так, а вона лише казала, що так буде краще. Потім в одній з книг, це був "Принц та старець" Марка Твена, я побачив малюнок босоногого хлопчика. В нього були дивні, як мені здавалося, потворні ноги. Оті пальчики, схожі на черваків, якась карикатура на руки. Я показав малюнок мамі і спитав, що це у хлопчика з ногами. А вона розплакалася і розповіла мені правду. Що проблема з ногами у мене. Вона навіть сама роззулася, щоб показати свої ноги.
- Це був великий удар для тебе, дізнатися, що ти не такий, як усі?
- Спочатку я навіть не повірив. Я подумав, що мама бреше, що у всіх людей такі самі ратиці, як у мене. Але коли мама принесла підручник по біології, де був розділ про будову людини, то мені довелося повірити.
- Було важко?
- Ну, так. То я ніколи не звертав уваги на ноги, а то почав дивитися і дивитися на них. Деякий час, навіть ненавидів. Придумав відрізати їх. Вони ж в мене дивні тільки до колін. А далі звичайні, тільки трохи більше волосся. Я думав, чи краще бути калікою, чим потворою. Але залишитися без ніг, хоча б і таких неправильних, я не наважився.
- А як твоїй мамі вдавалося переховувати тебе? Це ж були ще радянські часи, коли система дуже слідкувала за тим, щоб всі діти ходили до школи.
- Так, це було дуже важко. Мама розробила цілу систему. По-перше, вона завжди знімала тільки будиночки у приватному секторі. Вибирали такі, що були подалі від сусідів, краще щоб стояли окремо. На вікнах завжди вішала чорні кватирки, щоб ніхто не міг зазирнути з вулиці. Ну і нікого не водила додому. А коли все ж водила, то я ховався і підвалі чи спеціальній шафі. Звісно, що всього не передбачиш і інколи про мене дізнавалися. Тобто ніхто не знав про мої ноги, просто бачили, що у мами є дитина. Одного разу мене побачив листоноша, іншого сусід. А був випадок, коли в хату залізли крадії. Мені не можна було підходити до дверей, то коли задзвонили у двері, я сховався. Дзвонили кілька разів, я чекав і заснув. Дитина ж. Потім мені схотілося пити і я вийшов до кухні за водою. Там стикнувся з якимось хлопцем, що нишпорив по полицям з цукром і засипкою, мабуть, шукав заощадження. Я був в одних трусах, було літо. Коли крадій побачив мої ноги, то заверещав і кинувся навтьоки.
- Уявляю, як він здивувався!
- У всіх випадках, коли мене бачили, мамо вимушена була міняти місце проживання. Не тільки будинок, а й місто. Коли грошей мало, то переїздити важко. Але мама казала, що краще не ризикувати. Я слухався її.
- А як вона пояснювала твої ноги? Звідки вони взялися?
- Вона не знала. Казала, що коли одружилася на батьку, то чула якісь дивні плітки про прокляття, накладене на його рід. Щось там якійсь прадід наробив, був людиною злою і свавільною, то його перетворили на вепра. Але в це важко повірити, фантастика якась. Мамо про ті чутки забула, а коли я народився, то згадала.
- Ти сам в них віриш?
- Не знаю. Думаю, що про перетворення у вепра, то брехня. Але, можливо в генетичному наборі батьківського роду є якісь збій, що призводить до таких порушень, як у мене.
- Але я знаю, що чутки пояснювали твої ноги зовсім інакше.
- Так, я знаю, всі ці дурниці про те, що моя мати сплуталася то кабаном, а то і з чортом. Дурниці. Я завжди знав, що мамо була вірною батькові. Але щоб зняти всі питання, я провів генну експертизу, яка довела, що я син свого батька.
- До речі, які у вас відносини?
- Ніяких. Він одружився другий раз, завів троє дітей, зараз в нього вже є онуки, він живе своїм життям і не хоче згадувати про минуле. Я ледь переконав його дати пробу для експертизи.
- Ти ображений на нього?
- Так, хоч я розумію його вчинок. Чоловіки важче сприймають хвороби дітей. Я десь читав, що коли у пари народжується дитина з синдромом Дауна, то в трьох чвертях випадків, батько відмовляється від нього і лише у треті випадків мати. Жінки більш прив'язані до дітей, бо ж вони виносили їх. Та головна моя претензія до батька в тому, що він зовсім не допомагав мамі. Та як документально мене не було, вона не могла навіть оформити аліменти. Доводилося жити на її невеличку зарплатню, а ще на те, що вона заробляли, шиючи увечері на вихідних. Вона і мене навчила шити. Мама розуміла, що коли я залишуся самі, мені буде потрібно вміти заробляти на життя.
- То ти шив?
- Так і досить непогано. В нас була машинка, "Зінгер" ще з механічним приводом. До обіду я вчив уроки, так наполягала мама, вона хотіла, щоб в мене була освіта. А після обіду я сідав за машинку і шив. Почав непогано заробляти. Та потім почалася інфляція, Союз розвалився, життя почало дуже швидко змінюватися і не зрозуміло в який бік. Люди майже перестали замовляти одяг, з Китаю повезли перші тюки з їх товарами широкого вжитку, фабрика, на якій працювала мама, закрилася, то кілька років ми ледь виживали. Дійшло до того, що вночі і виходив з дому, йшов на сусідні вулиці і там нишпорив по городам. Щоб надибати хоч якогось харчу.
- Це було ризиковано.
- Та не дуже, бо ж я дуже швидко бігав. Це дивно, бо ж я все дитинство просидів у хаті. І ходив то мало, що там вже казати про біг. Але ось м'язи зовсім не атрофувалися і бігав я дуже швидко.
- Ти ходив на городи красти босий?
- Ні, що ти! Якби побачили сліди моїх ратиць, то про це б тільки і балакали. Я був взутий. Людське взуття взагалі то не дуже підходить моїй нозі, але я придумав таку дерев'яну колодку, яку кріпив до чобота. Ось таку. – чоловік лізе у свій чобіт, щось крутить і дістає шматок деревини. – До того ж я завжди носив високе взуття, яке міцно прив'язував до ноги. Зовні все виглядало, як звичайне, ніхто і здогадатися не міг, що у мене з ногами щось не те. У тому взутті я міг спокійно ходити, бігати, плигати, навіть грати у футбол.
- До речі про футбол. Кажуть, що у тебе могла бути кар’єра в цьому виді спорту?
- Так, могла бути. Це вже було після смерті мами. В неї завжди було погане здоров'я, вона часто хворіла. Раз взимку перемерзла на роботі, вона сторожила якийсь склад, захворіла грипом. Казала, що все добре, не дозволяла мені піти до лікарів. А потім почались ускладнення і вона померла. Я сидів поруч з нею цілу ніч. Вона попросила не кидати її. і я сидів поруч. Можливо треба було бігти у лікарню, але я не міг її покинути саму. А вранці вона померла. І я залишився сам. Ну, хоч у своєму житлі, маленькій хатинці на окраїні, яку мама якимось дивом змогла купити. Я поховав її і став шукати роботу. Все боявся, що будуть питати про документи, але на базарі мене легко узяли вантажником. Я таскав мішки і ящики, я був сильний. Це дивно, я ж все дитинство просидів, але я був міцний і завзятий. А якось повертався з роботи і побачив, як хлопці бігають у футбол. Мені гра дуже сподобалася. Мені взагалі подобалося бігати. Ось просто взяти і бігти. Я навіть кросівки собі купив, переладнав їх, щоб можна було бігати. І до хлопців попросив, пограти. Я не вмів поводитися з м'ячем, але в мене була така швидкість, що я оббігав усіх. До того ж я став багато тренуватися і поступово навчився поводитися з м'ячем. Спочатку грав просто, потім мене запросили в команду, яка грала на першість міста. там за перемоги навіть видавали премії.
- На якій позиції ти грав?
- У півзахисті. Зазвичай я хапав м'яч ще на своїй половині і робив рейд аж до воріт. Мене було важко зупинити, бо я був швидкий і в мене були дуже сильні ноги. Мене багато раз били по ногах і нічого окрім синців. Жодних травм, мене називали Залізяка.
- І не здогадувалися про ноги?
- Ні, я був дуже обережний. Тай чемпіонат міста, там же не було ані роздягалень, ані душових, не треба було вигадувати брехню, чого це я не роздягаюся. А потім мене запросили у команду першої ліги. Воно побачили кілька моїх фірмових проходів і запропонували відразу контракт. С такою платнею, про яку я і мріяти не міг. Так розумію, що вони планували продати мене, продати дуже вигідно комусь з грандів, чи з кордон. Але я відмовився.
