Написати інтимне. Вивернути душу, оголити свідомість власного замкнутого нутра. Це повинно, здавалося б, бути таким простим. Але ні – показується, що найлегше виголошувати прокламації, чи то щирі, від серця, чи фальшиві, але відповідні часові й обставинам. Збираюсь писати це щоб, мабуть, друкувати. Це і проблема: сказати стільки, щоб хвалили – за відвертість, за щирість, але не сказати стільки, щоб не стати пустим, з душею перелитою на папір, на поталу юрмі.
Ось це і місто – місто Симоненкових слів – “Бубнявіють думки, проростають словами...” А зібрати в прості слова непроста річ. Легше захоплюватись українськими написами на всіх вулицях, стінах, плакатах. Заглядати в білі лиця карооким, чорнобровим дівчатам. Розказати про все – відверто, щиро, безкомпромісно. Але... ось їхав трамваєм. Вона була кароока і чорноброва, дивились ми собі, пізніше я мусив зійти, вона поїхала дальше... і як це сказати своїй жінці.
