Пан H. Giraud написав твір на фортепіано й назвав його “Сонце вмерло”. Тепер слухаю. Але мені не віриться. Навпаки, мені здається, що ця золота осінь лунає листям відбиваючим сонце, хоч осіннє то ясне й осіняюче теплом. Здається – йдемо доріжкою серед дерев а листопад рясно лине під наші стопи. Всміхнутися тут можна – от, знов ця притаманна слов’янам сентиментальність. Тут і не сад, і не парк навіть, а місто. Повне великих, гострих, без сліду ніжності, кубічних форм. Комусь це мабуть місце народження. Перші його кроки були ставлені на тротуарі. Залізобетонна молодість. Цеглини майже вросли в кістяк. Але ж я тут гість. Тільки що звикаю. Звикнути треба, але ніщо не звільнить від прагнення ступати по свіжій, привітній землі, а не по засміченому асфальті.
А сонце справді “вмерло” – вже ніч.