- Чому?
- Бо довелося б відкритися. Розповісти всім, що в мене свинячі ратиці замість ніг. Я не був готовий для цього. Я дуже хвилювався через власні ноги, то просто втік тоді і перестав грати у футбол. Жив собі потроху, працював спершу вантажником, потім охоронцем на одній фірмі. Там були комп’ютери, вночі робити нічого, я почав їх опановувати, багато чому навився. Я вирішив, що зароблятиму працею на комп'ютері. Так би і було, але потім я зустрів її, жінку, яка змінила усе моє життя.
Камера показує крупним планом обличчя Миленка, яке чомусь кам'яніє, а на очах виступають сльози.
- Добре! Ти розповіси про це! – кричить Пантагрюель. Але після реклами і того, як Жорж Бураченко розкаже про кривавий випадок в Сумах, де невідомий снайпер вбив більше п'ятнадцяти представників місцевого злочинного угруповання.
Реклама
Камера показує двір великого і ошатного будинку. Ціле помістя. Окрім будинку, скоріше палацу, будинок для прислуги, будівля гаражів, басейн, кілька тенісних кортів, поле для міні-футболу, баня і будівля оранжереї. Все це оточено високим парканом, скоріше муром, на якому час від часу зустрічаються невеличкі башточки для охорони. На все це камера дивиться наче з гори. Іноді у об'єктив потрапляють гілки та листя, тоді тільки розумієш, що оператор здерся аж на дерево.
- Доброго дня, це я Жорж Бураченко і сьогодні чергова сенсація у рубриці "Жорстока країна" суперпередачі "Життя по-справжньому!". – Жорж каже це сидячі на дереві, трохи вище оператора, який знімав маєток. Інший оператор знімає з землі їх. – "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя! "Життя по-справжньому!" – ми не вигадуємо, ми викапуємо! "Життя по-справжньому!" – про це буде говорити вся країна і кілька сусідніх! "Життя по-справжньому!" – кращого ви не побачите!
Далі йдуть кадри оперативної зйомки. Те саме обійстя, але вставлене машинами і вкрите трупами. Трупи усюди. Ось трупи охоронців при воротах, ось трупи у дворі, ось кілька трупів, що вивалися з вікон, ось трупи в машина, більшість з яких перетворена на друшляки. Всі вбиті – чоловіки. Всі спортивної тілобудови. Всі були озброєні, пістолети чи автомати, або валяються поруч, або стиснуті у руках. У всіх видно поранення. Здебільшого голови. Здебільшого страшні. Тобто голови рознесені, як перестиглі кавуни.
- Ця історія відбулася влітку 2004-го року у Сумах. Тоді у дворі власного заміського будинку був вбитий такий собі Мара, він же Володимир Саутін, кримінальний авторитет, колишній бандитський володар Сум, який на той час намагався перейти в бізнесмени. – каже Жорж. Його слова супроводжуються кадрами оперативної зйомки та фотографіями з міліцейських архівів. На них видно, що той Мара, був людиною невеликого зросту, худим, трохи накульгував. – Вбивство Мари викликало неабиякий резонанс, бо ж, по-перше, разом з ним було вбито більше десятка його охоронців, по-друге, поруч з будинком були знайдені тіла вбитих співробітників прокуратури та міліції, по-третє, так і не вдалося достеменно з'ясувати, хто саме вбив Мару і навіщо.
Камера знімає Жоржа, що стоїть біля великої круглої будівлі з вивіскою "Центральний ринок міста Суми". – Історія загиблого, Мари, почалася ось з цього ринку, де він працював, як дрібний рекетир. В кінці вісімдесятих ринок контролювали два угруповання: так звані "борці" і "футболісти", названі по тому, з яких спортивних секцій, фони рекрутували собі бійців. – розповідає Жорж. Його слова ілюструються фотографіями. – Обидві бригади працювали жорстко і нахабно. – спалені кіоски, побиті продавці, сліди від прасок на спинах, фотографії з похорон тих, хто не захотів платити. – Деякий час перевагу мали борці, чиї спортивні навички були більше придатні для війн. У 1990 році борці вирішили почати наступ на футболістів, щоб узяти центральний ринок під свій повний контроль. Було вбито або скалічено кілька авторитетів футболістів, здавалося, що справа зроблена, але саме тоді футболістів очолив цей самий Мара. Мара, це скорочено від Марадони, так Володимира Саутіна назвали за його чудову гру у одній з команд другої ліги радянської першості. У тому сезоні він став кращим бомбардиром своєї групи, його запрошували до першої ліги, були перспективи попасти і у вищу лігу. Але за спортивними досягненнями він не забував і про специфічний бізнес на ринку, фактично керуючи бригадою. Це поєднання тримало аж поки борці не зробили помилку.
Жорж стоїть на футбольному полі якогось маленького і досить запущеного стадіону.
- У той час Мара багато тренувався і робив це саме тут. І саме сюди приїхали його вороги.
Розповідає Микола Олексенко, футбольний тренер міської ДЮСШа.
- Вони приїхали на трьох бехах. Борці всі їздили на бехах. Так ось вони приїхали, зламали ворота, поперли прямо на поле. Напали на Володю. Він відбивався, але він був сам, а їх було більше десятку. Схопили його, потягли до трибун. Вони, бачте, з арматури. Поклали ноги і почали бити ломами, які привезли з собою. Я кричав, що не треба, я перед ними на коліна падав, молив! Бо ж він великий футболіст. Ну їй богу! У нього така швидкість була! А які паси! А як він обводив! Бувало по два, по три гравця! Йому б було ще фізики набрати і трохи досвіду, він би у вищій лізі грав би! – чоловік аж плакати починає, від спогадів. – Ось тут його калічили. Обидві ноги зламали. Він стогнав, але не кричав. Потім борці поїхали, я давай міліцію викликати, швидку. Міліція так і не приїхала. Казали, що в них домовленість була з борцями, що ті вирішують всі справи, самі починають тримати базар, щоб нарешті війни закінчилися. Володю в лікарню відвезли. Він ходити почав через кілька місяців, тоді всі його хлопці вже з Сум давно втекли. Думали, що і він поїде. Він поїхав. А потім почали гинути борці. Постріли, вибухи, кого і просто ножем. І я знав, що це він. Бо коли я його на руках тут тримав, поки швидка не приїде, він шепотів, що помститься. І він їх всіх переколошкав!
Жорж стоїть біля зруйнованої будівлі на березі невеличкої річки.
- Тут колись був ресторан "Алмаз", чи не самий популярний у місті, в часи перебудови. І саме тут відбулася подія, яка завершила етап помсти для Мари. В ресторані зібралися залишки борців, щоб пом'янути кількох чергових вбитих товаришів. Випивали, жалкували, що лише зламали Марі ноги, а не відрізали голову. Обіцяли таки зробити те, що не доробили. У розпал поминок до будівлі ресторану увірвалися кілька автоматників, один з яких помітно накульгував. Вони вивели всіх жінок, дітей та випадкових гостей, залишивши дванадцятьох борців. Їх поклали на підлогу, зв'язали, потім зламали ломами ноги, зачинили в ресторані, а будівлю підпалили. Казали, що крики борців, які живцем згорали, чути було за кілька кілометрів. Але ніхто на допомогу їм не прийшов. Пізніше, все було оформлено як нещасний випадок, але всі ж знали, як було насправді. Ресторан "Алмаз" так і не був відбудований, бо ніхто не хотів братися за місце, де відбулося таке. А сам Мара став кримінальним володарем Сум.
Розповідає Володимир Ставицький, журналіст.
- Розквіт Мари прийшовся на дев'яності, тоді він тримав тут майже все. Йому платив бізнес, йому платили за спокій державні установи, він проводив своїх людей у міськраду, був навіть період, коли він впливав на призначенні керівників правоохоронних органів. Грошей у нього було багато, він навіть створив свій банк "Дон-банк". Казав, що Дон, то частина імені Марадони, його кумира, але всі вважали, що то з "Хрещеного батька", що він вважає себе доном Корлеоне чи щось таке. Він побудував собі тоді свій заміський палац, приватизував кінотеатр "Більшовик", де зробив свій офіс, завів собі футбольний клуб "Партизан", який грав у першій лізі і досить непогано грав завдяки специфічній роботі Мари з суддями. Це був справжній розквіт, коли Мара був справжнім володарем міста.
Але потім часи змінилися. Казали, що Мара погорів на тому, що відкрив рота на нафту. У південних районах Сумщина добувають нафту. І Мара вирішив узяти собі там шматок. Але нафта тримали дуже круті дяді з Києва, то у Мари почалися неприємності. Спочатку були зняті всі його люди в правоохоронних органах, потім почався тиск на нього. Казали, що він їздив в Київ просити про мир, але було пізно. Мару, якого ще вчора приїздили вітати з Днем народження прокурор області і міліцейський генерал, тепер почали періодично хапати і класти обличчям в асфальт по всіляким кримінальним справам. А потім і взагалі посадили.
Він вийшов за три роки, заплатив великі гроші, щоб не сидіти увесь строк і вийшов. Та в Сумах вже було все по-іншому. Тут царював новий губернатор з донецьких, який зайняв позицію Мари, узяв його бізнес. Розумієте, Мара ж був може і геніальний бандюк, але не дуже розумівся на економіці. Він задовольнявся тим, що йому платили данину, він не оформляв власності. І це діяло аж поки Мара був впливовий. А коли його посадили, то він втратив майже все. коли він повернувся, то в його залишалося усього кілька структур. Трошки магазинів, трошки ресторанів, кой-де нерухомість. Він хотів повернути хоча б частину, але йому наказали сидіти тихо. Бандитські часи пройшли. Тепер головною була владна вертикаль. Вони керували, а бандитам було потрібно або прилаштовуватися, або гинути. Мара вибрав перший варіант. Мабуть, це далося йому важко, казали, що він підсів на героїн, але напевно цього ніхто не знає. Точно відомо, що він сидів тихо, отримував грошенята з свого бізнесу, невеликі гроші, бо зі всієї бригади міг утримувати коло себе всього кількох охоронців та Борю Блядуна, свого помічника.
А потім почався 2002 рік. Наближалися вибори, а Сумщина була дуже опозиційним регіоном. Губернатор розумів, що як відсоток буде поганий, то його знімуть. Коли Мара прийшов і запропонував послуги, губернатор погодився. Мара покликав хлопців з бригади, які розлетілися по всьому світу і ось вже вони почали працювати. Спочатку у кількох районах на півночі, а потім і в Сумах.
Фотографії побитих людей, потрощених урн, спалених дільниць.
- Вони працювали брудно, але ефективно. Прибирали спостерігачів від опозиції, міняли урни, видували бюлетені. Тримали усіх у великому страху. Навіть тут, в Сумах. Бо ж всі знали, що як треба вбити, то Мара вб'є. А кому хотілося накласти голову. По результатам голосування, дільниці, за які відповідав Мара, дали найкращі результати. На деяких за партію влади проголосувало навіть більше ста відсотків виборців, так людей налякали. Потім Мару викликали в Київ і там він отримав з рук президента орден. Його справи знову пішли в гору. Марі дозволили повернути частину бізнесу, дозволили мати якісь справи по контрабанді, дозволили тримати проституцію і торгівлю блядями за кордон. Він легалізувався, як бізнесмен і прикладав зусилля, щоб про його минуле було забуто. Створив благодійний фонд, фінансував дитячу спортивну школу, побудував церкву в одному зі спальних районів, судився з газетами, коли ті називали його Мара і таке інше. По тому, що з газетами саме судився, а не просто вивозив головних редакторів у ліс, можна зрозуміти, що він таки змінився. Не думаю, що він увірував у цінність людського життя, просто зрозумів, що вбивати – дорого. А репутація коштує грошей. Мара збирався остаточно відбілитися на виборах 2004-го року, коли під його контроль планувалося віддати ледь не половину області. Та потім трапилося те вбивство, якого ніхто не чекав. Він не був ні з ким у конфлікті, він влаштовував владу і тут його було вбито, та ще як!
Розповідає Василь Балабан, начальник Кримінального розшуку.
- Про пострілі в обійсті Мари ми дізналися від його відпочивальників, які гуляли по лісу біля його палацу. Патрульна машина, яку була послана, доповіла про кілька машин і трупи, на лісовій дорозі, що вела до будинку Мари. Коли я туди приїхав, вже виявилося, що загиблі, то співробітник прокуратури Степан Кошицький і майор міліції Микола Шлапак.
Фотографії машин і вбитих.
- Дивно було, що вбивці навіть не намагалися прибрати сліди свого злочину. Але це був тільки початок. З посиленим загоном "Беркуту" я поїхав до Мари, бо ж на дорозі біля загиблих був знайдений його броньований позашляховик. Чесно кажучи, я не вірив, що це його рук справа, бо ж останніми роками він відійшов від кримінального бізнесу. До того ж Мара ніколи не мав конфліктів з працівниками правоохоронних органів. Коли ми приїхали до нього, то виявилося, що Мара і всі його охоронці вбиті. Під час розслідування було встановлено, що вбивство Мари і охоронців було здійснено зі снайперської гвинтівки с глушником. Що цікаво, однієї гвинтівки. Нам навіть вдалося встановити де сидів стрілок. Це була береза за озерцем, що біля Мариного помістя. Стрілок був суперпрофесіиональний, бо зміг покласти більше десятка добре озброєних охоронців Мари. Причому бив майже завжди в голову, тобто на смерть. Ми відразу почали відпрацьовувати версію, що стріляв найманий вбивця, кілер з великим досвідом.
І був ще хтось, той, хто вбив Кошицького і Шлапака. Їх було вбито, одного крупним дробом з мисливської рушниці, іншого з службової зброї. Вбивства Мари і охоронців, а також Кошицького та Шлапака відбулися десь в один час, але як вони були пов'язані не було зрозуміло. Події були дуже резонансні була створена велика слідча група, ми багато працювали, шукали хоч якісь зачіпки. Коли увечері того ж дня, у самому центрі Сум була вбита жінка. Двадцять чотири роки, Мар'яна Чарка, наголос на останньому складі. Вчителька але з дуже поганою репутацією. Ну, майже повія. І хтось розніс їх голову, коли вона з черговим коханцем виходила з нічного клубу. Виявилося, що жінку було вбито з тієї самої снайперської гвинтівки, що і Мару та його людей. А раніше ця гвинтівка проходила по кільком справам замовних вбивств у Росії. Більше того! Відбитки тої жінки знайшли на кермі позашляховика Мари, знайденого біля трупів Кошицього та Шлапака, а також у будинку самого Мари. Тобто всі ці злочини були пов'язані, але не зрозуміло як.
Фотографії і зйомка з місць злочинів. Тіла двох робітників правоохоронних органів на лісовій дорозі поруч з великим чорним позашляховиком. Тіла Мари і його охоронців, розкидані по двору, як декор комп’ютерної стріляли, бо важко повірити, що людські голову можуть так розлітатися від куль не тільки в кіно чи грі. Тіло невеличкої жінки на автомобільній стоянці. Здається білявки, але обличчя не роздивишся, бо рана.
- Снайпер стріляв розривними кулями, які дозволяли йому пробивати навіть броню позашляховика Мари.
Фотографії дірок від куль у обшивці машини.
- Він стріляв дуже прицільно. Здається, не потрапили в ціль усього лише кілька куль. Це був справжній профі, особливо якщо згадати про ті справи, в яких гвинтівка була задіяна раніше. – розповідає Василь Балабан, начальник Кримінального розшуку. Йому хтось замовив Мару. Може за якісь минулі справи чи сучасні. Все було так, окрім того, що незрозуміло, хто і навіщо вбив робітників правоохоронних органів і чому снайпер не втік з міста по далі, а пішов на великий ризик, здійснивши вбивство тою самою гвинтівкою у центрі міста. Зазвичай професіонали так не ризикують.
- Слідство стало у тупик. – каже Жорж Бураченко, який стоїть біля могили на цвинтарі. - Справа була не розкрита, так і залишилося невідомим, хто і навіщо зчинив ті вбивства. Але "Життя по-справжньому!" ніколи не зупиняється на тому, що є, ми завжди шукаємо для наших глядачів остаточні відповіді, розкриваємо таємницю і розплутуємо найскладніші злочини. У цій справі мене зацікавила особистість вбитої жінки, тієї самої Мар'яни Чарки, вчительки з репутацією хвойди. Зараз ми на її могилі. І ось, що дивно, хоч з моменту її смерті пройшло вже багато років, могила доглядана, на ній свіжі квіти.
- А платить один хлопець. Він кожен місяць приходить на могилу, квіти приносить. Навіть взимку. Сумний такий і сивий. – розповідає сторож цвинтаря.
- Ще нас зацікавила одна обставина, про яку в офіційному слідстві не згадували. – розповідає Жорж. – Виявилося, що за кілька днів до вбивства прокурор Кошицький і слідчий Шлапак викликали до себе громадянку Чарка у рамках розслідування кримінальної справи про викрадення громадянина Перевертайленко. Його викрали два громадянина Росії, які, як казали, працювали на Мару. Ті бандити повезли громадянина Перевертайленко за місто, але виїзді з Сум були зупинені постом ДАЇ. Коли робітники міліції попросили відкрити багажник, то бандити відкрили вогонь, смертельно поранили одного робітника ДАЇ і намагалися втекти, але не водій не справився з керуванням і машина врізалася у вантажівку. Пасажир ще намагався втекти, але був застрелений. Яке ж було здивування робітників міліції, коли в багажнику розбитого "Месрседесу" була знайдена зв'язана людина, робітник місцевого пакувального заводу Сенека Перевертайленко. Він пояснив, що був схоплений невідомими у центрі міста і більше нічого не пам'ятає. Сенеку відвезли в лікарню, поставили біля палати охорону і почали слідство, яке вели як раз загиблі Кошицький та Шлапак. Майже за тиждень розслідування не зробило і кроку вперед. Виявити, чому бандити викрали пана Перевертайленко і для чого вивозили за місто, не вдалося. Потім той Перевертайленко був відпущений. А наступного дня все і трапилося.
Ми спробували зустрітися з паном Перевертайленко, але виявилося, що за старою адресою він не живе, місце роботи теж змінив. Це нас зацікавило. Коли подзвонив сторож з цвинтаря і розповів, що на могилу загиблої прийшов той чоловік. Ми швидко поїхали на кладовище.
Камера показує здаля могилу, біля якої стоїть хлопець. Просто стоїть. Поруч лавка, можна сісти, але він стоїть. Сивий, середнього росту, з бородою, у темному костюмі. До хлопця підходить Жорж. Простягає руку.
- Доброго дня.
- Доброго. – хлопець оглядається навколо, наче чекає, що за Жоржем прийде ще хтось.
- Я Жорж Бураченко, програма "Життя по-справжньому!". Ми готуємо сюжет про події літа 2004-го року, коли загинула і пані Мар'яна.
- І що?
- Нам би було цікаво почуту вашу версію того, що відбулося тоді.
- В мене немає жодних версій. – чоловік минає Жоржа і уходить. Камера показує великий букет свіжих квітів, залишений на могилі. Гранітний пам'ятник, на ньому вибите зображення худесенької дівчинки, що стрибає на одній нозі. "Мар'яна Чарка" напис на пам'ятнику. Проти традиції, роки життя не вказані.
- Ми вирішили дізнатися, хто був цей незнайомець, що приходив на могилу загиблої. Ми зробили його фотографію, показували різним людям, які знали пані Чарку, але ніхто його не впізнавав. Всі казали, що у пані Чарки було багато коханців, але навряд чи хтось дуже вже за нею б вбивався. Коли до нас звернувся сам той хлопець з пропозицією все розповісти. Він призначив зустріч мені. Прийти туди я повинен був сам.
Невеличка лісова галявина, на ній стоїть Жорж.
- Я йшов сюди з камерою більше десяти кілометрів. Йшов сам, той хлопець заборонив брати оператора. То я сам приніс камеру, встановив її і чекаю на гостя. Мені казали, що це небезпечно, але я вирішив ризикнути, бо відчуваю, що цей хлопець може розказати щось цікаве.
Жорж сідає так, щоб його було видно і починає чекати. Десь за півгодини з кущів виходить чоловік у камуфляжі і з гвинтівкою. Підходить до Жоржа.
- Доброго дня, сідайте ось тут, що б вас було добре видно в камеру. – каже Жорж.
Чоловік сідає, це той сивочолий, з цвинтаря.
- Що ви хотіли розповісти нам про ті вбивства?
- Та все. – хлопець посміхається.
- Що все?
- Це все зробив я. Вбив Мару і його людей, а потім вбив її.
- Щось не дуже віриться. – Жорж прискіпливо дивиться чоловікові в очі.
- Ось та гвинтівка. Ось мапа зі схемою нападу на будинок Мари. Ось його план, ось тут сидів я, на березі.
- Але хто ви і чому вирішили вбити Мару?
- Я Сенека Перевертайленко.
- Той хлопець з пакувального заводу?
- Так.
- Вбивство Мари і його людей виконав дуже досвідчений найманий вбивця!
- Я і є досвідчений кілер.
- Ви працювали дизайнером на заводі!
- Працював. У вільний час виконував замовлення. Здебільшого в Росії.
Він починає перераховувати справи. Ті самі, про які Жорж читав у кримінальній справі в розділі про гвинтівку.
- Так не буває. Це тільки в кіно таке показують, що хлопець працює собі тихенько в офісі, а на вихідних когось вбиває!
Хлопець посміхається.
- Аби кіно, я б зараз узяв і підстрелив якусь пташку у небі, а ти б повірив. Але це не кіно. Хочеш - вір, а хочеш – ні.
- Ну добре, нехай це був ти. Але навіщо?
- Мара викрав Мар'яну.
- Що?
- Мара чекав на кілера. Він знову вплутався у якісь справи по нафті, його замовили, чи просто вирішили налякати і сказали, що замовили. А тут та історія з його бандюками, які схопили мене і повезли на місто. Дурня, я просто переходив дорогу, вони почали сигналити, щоб я тікав з пішохідного переходу. Я показав, що думати треба головою. Вони були обкурені, вискочили і до мене. Два бика, а я без зброї. Запхали в багажник і повезли за місто. А тут ДАЇ, я зміг прогризти кляп і закричав. Вони тікати, але не втекли. Мене знайшли в багажнику. Мара, коли дізнався, то вирішив, що я і є той кілер, що мене впізнали його бандити і везли до нього. Мара почав дізнаватися про мене, дізнався і про Мар'яну.
- А що у вас було з Мар'яною?
- Та нічого. Я її кохав, а вона хотіла весело жити. В мене були гроші, то вона інколи дозволяла побути поруч. А потім її викрали. Ну ось. Мара сказав, щоб я приходив, інакше вони вб'ють її. Вони б вбили. І мене б вбили, якби я просто прийшов. То я їх перебив. Обережно, щоб не поранити Мар'яну, якою вони прикривалися. Перебив геть усіх.
- А далі?
- Мар'яна сіла на позашляховик і поїхала до міста. Але на дорозі в лісі її перестріли менти.
- Мент і прокурор.
- Та яка різниця. Здається, вони домовилися з Марою продати мене. Та я втік. Вони вирішили грошей не втрачати, набрехали Марі, що я на місці, чекали грошей. Гроші були у позашляховику. Мільйон гривень. Коли я прийшов, менти вже збиралися вбивати Мар'яну. Але я вбив їх. Точніше одного я, а одного Мар'яна.
- А чому не з гвинтівки, а з рушниці?
- Я гвинтівку вже сховав. Не чекав, що ще знадобиться зброю. А рушниця була від діда, на неї всі документи, типа збирався на полювання. Та довелося застосувати.
- А що далі?
- Далі я почав казати Мар'яні, що нам треба тікати разом, що в мене є гроші, що я кохаю її. Вона розреготалася. Сказала, що кохання то для дурників, гроші тепер в неї теж є, а на мене вона чхала. Вона збиралася піти з грошима, я образився, я ж кохав її. хотів зупинити, а вона вдарила мене по яйцям. І втекла з грошима. Потім втік і я. я був розлючений і увечері дочекався її. Вона йшла з якимось хуєм з нічного клубу, як завжди п'яна і шалена. Я не схибив. Ось і вся історія.
Чоловік мовчить і дивиться то на Жоржа, то в камеру.
- І чого ти вирішив про все розказати?
- Бо я люблю вашу програму. А ще збираюся звідси. Кудись далеко-далеко. Вирішив, чому б і не розповісти, не розставити усі крапки над "і".
- Але як повз тебе пройшли міліціонери?
- Вони і подумати не могли, що такий лошок, як я, може бути кілером. Навіть ті слідчі, вбиті, які хотіла продати мене Марі, вони думали, що кілер не я, просто вирішили заробити грошей і впарити аби що. Вони збиралися на пенсії і хотіли урвати останній шматок. Менти відчувають, коли людина лох. Я – лох, то мене не підозрювали.
- Хіба можна бути лохом і ось так професійно вбивати?
- Щоб добре стріляти потрібно вміння концентруватися. Я це вмію. Ось і все. Я дуже добре стріляю і це, здається, єдиний мій талант у житті. Усе інше я роблю або посередньо або погано. Мене от навіть з дизайнерів вигнали, взяли молодих, більш талановитих.
Хлопець посміхається.
- В тебе сумні очі. – каже Жорж.
- Сумні. – погоджується хлопець.
- Слухай, а з тою дівчиною. Ти вбив її, а тепер ходиш на могилу. Навіщо?
- Я вбив її, бо був дурний. Не зрозумів її.
- Тобто?
- Ну, я любив її, але погано любив. Тобто бачив і чув у тій любові тільки себе. А коли кохаєш по-справжньому, то бачиш і чуєш іншого. Я ж чув себе, що не можу без неї, що хочу, щоб вона була поруч. Коли вона розсміялася, послала мене подалі, я образився. Захотів помститися. Вбив її і прагнув забути. А потім до мене дійшло, чому вона так себе поводила, чому пила кожен день, чому шукала кожен день нового коханця, чому, навіть отримавши мільйон, в той же вечір пішла у клуб пиячити і зняла когось.
- І чому вона так робила?
- В неї щось було у минулому. Якась травма. Щось страшне. Вона ніколи про це не розповідала. Я бачив шрами на її ногах. Вона завжди ходила в штанях, жодних спідниць. Тільки штани. Вона пережила якісь муки, тортури. І зламалася. Потім від ментів я чув, що була якась справа в Москві, вона ж кілька років жила в Москві. Хтось там її підставив, вона провела кілька місяців в СІЗО. Я бачив зламаних людей. В яких оселився жах. Вони намагаються втекти від того, що пережили. Тікають аби куди. Вона теж тікала. А я не зрозумів, замість того, щоб допомогти, образився і вбив. Я не можу собі простити цього до сьогодні. Можливо, тому і вирішив розповісти усе тобі. Тепер йди, мені більше нічого додати.
Жорж підводиться, йде до камери, дає крупний план обличчя хлопця. Потім починає складати штатив.
- Камеру не вимикай. – каже хлопець. Жорж йде з неї по стежці киває головою. Потім постріл. Жорж біжить, гілки б'ють по об'єктиву, нічого не видно, потім галявина. Той хлопець, мертвий. Пустив собі кулю у рота. Всю потилицю розвезло. Гвинтівка валяється поруч.
- Здуріти можна. – каже Жорж. Знімає все.
Жорж стоїть біля могили. На ній пам'ятник з вибитим портретом хлопця.
- Ми з вами на могилі Сенеки Перевертайленко, маленького клерка, що виявився грізним вбивцею. Експертиз показала, що гвинтівка Сенеки та сама, з якої було вчинено десятки вбивств. В наплічнику Сенеки був знайдені кілька зошитів щоденника в якому були викладені усі подробиці виконаних замовлень. В квартирі, які він знімав, було знайдено кілько ящиків набоїв для снайперської гвинтівки і кілька пістолетів, частина з яких теж засвітилася під час замовних вбивств. То це був він, загадковий сумський снайпер, який одного літнього дня у 2004-му році перебив всю бригаду сумнозвісного Мари! Це була рубрика "Жорстока країна" у суперпередачі "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – ми вам покажемо! "Життя по-справжньому!" – не бійтеся, все це правда! "Життя по-справжньому!" – про нас ви будете розповідати онукам! "Життя по-справжньому!" – найкраща програма країни! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили!
Реклама.
- А ми повертаємося до нашого гостя, Антона Міленко, людину, якій випала доля народитися з парнокопитними кінцівками! Через них він мав важке життя і не зміг зробити кар’єру, але саме цікаве почалося далі! – кричить Пантагрюель, студія вибухає оплесками, камера показує гостя, спочатку обличчя, а потім копита. – Ти зустрів своє кохання! Розкажи, як це було?
- Та випадково. Я біг парком. Я дуже люблю бігати, це якась потреба, можливо якась компенсація за дитинство, яке я провів у хаті. То я любив бігати і бігав, години по дві кожного дня. Здебільшого вранці, у міському парку. Це було поруч з моєю квартирою, до того ж вранці там дуже мало людей, хіба спить ще з вечора якийсь п'яниця. Того разу я біг, як звичайно. Десь кілометр набережною, а потім на півострів і звідти вже в дикі нетрі. Я бігаю швидко, але окрім швидкості маю ще добрий нюх, як у собаки. І я почув її запах. Я ще не бачив її, але миттєво зрозумів, що то вона, та, яку я чекав. Я вибіг на невеличкий пляж, а вона як раз виходила з води, красива, як богиня. Вона була з подругою, але я відразу зрозумів, хто моя доля. І далі я вже нічого не розумів. Таке іноді зі мною трапляється, коли я втрачаю розум. Тоді я просто підбіг, схопив її і понісся у парк, у його хащі, які виходили аж до дач та лісів.
- Ти схопив дівчину і втік з нею?
- Так.
- Ну дикун! А що вона?
- Вона не сказала, ані слова. Потім казала, що відразу відчула до мене почуття, а поки я ніс її на плечі, закохалася у мене. Я пробіг десь з десяток кілометрів, вибіг за місто і зупинився тільки на невеличкій лісовій галявинці. Там, на зеленій траві і під синім небом ми і покохалися. Виявилося, що вона була ще дівчина. І для мене це був перший досвід. Кажу ж, доля, ми чекали один одного.
- Скільки тоді вам було?
- Мені двадцять чотири, їй двадцять один.
- Досить пізній початок статевого життя.
- Ми просто чекали один на одного, хоч і не здогадувалися про існування один одного.
- А що далі? Як вона поставилася до твоїх ніг?
- Та ніяк, я ж навіть штанів не знімав. Вона нічого не дізналася. Ми покохалися, полежали трошки на травці, я сказав, що кохаю її і відніс на руках додому. Вона переконала мене не підходити близько до її будинку, я ледь випустив її з рук, довго дивився у слід, а потім пішов до себе, заморений і щасливий. Потім подумав, що навіть не спитав, де вона живе. Побіг до того місця, де ми з нею розсталися. Далі йшов на нюх, в мене дуже добрий нюх, як у собаки. Я знайшов її будинок, пройшовся кілька разів поруч і тоді вже пішов додому. Ми зустрілися тільки через кілька днів, Фатіма розповіла, що її подруга розповіла батьку про мене, той подумав, що доньку викрали для того, щоб узяти викуп. Він був заможною людиною, володів ринком, то віднісся до всього дуже серйозно. В міліцію не звертався, щоб не нашкодити доньці, яку дуже любив. Чекав на вимогу про викуп, сам між тим дзвонив знайомим бандитам, вентилював ситуацію, як кажуть. Коли донька повернулася жива й здорова. Вона не сказала, що відбулося насправді, просто щось набрехала. Батько їй повірив, бо він дуже любив її. І вона любила його.
Тому, коли я сказав про весілля, розплакалася. Сказала, що батько буде проти. Бо я був бідний. В мене немає ані посади, ані бізнесу, а таких людей її батько вважав непотребом. До того ж, я був українець. А вони були табасаранці, це такий народ в Дагестані. Батько буде проти і не відпустить свою єдину доньку за мене. Вона казала це і плакала. Тоді я сказав, що ми втечемо. Наприклад в Київ. Я вже непогано знався тоді на комп'ютерах, то робота в мене буде. Не пропадемо. Вона плакала і казала, що не може так зробити, бо батько буде дуже хвилюватися.
Ми вирішили поки що нічого не робити, просто таємно зустрічатися і чекати, якогось слушного моменту. Це було важко. бо коли кохаєш, хочеш відчувати її поруч завжди, а не кілька разів на тиждень. Іноді вночі я прокидався і мені до смерті хотілося заводити.
- Заводити?
- Так. Я зробив добру звукоізоляцію у туалеті, зачинявся в ньому і вив від суму, що Фатіми немає поруч. Міг скиглити по кілька часів, аж поки виплакував увесь свій біль за коханою. Потім вкладався спати і вона снилася мені. Усміхнена і красива. Вранці я прокидався, шукав її поруч і не знаходив, після чого знову біг в туалет вити. Але тоді вже тільки трошки, бо поспішав на роботу. Я влаштувався на одній фірмі, там досить непогано платили і ніхто не примушував мене проходити медичні огляди.
Так продовжувалося чотири місяці, три тижні і два дні, аж поки до мене не прийшли. Люди її батько. Він якось дізнався про нас. Вирішив зробити так, щоб я зник з життя Фатіми. Спочатку запропонував гроші. Досить великі гроші, щоб я поїхав з міста назавжди. Я відмовився, бо не міг собі уявити своє життя без неї. Тоді він сказав, що йому доведеться мене вбити. З цим я не міг погодитися, бо хотів жити, хотів бачити кохану. Його охоронці пішли на мене, я почав відбиватися. В них були пістолети, а в мене відчай. Я переколошматив їх, не дивлячись на три кульові поранення. З ним я вискочив з хати і кинувся тікати. Добре, що вже вечоріло, ніхто не бачив крові, яка цибенила з мене. Я вибіг аж за місто і сховався у копні сіна. Думав, що загину. Але в мене дуже міцний організм. Я заснув майже на добу, а коли прокинувся, то рани вже більш-менш загоїлися.
- Ти не звертався в лікарню?
- З моїми ногами? Я б звідти не вийшов.
- А ти так і продовжував ховати свої ноги від Фатіми?
- Ні, я все їй розповів. Я вважаю, що коли кохаєш людину, то не можна брехати. Треба відкривати свою душу для неї.
- І що вона сказала?
- Спочатку трохи перелякалася. А потім захопилася. Їй сподобалися мої ноги. Це ж кохання! У ньому все що є в коханого, здається довершеним і єдино можливим.
- Що з тобою було після поранення?
- Я трохи здичавів. Всі мої документи і гроші залишилися у квартирі, куди я побоювався повертатися. Одяг увесь був в дірках і крові, то я викинув його. Бігав по лісу голий, відшукував різні корінці і ягоди, іноді міг зловити рибу чи вужа.
- І ти їв їх сирими?
- Так, у мене ж не було сирників. А вночі я пробирався темними вулицями до її будинку. Намагався побачити її, залишити якийсь знак, що я живий. Але її дім був оточений високим парканом, за яким рвалися з ланцюгів собаки. Вони відчували мене і божеволіли у гавканні. Потім я придумав план. Уполював в лісі здичавілу козу. Розпотрошив її тушу і приніс собакам. Вони забули про все, коли я кинув їм м'ясо через паркан. Почали жерти його, а я переліз і пробрався до хати. Потім здерся на другий поверх, де була її кімната. Тихенько постукав у вікно. Побачив її перелякане обличчя, а потім її радість, коли вона побачила мене. Ми довго кохалися, намагаючись бути непомітними, а вже десь під ранок вирішили, що треба тікати. Вона сказала, що не може жити без мене, я їй сказав те саме. Ми домовилися, що через день вона збере речі і ми вирішимо. Я сплигнув з її вікна у двір і побіг до паркану. Собаки спробували на мене напасти, але не змогли наздогнати. Кажу ж, я дуже швидко бігаю. В призначений день ми втекли у Київ. Оселилися так на окраїні, знімали дачу. Я швидко знайшов роботу, Фатіма теж. Вона казала, що не хоче сидіти вдома. Ми прожили десь рік, дуже добре прожили, поки нас не викрили.
- Як це сталося?
- У нас на роботі був аврал. Я просидів до шостої ранку, все зробив і поїхав додому. Їхати довго, спочатку десь годину на метро, потім ще хвилин сорок у автобусі. Я приїхав додому, встиг поцілувати Фатіму, яка бігла на роботу, і вклався спати. Серед сну мені почулося наче у двері дачі хтось дзвонить, але я дуже заморився. Спав собі далі, що наче дзенькнуло. Але я зміг прокинутися, тільки коли почув у хатинці чужі голоси. Я виліз з ліжка і побачив трьох молодиків з великими торбами. Вони оглядали приміщення і щось вантажили в торби. Коли побачили мене, то кинулися бити. Воно були звичайні квартирні крадії, вони не займалися мокрими справами, але вирішили не залишати свідка. Бо всі раніше сиділи, їх фотографії були у картотеці міліції. Вони думали, що втрьох подужають мене, але вони не врахували, що я дуже і дуже фізично сильний. Я відштовхнув першого, вдарив в обличчя другого, збив з ніг третього, я б переміг їх у чесній бійці, та тут мене вдарили ножем. Це вони зробили даремно, бо я знову, наче збожеволів. Я кинувся на них, позбивав з ніг і почав топтати. Я був босий, тобто на ратиці нічого не було вдягнено. Я би сильно, одному пробив грудну клітину, іншому проламав череп, третьому просто зламав руку. Я не міг зупинитися, коли мене роздрочити, я дуже важко зупиняюся. Коли вже всіх поклав, то сів на стілець, подивився на рану. Глибоку, у живіт. Подумав, що загину.
Я не хотів гинути, то вийшов з дачі, впав, далі вже плазував. Сто п'ятдесят метрів до сусідів, у яких був телефон. Вони викликали швидку і міліцію. Мене відвезли до лікарні. Там хірурги дивувалися, що я вижив, бо ніж пошкодив шлунок, почалося зараження. Але я ж кажу, я дуже міцний, я навіть грипом не болію. Я почав одужувати. І спілкуватися з міліцією. Вони не мали до мене особливих претензій. Бо ті хлопці були раніше судимі, бо вже переді мною обнесли дві дачі, бо відбитки пальців одного з них і моя кров на ножі. Вони щось думали присобачити мені незаконне володіння зброєю, тобто ратицям, але вирішили, що не доведуть в суді, що то зброя. І закрили карну справу.
- А як лікарі віднеслися до твоїх ніг?
- Дуже здивувалися. Один кандидат наук навіть пропонував мені гроші, щоб я погодився стати дослідним об'єктом для його докторської дисертації.
- Ти не погодився?
- Ні, я хотів, щоб якомога менше людей знало про мої ноги. І Фатіма просила про те саме. Вона з першого дня була зі мною поруч, платила лікарям і нянечкам. Через два тижні, коли більш-менш міг ходити, мене виписали. А ще через день про мене написали в одному таблоїді. Кілька шпальт, з великими фотографіями мене і моїх ніг. І з Фатімою.
- Хтось тебе заклав. Чи з ментів, чи з лікарні.
- Я розумію. Але тоді я не чекав такого. Ми ж добре жили, знайшли роботу, яке-не-яке житло. Фатіма писала батьку листи, що у неї все добре, просила вибачення. Казала, що час лікує і поступово батько змириться з тим, що ми разом. А тут та стаття. Знаєте, як вона називалася?
- Жахлива людосвиня вбила трьох.
- Так, саме так! І фотографії моїх ніг, багато фотографій. А потім ще нісенітний текст про те, що я якесь жахливе чудовисько, яке вбиває і ледь не жере свої жертви. У тій статті не було і слова правди. Тільки брехня. Починаючи від того, що я не нападав, а захищався і закінчуючи тим, що насправді загинув лише один крадій, а два інших були тільки поранені. А ще я людина! Ніяка не людосвиня! Я людина! Нехай у мене інакші ноги, але я людина! – кричить чоловік.
- З цього приводу ми послухаємо наших експертів. – каже Пантагрюель і камера дає ще один крупний план ніг гостя. Копита, звичайні свинячі ратиці, а далі міцні, порослі смухом ноги.
- Я, як спеціаліст, вважаю, що цю істоту треба таки вважати людиною. – розповідає професор Олексій Забаркін, директор Інституту людини Академії наук. – Звісно, маємо стовідсотково свинячі ноги, але тут, на мою думку, треба зважувати на те, що головне в людині. Головне в людині мозок і породжувана їм свідомість. Все це є пана Міленко є саме в людському вигляді. Так само, він має людське обличчя, тулуб і верхні кінцівки. То я вважаю, що він людина.
- А звідки ті ноги, пане професоре?
- Важко сказати. Скоріше за все відбувся якийсь дивний збій в генах. Судячи з розповідей вашого героя, у нього в роду вже траплялися схожі випадки. Мабуть, свинячі ноги несуть в собі рецесивні гени, які проявляються в чистому вигляді рідко. Ось тому таких випадків небагато.
- Але вони були?
- Так. В закордонній літературі описаний випадок видатного червоного командира Котовського, у якого були схожі ноги. Щоб це не дало білим можливості використовувати в пропаганді тему зв'язків з дияволом, командування Червоною Армією засекретило будь яку інформацію про цей той випадок. Але деякі документи таки потрапили за кордон.
- Тобто Котовський був теж з ратицями?
- Так. І він був теж надзвичайно сильною і витривалою людиною. До того ж користувався неабияким успіхом у жінок.
- А як це пов'язано з ратицями? Хіба вони не повинні відлякувати жінок.
- Можливо і повинні, але окрім ратиць люди з такими ногами мають ще дуже міцну сексуальну енергетику. На яку жінки досить охоче відкликаються. Це зафіксовано документами по Котовському, та й під час вивчення вашого героя, ми зафіксували, як досить великі, майже рекордні розміри статевого органа, так і бурхливу реакцію на пацієнта жіночого персоналу.
- А як щодо дітей? Люди з такими ногами можуть мати дітей?
- Ну звісно. Як би ратиці обмежували дітонародження, цей би збій в генній системі давно зник. Ні, ми брали на аналіз його сперму, вона здорова і цілком придатна для запліднення.
- А якими будуть діти? Теж з ратицями?
- Я вважаю, що ні. Таке можливо тільки, якщо у обох батьків є схожі рецесивні гени, але як мені відомо, жінка вашого героя походить з зовсім іншої популяції, то майже стовідсотково в них будуть нормальні діти.
Далі камера показує стадіон "Олімпійський". На ньому стоять Пантагрюель і чоловік в спортивному костюмі, титрований, як Семен Іщенко, головний тренер національної збірної України з легкої атлетики. Далі камера показує Антона Міленко, який досить кумедно виглядає у спортивних трусах і майці. Готується до старту, постріл, біжить коротку дистанцію. Потім плигає у довжину. Потім біжить довгу дистанцію.
- Що скажете, пане Семену? – питає Пантагрюель.
- Я просто шокований! Цей хлопець може претендувати на місце в збірній і на спринтерських забігах і на стаєрських, також в стрибках у довжину і в бігу з бар'єрами. І це при тому, що в хлопця майже немає техніки і він не тренований! Де ви його взяли!
- Багата Україна на таланти! – сміється Пантагрюель. – Зараз Національний олімпійський комітет направив офіційний запит до МОК з питанням чи може Антон Міленко брати участь у змаганнях.
- Це було б добре! Я кажу, що з ним ми б узяли на одну золоту! Ми б перевиконали план! Кажу вам! – кричить тренер.
Камера в студії, де сидять Пантагрюель і гість.
- Про відповідь спортивних функціонерів ми розкажемо вам після реклами і сюжету Владюші Бар-Кончалаби про кукурудзяну людину, страшне чудовисько з Полісся, спіймати яке не вдалося ще нікому.
Реклама
Владюша стоїть на дорозі посеред поля. За ним видно якусь напівзасипану яму, а поруч хрестик і маленьку могилку, прикрашену давно вицвілими пластмасовими квітами.
- Я стою на місті, де відбулося останнє за часом зіткнення з чудовиськом, відомим, як кукурудзяна людина. Результатом того зіткнення стала загибель колишнього співробітника міліції Анатолія Фесенко, який допомагав організовувати тут у 2002-му році вибори.
Далі йде нарізка з фотографій. Рештки тіла Фесенка, наче розтовченого у землі, залишки величезного костра і яма, тоді ще глибока, метрів на п'ять не менше. Поруч кілька покинутих автомобілів.
- Ми бюлетені палили. Це тоді така мода була. Як бюлетені погані, так краще їх спалити та й годі. – розповідає сивий чоловік, титрований, як Василь Ґудзик, водій Ямпільскої райдержадміністрації. – Велике вже полум'я було, пане Анатолій поспішав, він меткий у роботі був, і сам не сидів і іншим не давав. Знай собі потрошить урни та кидає. Коли затремтіла земля під ногами. Якось так страшно затремтіла, що я усе зрозумів і на коліна впав відразу.
- Що зрозумів? – цікавиться Владюша.
- Що щось страшне буде. Я ж тоді і посивів. То був в мене волос чорний, воронячий, а тепер ось білий ходжу, як борошном присипаний. Бо таке пережив, таке побачив!...
- Що саме, розповідай?
- Затремтіла земля, а потім полізло з неї. Я спочатку подумав, що роги. Ну, думаю, почався Страшний суд!
- Дурню, на Страшний Сум Господь на Землю прийде, судити нас, грішників, а не чорт з-під землі полізе!
- Та я ж оце в церковних справах не дуже розуміюся, я ж водій! То і злякався, ну все думаю, кінець життю. А я тільки баню вдома почав будувати. Грошиків назбирав, корову продав і баньку вирішив поставити, бо люблю баньку і...
- До справи!
- Ага, добре. Значить упав я на землю і тремчу, як бозна хто. А воно все лізе і лізе з-під землі. Дивлюся, що не роги то, а клешні. Ну, як у рака, тільки величезні! Такими клешнями можна і корову навпіл перекусити! Далі вуса полізли. Величезні, такі з руку людську завтовшки. А потім саме воно. Таке диво, що і сказати важко. Наче рак, а не рак. Щось від черепахи є, а щось від таргана, а ще хвіст довгий і з шипом на кінці. І таке воно все страшне, смертю від нього тхне, аж памороки усі забиває!
- А що Фесенко робив?
- Та що, нічого. Як став на істоту дивитися, так і стояв. Скам'янів.
- Дивно, він же кажуть, був досвідченим оперативником, чого тільки в житті не побачив.
- Та нічого дивного! Одна справа бандитів ловити, а інша – чудовиська. До них же звикнути треба, що ось є вони. А він же думав, що немає, коли полізло з-під землі. Та як схопить його!
- А чого воно напало?
- Ну як, чого? Воно ж зимувало у землі, чекало тепла. А ми над ним вогнище розвели. Та ще он яке. Ладно б тільки бюлетені, так Анатолій Іванович ще наказав бензином поливати, щоб швидше горіло. Ось і напекло тварині голову, полізла вона на поверхню, а там він стоїть, як прикутий. Ну, схопила його і давай катувати. На шматки! Я ще такого не бачив! Я ж двадцять років водій, різне було на дорогах, аварії там, все таке. Але щоб так пошматувало людину! Та ніколи!
- Дійсно, травми, які отримав Анатолій Фесенко, були несумісні з життям. – каже Владюша. - Роздавлена грудна клітина, відділені голова і кінцівки, вирване серце, це далеко не весь перелік, вказаний у медичній довідці по справі. І все це з ветераном МВС зробило воно, страшне чудовисько, відоме, як Кукурудзяна людина. А тепер трохи історії.
Владюша стоїть біля іржавих решток якогось підприємства.
- Це торфовидобувний завод імені сорока років Жовтня. Саме тут було зафіксовано перше зіткнення людини звичайної з Кукурудзяною людиною. У 1955 році був початий видобуток торфу з місцевих боліт. Видобуток вівся спеціальним комбайном, який вибирав товщу торфу у три метри завтовшки. Завдяки хімічним процесам, що відбувалися у торфі, він не замерзав і взимку, то його видобуток можна було вести цілорічно. І ось взимку вже 1956-го року сталося те, що в секретних документах КДБ було позначено, як інцидент №47. Під час роботи комбайна, що дер торф, з-під землі зненацька вилізло щось, що розтрощило техніку і вбило кілько робітників, після чого склалося у об'єкт майже правильної форми і улетіло. Для розслідування цього випадку була створена комісія, спочатку з співробітників міліції і прокуратури, а потім і з спеціалістами КДБ. Бо з'ясувалося, що в той же час, коли відбувся інцидент, радари протиповітряної оборони зафіксували появу невідомого об'єкту, що летів з надзвичайно великою швидкістю. Всі матеріали по справи були засекречені, а слідство почало шукати доказів версії про напад на об'єкт ворожого десанту.
Що правда, дуже швидко ця версія була відкинута. Бо було незрозуміло, як натівці, бо вони ж були головними ворогами Радянського Союзу, змогли попасти у такі віддалені від кордону місця, а головне, навіщо їм було громити досить примітивне обладнання пересічного торф’яного заводу. Проти версії десанту були і свідчення робітників, що залишилися в живих. Вони розповідали про якесь чудовисько. Але тут вже починали нервувати слідчі, бо чудовиськ бути не могло, це все побрехеньки, не сумісні з науковим поглядом на життя. Тобто з усього виходило, що то було чудовисько, але чудовиськ у Радянському Союзі бути не могло. Слідство загальмувало, а потім було і зовсім згорнуто, а завод закритий.
Влада хотіла забути про той кривавий випадок і досить успішно це б зробила, та вже через кілька років чудовисько знову проявило себе. У той час в Ямпільскому районі почалися роботу по меліорації місцевих боліт, на яких планувалося посадити популярну тоді кукурудзу. У ході риття каналу, який повинен був відвести зайву воду, екскаватор наштовхнувся нате саме чудовисько і з тими самими наслідками. Екскаватор і одна вантажна машина була потрощені, загинули троє робітників. Саме після цього випадку, пов'язаного з приготуванням ланів під кукурудзу, істота отримала свою назву кукурудзяної людини. Та головне було не назва, а те, що завдяки щасливому випадку, у кущах поруч сидів кореспондент районної газеті "Поліська правда". Він хоч і перелякався, але зміг зробити кілька знімків чудовиська з редакційного фотоапарата.
Владюша тримає в руках кілька старих жовтуватих фотографій.
- Ці знімки пролежали у тайнику майже півстоліття. Фотограф, який їх зробив, зберіг їх, не показавши нікому.
- Він злякався тоді сильно. – каже Марія Савельєва, жінка фотографа Єрофея Савельєва, який зробив знімки. – Таке воно страшне. А потім ще з КДБ налетіли. А він тільки нещодавно повернувся з Сибіру. Злякався, що за ті знімки йому щось буде. Ну, ви ж розумієте, які тоді часи були. То він фотографії таємно зробив і сховав. Нікому про них не казав. А коли вже, в перебудову, в нашій районній газеті, надрукували статтю про інопланетян, тоді він фотографії ті і показав. Бо сказав, як в газетах пишуть, то можна про це і говорити.
- Тобто він думав, що вони інопланетяни?
- Ну, воно ж улетіло. Спочатку він так перелякався, що нічого не думав. А потім вже зрозумів.
Показують крупним планом фотографії. На них істота з клешнями і вусами, багатьма лапами, розправляється з людьми та технікою. Своїми клешнями ріже товсті металеві швелера, як масло. Довгими, кількаметровими вусами хапає людей і розриває навпіл. Інших протикає наскрізь довгим хвостом. Коли вже вбивати і руйнувати нікого, чудовисько починає складатися. В кілька прийомів перетворюється на таке собі металеве яйце. З-під нього починає бити вогонь і воно улітає кудись в небо.
- Це єдині відомі людству зображення кукурудзяної людини і спираючись на них можна стверджувати про космічну природу цих створінь. Тобто, насправді вони якщо і чудовиська, то прибулі сюди з космічних просторів. Скоріше за все, болота в Ямпільскому районі, в інших районах цих створінь ще не знаходили, слугують їм такою собі перевалочною базою, де кукурудзяні істоти відпочивають після довгих космічних польотів. Якщо їх не турбувати, то кукурудзяні люди поводяться цілком мирно, а ось якщо вже зачепити, то тоді світ-біди. І це вже точно.
- Та як вийшло. Приїхали хлопці, кажуть, чи не хочу заробити. – розповідає Петро Коваленко, однорукий чоловік років за п'ятдесят. – А це були дев'яності, роботи немає, родини годувати чимось треба. Ну, кажу, що хотів би. Запропонували попрацювати в експедиції. Її якісь американці спонсорували. Чотири вантажівки обладнання і автобус людей. Поїхали в Ямпіль. І почали по тамтешнім болотам ширяти. Нам не казали, що шукаємо. Там кілька американців керували, вони щось між собою балакали, а нам тільки накази через перекладача віддавали. Шість тижнів по болтах жили. Шукали щось. Ото приїдемо до чергового болота, американці невеличкий такій літачок збирають, який сам, без людини літає. І починає він над болотом носитися. Хлопці казали, що просвічує, шукає літачок. Що шукає, ми не знали. Казали, що метал якийсь. Наче корабель космічний, американський, десь тут впав, а там цінних металів багато, от американці і шукають. Ну, нам би аби не швидко знайшли, бо платять добре, робота не важка, хоча, звісно серед боліт і сухий закон американці встановили. Ну, знаємо ми, як з законами жити.
Коли на одному з боліт, наче знайшов щось літачок. Американці забігали, залопотіли по своєму, почали з вантажівки, яку раніше не чіпали, обладнання брати. А там якісь пушки якісь, сітки металеві, троси. Потім давай дорогу мостити по болоту. Там поруч сосновий ліс був, то рубили і вкладали. Метрів чотириста, два дні вкладали, аж поки дійшли до потрібного місця. Там поставили тушку, сітки приготували, підігнали екскаватор, почали рити. Десь ковші на двадцятому заскреготало щось, наче залізом по залізу. Американці показали, щоб приготуватися. І тут як полізе щось з болота. Спочатку клешні, потім вуси, потім інше. Не зрозумієш, чи то рак, чи черепаха якась. І сильне, капець. Клешнею узяло і ківш від екскаватора відкусило. Тут американці наказали стріляти. Гарпуни полетіли, а за ними залізні сітки. Впали на чудовисько, тут же лебідки запрацювали, сплутувати почали. Додатково ще тросами почали замотувати. Ми б його скрутили, бо ж клешні спутали і хвіст, нікуди б не ділося. А тут промінь.
- Що за промінь?
- Та хер його знає. Промінь. З головешки того чудовиська. Такий промінь, що все навпіл різав. І троси і сітки і людей. Он по мені пройшов і впала рука. Я її підхопив, до плеча приставляю, та куди там, не тримається. Ось так чудовисько нас тим промінем і розхерачило. Американці ще намагалися піною його залити, але і їх порізало. Воно всіх убило, мені пощастило, що я знепритомнів, впав собі біля крану. Мабуть порахувало мене за мертвого і не добивало, а інших – усіх. Коли прийшов до тями, дивлюся, а навколо одні мертвяки і переколошмачено усе вщент. Я за руку схопився і побіг. За чотири години ледь дібрався до районної лікарні, а там кажуть, що можу я руку викидати, бо вже пізно пришивати. Оце так інвалідом і залишився.
Владюша стоїть серед якогось болота, в якому видніються іржаві остови різної техніки.
- Ось тут, на Чорному болоті у 1994-му році кукурудзяне чудовисько вщент розгромило експедицію американців, які намагалися його схопити і використати для своїх, нам невідомих цілей. Тоді тут загинуло четверо громадян США, семеро громадян інших країн Європи та Азії, а також двадцять один українець. З того часу більше ніхто не намагався схопити кукурудзяних людей і в мене немає сумнівів, що вони й досі десь ховаються у тутешніх болотах. І краще їх не чіпати. Як кажуть, не буди лихо, поки тихо. Це була рубрика "Сто чудовиськ України" у суперпрограмі "Життя по-справжньому!". "Життя по-справжньому!" – ми найкращі! "Життя по-справжньому!" – такого ви ще не бачили! "Життя по-справжньому!" – про це буде говорити вся країна! "Життя по-справжньому!" – телебачення здійснених мрій! "Життя по-справжньому!" ми не вигадуємо, ми відкопуємо! "Життя по-справжньому!" – ми вам дамо життя!
Реклама
- І ось, що яку відповідь ми отримали з Міжнародного олімпійського комітету. – каже Пантагрюель, тримаючи в руках аркуш паперу з офіційним бланком МОК. – Участь пана Міленко у змаганнях, які проводяться під егідою МОК, неможлива через його недоведену людськість. Тобто МОК відмовив нашому герою у праві виступів. Ми вважаємо, що це ні що інше, як страх, що Антон Міленко зміг би досягти багато чого в спорті, скинути з п'єдесталу нинішніх кумирів і заробити для України багато медалей у найрізноманітніших видах спорту. Чиновники злякалися і вигадали оце недолуге формулювання про "недоведену людськість". Щоправда, виявилося, що відмова МОК, це не головна проблема для нашого героя. Так, Антоне?
Камера показує пана Міленко, який сидить в спортивних трусах та майці. Видно його ноги, дивні та свинячі приблизно десь по пояс. Чоловік киває головою.
- То що сталося, Антоне?
- Ту газету, зі статтею про с
